4. Храм.

     Такий храм Шарам бачив вперше. А видів він їх не мало. Святилища друїдів Залісся  - де за стіни правили велетенські дуби, обплетені зеленою лозою, тереном та терпкими лісовими квітами. Муровані сірі кам’яниці, з високими яскравими вітражами, церков Меровії, шпилі яких ховалися між хмарин високо в небі. Чи навіть ті самі, розкидані по всій Аравії, пишні храми з білосніжними банями та стрілами-мінеретами. Не схожий, навіть, на забуті піраміди-капища  хаганів Зелених Рівнин, чи витончені різьблені прикрашені дорогоцінним камінням пагоди Морського Народу.

   Та то все були творіння рук людських. Цей же храм, здається, противився всьому людському: складений ніби з двох частин. З однієї  сторони рівні прямокутні форми, що ледь вгадувалися під присипаними багатьма сажнями землі та піску, та дивовижні форми з іншої, що місцями виступали  зубами якогось химерного дракона. А деінде нагадували божевільний витвір п’яного склодува.

  Вони залишили стриножених коней в тіні храму, і підійшли до напівзасипаного, але все ще високого, в кілька людських зростів входу, де їх чекав Джарір.

  Шарам зупинився біля пройми, прислуховуючись. Не тільки людським слухом, а тим магічним чуттям, що не доступне простим смертним. Спохмурнів.

- Щось відчуваєш маг? – від еміра не сховалися переміна на лиці.

 - Дивно. Дуже дивно.

Всі мовчали, чекаючи, що він скаже.

- Дізналися, хто став табором біля храму?  - Шарам зиркнув на еміра. 

-  Зважаючи на коней, похідний реманент та одяг, що ми там знайшли, це якісь прийшлі або найманці. – ібн Шаріф витер піт з обличчя. – Мабуть, одні з тих, грабіжників гробниць, що періодично намагаються по таких місцях віднайти скарби.  А що таке маг?

- Не відчуваю ніякого чужого  плетива магії. Ніби її тут взагалі не має. – маг кинув погляд на Джаріра. – А якщо тут такий могутній бог, має бути все просякнуте його магією.

  Джарір навіть не глянув на Шарама, просто вийняв меч і неквапом попрямував всередину.

- Може бог смерті помер? – сяйнув білосніжною посмішкою емір та пішов вслід за старим воїном.

   Маг провів його задумливим поглядом.

 - Шахаре, тримайся за нами. – Шарам повернувся до дівчини.

    Але Шахаре з погордою, нічого не кажучи, оголила меч і легким пружним кроком рушила  за еміром.

    Шарам, ще трохи постояв, дивлячись на темну пройму, де зникли його супутники  - і важко зітхнув.

    Він не чув відблиску чужої незнайомої магії. Це була правда. Але він ясно бачив плетиво іншої магії.  Дуже знайомої йому магії.

   Шарам скривився. Раптово різануло – ніби віддала стара, зарубцьована рана. Схоже на те, що до Кратаки завітали гості. І не просто гості – а його братія по цеху.

    Важко зітхнувши, Шарам нехотя почвалав за супутниками...

***

   Вони повільно пробиралися коридором. Ретельно вивіряючи кожен крок. Чи не здригнеться під ногою плита? Провертаючись і кидаючи необережного ходока в глибокий колодязь зі заіржавілими шпичаками чи крижаною водою на дні?

  Освітлювали смолоскипом стіни - чи не видко де тріщин або знаків, що вказують на приховані хитромудрі пастки для непроханих гостей.

   Прислухалися - чи не скрипнуть десь коліщата, чи деталі таємного механізму, що спускає важкий камінь чи відточені леза.

   Та  нічого не ставалися –  підлога була непорушною. Жодних слідів на вибілених, на диво гладеньких, мов дзеркальних стінах. А з усіх звуків  - лиш ледь чутне рипіння піску, що розповзався під підошвами, глухе гудіння смолоскипів та їх неспокійне, пришвидшене дихання.

   І хоч не було жодного віконця, на їх подив, темрява почала взагалі розсіюватися. І незабаром вони взагалі загасили  смолоскипи, бо вже стало доволі видко, як то буває серед похмурого дощового дня.

   Шарам уважно роздивлявся стіни - то в одному місці, то в іншому місці на них з’явилися викладені з кольорового каменю картини. Кришталь, цитрини, аметисти, адаманти – з тих, що він впізнав - та багато інших невідомих йому самоцвітів

-  Думаю вогонь нам не знадобиться, якщо ми принаймні не збираємося тут ночувати. – він затулив рукою один з каменів, спостерігаючи за тінями.

-  Чому такий впевнений, маг? – емір сторожко огледівся.

-   Видів, колись подібне в одному забутому храмі. – Шарам прибрав руку. – Розповідав старий жрець. На вигляд такий же давній, як і те святилище. Оповідав, що будували  його зодчі богів. Від верхівки храму і до самих підвалів вмуровані самоцвіти. Таким хитромудрим чином то змайстровано, що камені ті, як складна система лінз, відбивають сонячне світло. І тоді, хоч і не має вікон у коридорах чи кімнатах, не потрібно ні свічок, ні смолоскипів, ні вівтарних вогнищ. Все видко до самих глибоких погребів, як знадвору.  Тут схоже те саме.

-  А хіба богу смерті  не до вподоби темрява ? – здивувалася Шахаре.

 Шарам знизав плечима  і, повернувшись, мимохідь, поклав руку дівчині на пояс, скеровуючи в сторону воїнів, що вже зникли за поворотом. – Йдемо. Нам не варто розділятися.

 Шахаре здригнулася. І не кажучи більше ні слова, рушила швидко вперед, наздоганяючи еміра з Джаріром.

  Повернула. І Шараму вчувся приглушений дівочий зойк.

 Він в кілька стрибків опинився за поворотом – і ледь втримався, щоб не наступити на понівечені тіла, які лежали на підлозі.