3. Сумніви.

    Шарам задумливо ламав суху гілку дерези, кидаючи її невеликими шматочками в тріскотливе багаття. Їх план померти в храмі Кратаки тепер видавався йому  доволі райдужним. З них можуть здерти живцем шкіру набагато раніше.

  – Отже, емір. – Шарам піднявся і почав  неквапом складати у похідну суму речі. –  За нами полюють послідовники  Кратаки, щоб зупинити осквернення святині?

Емір мовчки кивнув, протираючи лезо свого меча.

- Дивно, за чутками їх давно не бачили в цих степах. – маг затягнув суму.

-  Просто за останні сто літ не знайшлося жодного настільки дурного грабіжника гробниць, щоб навіть під’їхати на політ стріли, не те щоб зайти в храм.- втрутився в розмову Джарір.

    Він зайшовся кашлем і вийняв білу шовкову хустину, притуливши до рота. Шахаре стривожено піднялася. Але старий заперечливо підняв руку,  показуючи їй, що все добре.

  — Зранку, в молитві мені, явився Джамаль Ібн Рашид, хай продовжить Всемогутній його літа, мій  наставник і попередив про небезпеку. Маємо увійти в храм сьогодні. – емір рішуче вклав меч в ножни та підвівся.

- Може варто все-таки повернутися в місто? Візьмемо озброєний загін? – Шарам перевірив і свою зброю. – Повернемося оглянемо все як слід, беручи до уваги ту звістку, що приніс нам шановний Джарір ібн Батха.

 - Орел не ховається в траві, хоробрий – не криється від ворога. – спогорда кинула Шахаре.

-  А хто сказав, що ми -  орел, а не його здобич? -  незворушно запитав Шарам.

Шахаре презирливо усміхнулася.

– Тим паче Джарір  виявив невідомий табір, біля храму.  Занадто велелюдно тут стає. Ніби  ми не біля храму Бога Смерті, а десь біля борделю у нічний час. – Шарам удав, що не помітив  її усмішку.

- Зробимо це сьогодні. Це визначено долею та самим Всемогутнім. – Емір холодно посміхнувся, вийняв з-під халата дещо і протягнув магу.

  Шарам роздивлявся потертий, вицвілий від часу пергамент з такою уважністю, ніби він вмів читати аравійську в’язь. Нарешті віддав його назад еміру.

-  І що ж там написано?

Емір усміхнувся ширше:

  - Це передав мені муфтій Ібн Рашид – наймудріший з наймудріших. Пророцтво святого аль Басрі, яке  було знайдене недавно разом з іншими сувоями в одному із забутих скитів.

Ясін ібн Шаріф обережно взяв пергамент, розгладив  і урочисто прочитав:

   - І увійдуть четверо в день повні місяця Ашадха  - емір, воїн, діва та маг-чужоземець. І направить їх руку, Всемогутній.  І паде Чорний Бог. І звільниться земля наша від скверни!

Він згорнув сувій:

- Ну це якщо коротко звичайно.

  Шарам зітхнув, нічого не сказав і скочив на коня. Якщо з пророцтвами, ще можна було сперечатися, то з фанатиками, з його досвіду, – ні.

  Різнотрав’я степу поступово змінювалося на сіро-бурі піски, подекуди з латками невисокої пожовклої сухої трави, поки нарешті зовсім не було поглинуте барханами. Вся живність поховалася від ранкового сонця – тільки інколи з-під копит вислизали жуки-чорнотілки, піщана змійка чи налякана ящірка.

Не було жодної хмаринки – лише кілька самотніх грифів чорними плямами  ліниво кружляли  в небесній блакиті. Та іноді золотисто-рудою блискавицею з різким клекотом пролітав сокіл

-  Вам чужоземцям ніколи не зрозуміти, що таке честь воїна. - Шахаре неохоче їхала поруч з магом, оскільки емір з Джаріром поїхали вперед вивідати, залишивши їх удвох.  

-  Честь воїна – це наосліп кинутися на меч? – сонце припікало  і Шарам розстебнув плащ.

Шахаре спогорда глянула на нього.

- Честь це дотримати слова. Вмерти за тих, кого любиш.

- Я волію жити з тими, кого ціную. – Витер піт  з  лоба Шарам.  – А що сталася з нареченою еміра?

  - Емір ібн Шаріф  - очі Шахаре засвітилися – хоробрий воїн та вправний полководець.  Султан дарував йому посаду візира… А чарівна Хайрія…

 Тінь пробігла лицем дівчини:

- Донька султана, ніжна, як пелюстка троянди. Віддавала, йому свою руку та серце…

  Вона замовкла, ніби щось згадуючи.

 - Але Кратака, - вона сплюнула, - вбив нашого султана і викрав його доньку…

 - Якась дивна історія.  – Шарам, скоса поглядаючи, милувався струнким дівочим станом.  – Я думав останні людські жертви Кратаці, перестали приносити ще століття, а то і два тому. Та й то, цих жертв привозили  в храм. Щось не ліпиться докупи.

 - Що таке чужоземцю для бога – сто літ? Як день для смертних. Мій названий батько – Джахір – був начальником охорони султана. У ту прокляту ніч – султан загинув на його руках.  Загинула вся охорона окрім нього. Але навіть його торкнулося смертельне дихання Кратаки.

- Криваве харкотиння. – Промурмотів собі під ніс Шарам.

- А ібн Рашид підтвердив, наші підозри.

 -  А що це за смертельне дихання Кратаки? – Шарам відвів погляд, вдаючи що уважно розглядає пустелю, коли дівчина перевела погляд на нього.

-  Коли Кратака гнівається – він не посилає чудовиськ, чи вогняні смерчі. Просто місто чи край, починає вмирати. Води стають труйними, а земля перестає родити. Всихають колодязі та засипає піском оази. В молодих випадає волосся та зуби, ніби в глибоких старців. Чоловіки втрачають силу, а жінки змогу народжувати.

 Шахаре замовкла.  Попереду вони вже бачили, як підіймався старовинний курган. А назустріч їм скакав самотній вершник.

 - Потрібно поспішати. – Емір осадив коня. – Ми були в таборі. Але там жодної душі. Схоже на те, що вони увійшли в храм.  Джарір розвідає все  ретельніше і буде чекати нас біля входу.