Розділ 5. Професор і його дружина

Коля вийшов із таксі, розправив на животі зім’яте поло й на мить затримався біля відчинених дверцят. Після прохолодного салону повітря здалося гарячим і важким, із запахом вихлопів та нагрітого асфальту. Він перекинув рюкзак на друге плече, перевірив, чи не залишив телефона на сидінні, й тільки тоді зачинив машину. Ніна вже стояла біля багажника. Вітер закинув їй на обличчя темне пасмо, і вона прибрала його, водночас стежачи, як водій витягає валізи.

— Колю, документи в тебе?

— У мене.

— Обидва паспорти?

Він поплескав долонею по рюкзаку. Ніна кивнула, витягнула ручку своєї валізи й відступила, пропускаючи чоловіка. Водій поставив другу на коліщатка, зачинив багажник і побажав щасливої дороги. Коля хотів подякувати, але дружина вже рушила до термінала, тож він поспішив слідом. За кілька кроків ремінь рюкзака знову сповз із плеча, і довелося зупинитися, щоб нарешті вдягнути його як слід.

— Ніно, почекай.

Вона озирнулася й сповільнила ходу. Повз проїхав візок із горою валіз, хтось голосно кликав дитину, а біля сусіднього таксі сперечалися, через який вхід зручніше заходити. Ніна повернула голову до скляного фасаду. У ньому відбивалися машини, дорожні знаки, її біла сорочка й чоловік, який наздоганяв, трохи нахилившись уперед. Вона дочекалася, поки він порівняється, і далі вони пішли разом.

Колі було сорок два. Невисокий, кремезний, із міцною шиєю та круглим обличчям, схожий на актора Дені де Віто, він не вважав себе повним, хоча живіт давно змушував купувати одяг на розмір більший, ніж хотілося. Темно-синє поло вільно лежало на плечах і натягувалося спереду. Волосся над чолом помітно порідшало; коротка стрижка робила залисини менш виразними, якщо дивитися просто, і зовсім не допомагала на фотографіях збоку. Він мав невеликі уважні очі, важке підборіддя й звичку трохи випинати нижню губу, коли подумки з чимось не погоджувався. На роботі цей вираз нерідко змушував співрозмовника пояснювати все спочатку.

Сьогодні на ньому були світлі шорти з кишенями й темні зручні кросівки. У такому одязі важко було впізнати декана факультету, який до того ж зберігав за собою завідування кафедрою й читав кілька курсів. Викладачі зазвичай бачили його в костюмі, студенти — за столом, де між ними лежали відомості, заяви або список допущених до іспиту. Тут ніхто не поступався йому дорогою й не чекав дозволу заговорити. Коля ще не встиг звикнути до цього відчуття. Він глянув на годинника, потім на дружину й пішов трохи швидше.

Ніна була вища за нього навіть у кросівках. Її довге темно-каштанове волосся, недбало розчесане на прямий проділ, спадало хвилями на плечі й високі, напрочуд пружні груди. Настільки — що у її гардеробі не було жодного бюстгальтера. На засмаглому обличчі виразно виділялися темні брови, карі очі та повні губи, які вона підфарбувала зовсім трохи. У свої двадцять три дівчина вже добре знала, який вигляд має збоку, на фотографії й у дзеркалі ліфта. Перед виходом могла довго вибирати між двома майже однаковими речами, зате, вдягнувшись, переставала їх смикати й поправляти. Зараз вона йшла легко, тримаючи ручку валізи двома пальцями, а сумку притискала ліктем до боку.

Короткий білий топ облягав повні груди, залишаючи відкритими шию та верхню частину засмаглих плечей. Накинута поверх тонка сорочка була розстебнута, і її поли розходилися при кожному кроці, показуючи вузьку талію та смужку живота над поясом. Бежева спідниця з накладними кишенями щільно сиділа на округлих стегнах і закінчувалася високо над колінами. Довгі ноги, рівна постава й вільні рухи робили Ніну помітною навіть серед строкатого натовпу перед аеропортом. Вона знала, що на неї дивляться. Іноді зустрічала зацікавлений погляд, але звично відводила очі: їй було байдуже до чужих чоловіків. Вистачало своєї ноші.

Коля також помічав ці погляди. Йому подобалося йти поруч із нею, подобалося, коли вона зверталася до нього при сторонніх або, переходячи дорогу, брала під руку. У такі миті він менше думав про свій живіт, різницю у віці й те, скільки коштувала остання покупка дружини. Знайомлячи Ніну з колегами, завжди вимовляв «моя дружина» трохи виразніше, ніж було потрібно. Вона цього не висміювала. Могла навіть усміхнутися саме тоді, коли він повертався до неї, задоволений зробленим враженням.

Біля дверей термінала Ніна зупинилася, пропускаючи жінку з дитячим візком. Коля ледь не наїхав своєю валізою на її коліщатка й пробурмотів щось про людей, які стають посеред проходу. Вона тільки глянула на нього. Він переставив валізу, дочекалися, поки проїде візок, і зайшли. Потік прохолодного повітря ворухнув Нінине волосся, а шум вулиці одразу змінився гулом великої зали.