5. Вогонь.

    В коридорі відчувався той терпко-свіжий аромат, що приходить з грозою, залишаючи легкий металічний присмак на язиці. Лише замість важкого вологого землистого запаху щипало ніс від їдкого чаду горілого одягу, який змішувався зі смородом горілої плоті.

    Зблідла Шахаре спиралася об стіну, тримаючи руку біля рота. Здавалося, що дівчину от-от знудить.

  Джарір мовчки стояв трохи поодаль, не рухаючись, пильно вдивляючись в протилежний кінець коридору. Емір, присівши і затуляючи  ніс рукавом,  уважно роздивлявся тіла.

 -  Схоже, загинули від вогню. – нарешті підсумував він. – Але дивні рани. Частина тіла обпалена до кісток, а частина ціла. Що скажеш, Шарам?

    Маг нахилився, приглядаючись до двох мертв’яків, що лежали скручені в напівобгорілих  чорних накидках, ніби досі захищаючись від невідомого ворога.  В недорогих бавовняних сірих туніках, підперезані таким ж простими шкіряними поясами. На ногах - потерті сандалії з товстими підошвами. Прямі мечі та вигнуті кинджали - джамбії.  Без прикрас, в невигадливих темних піхвах.  На вигляд  - звичайні кочівники.    

   Шарам теж затулив ніс – крізь запах горілого м’яса й одягу вже пробивався нудкий душок розкладу.

- Схоже на вогонь. Але яке полум’я може пропікати наскрізь? – Шарам торкнувся нігтем розплавленої металевої застібки. – Ще й розтопити  метал? Для цього потрібно добре розпечене горно кузні.

- Можливо стріли з вогнем? – задумався емір. - але вони не розплавлять метал.

 До них підійшов Джарір.

- Я бачив схожі опіки в морській битві при Джалмуті. Тоді наші кораблі закидали «пекельним вогнем». Одна невелика амфора спалювала цілий човен. Горіло все – дерево, люди, метал. Навіть вода. – він похмуро глянув на тіла.

- Ну тоді, б на них би не було б живого місця. А в них деякі частини вогонь не зачепив. – заперечив емір.

- А що ж ще могло нанести такі рани?  - Шахаре нарешті підійшла, переборюючи огиду.

- Різне може бути – Шарам задумався. – Схожі сліди залишають вогняні блискавки чи кулі стихійного мага. Але там теж, як правило, тіло згорає повністю. 

-  Може це якісь істоти? Що вивергають полум’я. Як дракони?  - Шахаре міркувала в голос.

-  Може саламандри? – докинув емір. – Принаймні, ходить поголос, що відьмаки – ці мисливці за чудовиськами - згадували, що такі можуть водитися в наших краях.

 -  Дракони зараз рідкість. Не чув, щоб хтось бачив їх за останні сто літ в Меровії – оглянувся навколо Шарам. –  Та й мабуть, не помістився він би тут. Замалий прохід для нього. А стосовно саламандр  - ніколи не стрічав.

- Не стрічали не означає, що їх немає. – пирхнула Шахаре.

- Я не кажу, що вони не існують. Я не стрічав їх, але читав про них в Бестіарії - Шарам нахилився і ще раз уважно  оглянув рани. – Тільки тоді це не вогонь. Вогонь випускають тільки Вищі Дракони.  А все, що належить до Темного Бестіарію, плюється отрутою.  Чим зліша істота, тим більше в неї трунку. Й деяка трутизна, дійсно, може бути схожа  і по вигляду, і по дії на вогонь. Хоч по кольору відрізняється. Якщо у Вищих Драконів подих - багряне полум'я, то в Нижчих Змій, зазвичай, отрута чорно-помаранчевих чи брудножовтих барв.

 - Тоді це пояснює чому одна частина тіла обвуглена, а інша ціла – підсумував емір. – Отрута виїдає лише те місце, куди потрапляє.

- Ну тоді наші шанси збільшуються – Шарам підвівся. – Отже тварюка не дуже велика. Інакше тіла б згорали повністю. 

- Я думаю, це не тварина. – раптом втрутився Джарір.

Всі глянули на нього.

- А хто ж? – очі Шахаре розширилися.

- Думаю, це – іфрити! Гляньте на стіни. – старий воїн кивнув в сторону коридору.

  З обох сторін по всій довжині стін виднілися вправно викладені з кольорового каменю фігури. Чорний блискучий,  чи то обсидіан, чи  то онікс, був так майстерно викладений з криваво-червоним турмаліном,що  високі постаті грізних іфритів, наче живі поставали з полум’я. Грізно зиркаючи перед собою очима - велетенськими яскравими рубінами.

    - Ти мав справу з іфритами, маг? – після деякої мовчанки емір повернувся до Шарама. – Якщо це все-таки іфрити, як можемо протистояти їм?

Шарам відповів не одразу:

- Ні. Мабуть, у ваших магів, є багато способів.  З того, що мені спадає на думку, тут спрацює принцип протилежності елементів. Вода зупиняє вогонь.  Ну і, можливо, освячене холодне залізо. Як і будь-яку нечисть.

- Іфрити - це не нечисть.- заперечила Шахаре – Це дух стихій. Мені нянька колись про них розповідала.

- Хай там як. Нам потрібно пройти цей коридор. – поклав край суперечці емір.

- Я думаю цілком реально. Два тіла тут. – старий воїн кивнув, ще раз, на коридор. – Ще кілька чорних обгорілих  кістяків лежать посередині. Всього п’ять.  Більше тіл не має – отже їм вдалося пройти далі. В таборі було набагато більше коней.

 - Ну тоді справа за тобою, маг. – повернувся до нього емір. – Тут  ми нічим не зарадимо.

   Шарам нічого не сказав. Просто ступив кілька кроків наперед. Прислухаючись. Вишукуючи магічне плетиво. Намагаючись зрозуміти з ким, чи з чим, він має справу. Шарам відчував відлуння чужої магії гостей, що пройшли раніше. Але жодного відблиску  чарів господаря Храму.

  Нічого. Ну що ж доведеться ризикнути. 

Шарам промовив Ім’я Води. Перед ним та з боків почала здійматися прозора тонка водяна стіна.

 - Я  піду першим, ви йдете слідом. Не відходьте від мене, не переступайте за водяну завісу, щоб не сталося. – зосереджено сказав він. -  Я…

  Він раптом обірвав речення на півслові.  Похитнувся, обхопив голову і важко опустився на одне коліно ніби від невидимого удару.

 - Що сталося?  – Шахаре зблідла і підбігла першою.

Шарам похитав головою та, опираючись на її руку, піднявся:

- Нічого, все добре.

Дівчина нахмурила брови, але промовчала.

- Що це було, маг? – голос еміра ледь здригнувся.

- Не зараз. Не маємо часу на пояснення. Мусимо швидко йти. Потім може бути вже пізно. – Шарам рішуче підняв руки. І промовив ще раз слово.