Розділ 2. Дядько і небога

Щоб поставити на кухонний стіл друге горнятко, Дмитрієві довелося прибрати атлас. Під атласом виявився розгорнутий журнал, під ним — два аркуші з нотатками й чайна ложечка, яку він безуспішно шукав напередодні. Ложечку професор відніс до мийки, аркуші заклав у журнал, а весь стос пересунув на підвіконня. На звільнене місце поставив горнятко з намальованою грушею. Собі залишив звичне, біле, з тонкою тріщинкою біля ручки, і тільки тоді налив чай.

Книжки в цій квартирі займали всі місця, які хоч якось могли для них придатися. Від підлоги до стелі тягнулися стелажі, над дверима лежали грубі томи енциклопедій, на широкому підвіконні у вітальні стояли альбоми, що не вміщалися на полиці. Біля крісла з високою спинкою росли дві нерівні вежі: прочитане, яке ще треба було повернути на місце, і те, до чого господар збирався дістатися найближчим часом. Перший стос він час від часу розбирав. Другий — вже кілька років повільно піднімався над бильцем.

У двох кімнатах залишалося рівно стільки вільного простору, щоб жити й не надто часто зачіпати щось ліктем. Тут пахло папером, кавою та меблевою політурою, а вранці до цих запахів додавалися смажені тости: Дмитрій ставив хліб у тостер, розгортав якусь книжку й згадував про сніданок, коли той починав підгорати. Серед книжкового безладу він орієнтувався впевнено. Міг, не встаючи з крісла, пояснити сторонній людині, де шукати потрібний том, хоча горнятко, щойно поставлене власноруч, іноді доводилося розшукувати по всій квартирі. А загалом, зі стороннього погляду, житло більше нагадувало бібліотеку, в якій із доброзичливості дозволили оселитися бібліотекару.

Однак, останніми тижнями звичний порядок помітно змінився. У передпокої з’явилися білі кросівки, на спинці стільця висіла легка жіноча блуза і спідничка, а у ванній поруч із самотньою пляшечкою шампуню вишикувалися туби та баночки, призначення яких професор навіть не брався вгадувати. Одна мала такий апетитний персиковий запах, що він мимоволі перечитав етикетку, вирішивши, що її місце у холодильнику серед продуктів. Диван у вітальні теж перестав бути ще однією полицею, а згадав первісне призначення, тож із нього довелося прибрати книжки. Дмитрій звільнив для них полицю у своїй кімнаті, а племінниці віддав ще й нижню шухляду комода, куди без особливих труднощів умістилася половина її речей.

— Ілоно, чай холоне!

— Зараз! Дядю Дімо, ти моєї зарядки не бачив?

— Біля дзеркала.

— Там навушники.

Дмитрій зазирнув у передпокій, подивився на вузьку поличку й повернувся до столу. Усі ці білі дроти видавалися йому надто схожими. Власний телефон він заряджав одним і тим самим чорним кабелем, який роками лежав біля розетки й нікуди не зникав. Племінниця встигла прожити тут менш як місяць, але її зарядка вже побувала в кухні, у ванній, знайшлася в холодильнику і навіть у кишені його піджака. Як вона потрапила до кишені, вони так і не з’ясували.

Професорові Канюкевичу було сорок дев’ять. Сивина рано взялася на скронях, а тепер густо посріблила й хвилясте волосся над чолом; коротко підстрижена борода була світліша за волосся й додавала йому ще кілька років. Водночас широкі плечі, рівна спина й звичка швидко ходити погано узгоджувалися з образом кабінетного вченого. Він щодня йшов пішки бодай частину дороги до університету, а коли треба було дістати книжку з верхньої полиці, легко ставав на невисокий ослін, не хапаючись за стелаж. Мав ясні очі, виразні брови й добре обличчя, яке під час лекції ставало напрочуд рухливим. Удома воно здебільшого залишалося зосередженим, ніби розмова зі студентами ще тривала подумки.

Колеги давно звикли звертатися до нього з питаннями, які виходили далеко за межі безпосередньої роботи. Дмитрій міг пояснити незрозумілу примітку в старому виданні, упізнати будівлю на поганенькій фотографії або пригадати, звідки походить вислів, який усі вживають і ніхто не пам’ятає повністю. Коли чогось не знав, казав про це одразу, але за день чи два надсилав посилання або приносив книжку з папірцем між сторінками. За цю звичку його й називали енциклопедистом. Сам він лише знизував плечима: йому було цікаво, а цікавість ніколи не вкладалася в межі одного університетського курсу. Найбільше він любив мить, коли розрізнені відомості раптом поєднувалися й давали відповідь на давню загадку.

Майже шість років тому дружина померла від раку. Після лікарень, обстежень і розмов, у яких кожне наступне «спробуємо» звучало тихіше за попереднє, він повернувся до квартири й довго не міг узятися за найпростіші справи. На холодильнику ще висів список продуктів, написаний її рукою. У шафі стояли ліки, які більше не були потрібні, а на підвіконні — засохлий вазон, бо обоє останнім часом про нього забували. Дмитрій полив, хоч розумів, що вже пізно, і ще кілька днів не виносив горщика.

Згодом він прибрав ліки, віддав у прийом вживаних речей одяг дружини і навчився купувати стільки їжі, скільки міг з’їсти сам. Повернувся до лекцій, закінчив відкладену статтю, знову почав сперечатися з колегами. На роботі його звичне життя відновилося доволі швидко. Удома книжки поступово зайняли місця, які раніше залишали вільними: край столу, друге крісло, полицю, де дружина тримала свої дрібниці. А декілька монографій навіть забралися на її частину ліжка. Лише фотографія й далі стояла біля настільної лампи, і, витираючи пил, він завжди брав рамку обома руками.