«Смертельний ковток»

- Мені дуже шкода, але я не зможу відвідати виставку орхідей, - сказав я та глянув на Стефанію Вікторівну. – Ще минулого тижня я повідомив Вас, що не зможу і за цей час нічого не змінилось.

- Але Сашко, вона відбувається раз на два роки. І я не можу пропустити її. Ти хіба не знаєш, як це для мене важливо!

- Я все розумію. Покличте сина, або невістку. Вони ж можуть піти із Вами?

Стефанія Вікторівна скривилась і відвернулась від мене. Вона неодноразово казала мені, що рідні не поділяють її захоплення орхідеями не менше, ніж її спробами гратись у приватного детектива на пенсії. Та, отримавши мене як напарника, Стефанія Вікторівна перестала сприймати мене як щось чуже. При кожній найменшій можливості вона використовувала мене як ресурс у своїх цілях. Ось і тепер, на носі була виставка із орхідеями, про яку старенька торочила декілька тижнів. Та я їй в чергове відмовив, адже не мав ані бажання проводити цілий день, супроводжуючи її павільйонами поміж фанатиків рослин, ані витрачати свій час у той момент, коли на горизонті замайоріла можливість першої серйозної публікації.

- Сашко, ти мене розчарував. Я на тебе надіялась, а ти мене підвів, - склавши губки бантиком, наче мала дитина, сказала вона.

- Стефанія Вікторівна, - не зупинявся я. - Коли на горизонті така можливість, як публікація, я не хочу її втратити.

- І яка ж це?

- Одна жінка із престижного видавництва зв’язалась зі мною, дізнавшись мій номер у редактора газети, в якій я підпрацьовую час від часу. Їй дуже сподобались мої нариси про життя міста і вона вирішила зустрітись.

- І де буде ця «зустріч»? – іронічно запитала вона.

- В ресторані.

- І о котрій годині?

- В шість вечора.

- Ех, Сашко, Сашко. Ділові зустрічі проводять у першій половині дня і точно не в ресторані.

- Стефанія Вікторівна, може у Ваш час так і було. А зараз все змінилось. Всі дуже зайняті, тож доводиться зустрічатись тоді, коли вийде.

- Ну – ну, - відповіла вона і пішла, не давши мені щось відповісти.

Я розумів, що вона буде на мене ображатись. Наче мала дитина, дутиме губи, недоговорюватиме і десь із тиждень уникатиме мене, щоб провчити. Від цього настрій погіршився, адже співрозмовником вона була чудовим та й дієву пораду могла мені дати, якщо була нагода, вислухати, якщо щось траплялось. Тому до хвилювання тепер додалось і побоювання, що моя відмова закінчиться не надто приємно. Але що було робити, якщо інколи у Стефанії Вікторівни не було міри. Якщо чогось вона хотіла, то це обов’язково треба зробити, навіть якщо це не вписується у твій графік. Тому, підсумував я, що це навіть і на краще. Трохи подується на мене і усвідомить, що світ крутиться не лише навколо неї.

Години очікування я провів постійно нервуючи. Коли у твоєму житті відкривається дорога до чогось нового і дуже бажаного, терпіти немає сил. Ти поглядаєш ледь не що хвилини на годинник, прокручуєш у голові можливі варіанти діалогів. Прикидаєш, як говорити і як себе вести. На що погоджуватись, а про що краще змовчати. Та вкінці кінців ти перегораєш, і починаєш розуміти, що готовий погодитись ледь не на все, лише би все пройшло ідеально.

Тому, виходячи із дому на зустріч, я вирішив більше мовчати і слухати. А там вже як вийде. Щодо можливої публікації та контракту, то я був готовий на все. Хай переписують, редагують, дають мені псевдонім чи ще щось у цьому роді. Головне, щоб надрукували.

***

Престижний ресторан у центрі Львова. Публіка вишукано вдягнена. Один одного знають і тому на мене одразу кинули запитальні погляди. Офіціант, невміло приховуючи свого здивування та спантеличення, провів мене за столик. Звісно, для нього я виглядав у цьому королівстві розкоші, наче кінь із дороги посеред позолоченого палацу.

Запитавши мене, що я буду, він скривився, почувши у відповідь, що поки що нічого, пішов до інших клієнтів.

Я став чекати і гортати меню. Ціни там були не із дешевих. Одна вечеря коштувала ледь не як моя місячна оренда за квартиру на Замарстинівській. Тому, в кінцевому результаті я закрив меню і став просто чекати. В ту мить не те що хвилини, секунди тягнулись неймовірно довго і тому я видихнув із полегшенням, коли навпроти мене сіла жінка років під сорок із короткою зачіскою та пронизливим поглядом.

- Дозвольте відрекомендуватись, - почала вона. – Я Катерина Іванівна Біловірська. Нещодавно мені потрапив до рук Ваш рукопис про Львів і… Я просто в захваті від нього. Стільки ніжності та чутливості, правдоподібності та реалістичності. Коли читала його, то відчула себе молодою дівчиною. Знову повернулись ті молоді почуття, які відчувала, коли вчилась у Львові. Пропустила крізь себе емоції, які притупились з часом. А описи… Боже, та Ви достойні найвищих похвал. І герої, звісно, трішки сумні та меланхолійні, які шукають свого щастя, спотикаючись на сходах свого життя. «Одні ведуть у гору, наче сходи біля Палацу Потоцьких, інші униз, наче на переході на вулиці Богдана Хмельницького». Це геніально!

Жінка зупинилась і підкликала офіціанта. Тепер його вигляд був зовсім іншим. Містер Люб’язність, інакше не скажеш. Він щебетав до пані Біловірської так, наче вона королева Великої Британії. Розказував, що сьогодні є найкращого в меню. Пропонував найкращі вина та шампанське.