Початок

Мисливці за життям, маги та сатаністи — далеко не виродки суспільства, як думає більшість. Навпаки — це генії, люди, що мислять інакше, бачать світ під іншим кутом і живуть в іншому часовому вимірі.

Цікаво, чому ж я так вважаю? Бо, спостерігаючи за діями найвідоміших із вищезгаданих, я бачив, наскільки вони розумні, швидкі і небезпечні. Кожна дія, кожен план як мистецтво. Вони відчувають небезпеку, уникають покарання та досягають цілі.

Шкода, я не належу ні до перших, ні до других, ні до третіх. Моє, так би мовити, існування настільки одноманітне, що часом я починаю гратися зі своїми жертвами — катуючи їх і змушуючи визнавати всі свої гріхи. Мені подобається бачити змучені обличчя, гарячі сльози, що течуть ріками по теплих щоках. Подобається слухати, як вони молять мене про милосердя, наче якогось темного бога. Звісно, це дає їм ще кілька зайвих хвилин життя…

Я ніколи не відрізнявся добротою, і постійні докори оточення, що я надто поглинений темрявою, зрештою втілилися в реальність, яка колись здавалася далекою й недосяжною. Саме з того часу я зрозумів — у цьому світі можливо все.

Але моє захоплення на практиці виявилось одноманітним і безжально нудним. Щовечора я блукаю вулицями міста, розглядаючи перехожих у пошуках хоча б іскри справжніх емоцій. Та марно — люди рухаються, як запрограмовані, виконуючи чужі сценарії, вони давно забули як бути справжніми і щасливими. Тому, як ви вже здогадалися, важко знайти саме ту людину…

Думаю, сьогодні на мене чекав вечір, такий самий тьмяний і передбачуваний, як і всі попередні.

Тому прокинувшись, я прийняв холодний душ і завершив усі звичайні ранкові справи. Якщо ви думаєте, що вампірам це не потрібно, то глибоко помиляєтесь: ми не ті ідеальні створіння ночі, якими нас показують у відомих книжках та фільмах. Скажу більше, я навіть каву пʼю.

Коли все було готово, я взявся за одяг: рвані темно-сині джинси, чорна обтисла майка. Шкіряна куртка з матовим блиском і потертою фурнітурою щільно сиділа на моїх плечах. Навколо талії зав’язана червоно-чорна сорочка в клітинку, а ноги взуті в масивні чорні ґріндерси з 10 люверсами та товстою підошвою, які роблять кроки глухими й важкими.

Я усміхнувся сам собі, оголивши білі ікла, і одягнув темні окуляри.

Виходячи зі своєї квартири на 9-му поверсі Lincoln Common, я відчув прохолоду кондиціонера в коридорі. Вечірнє світло, що пробивалося крізь великі вікна, грало на стінах, відкидаючи довгі тіні. А важкий звук кожного мого кроку відбивався ехом.

Закриваючи двері за собою, прямую до сходів — бетонні прольоти з металевими перилами і слабким запахом свіжого ремонту. Я не чув а ні звука з квартир, наче всі сусіди вже сплять, або розбрелися по барах на кшталт «The Violet Hour» чи «Empty Bottle». Що логічно, бо тут живе переважно заможна молодь — квартири в цьому районі коштують, як будинки в передмісті.

Виходжу у хол. Просторий, з високими стелями і сучасними меблями. Підлога — керамограніт, виблискує під ногами. Великі скляні стіни відображають вечірнє світло міста, а з невеликої кав’ярні доноситься аромат свіжозавареної кави. На рецепції тихо обговорюють новини, у повітрі легка нотка шкіри від диванів і крісел.

Щойно я ступив на вулицю, холодне вечірнє повітря Чикаго різко вдарило в груди.

Коли кажуть, що вампіри не дихають, — не вірте. Діставши з кишені бездротові навушники, я увімкнув музику. Першим пішов «Start the Healing» від Korn — ця мелодія завжди приводить мене в потрібний стан.

Я потягнувся і, взявши останню цигарку Marlboro, підкурив її. Мій погляд випадково впав на вікно дівчини, що живе підо мною — жодного руху, лише світло настільної лампи, як завжди. Не знаю, чому мені хочеться побачити, як вона визирає через завіси, але це точно не через те, що мене до неї тягне! Вона ззовні — гарна молода жінка, а всередині… Ні, я нічого проти письменників не маю, навіть дуже люблю Натаніеля Готорна або Генрі Джеймса, але вона просто бездарна, і в світі своїх паперів та думок вона практично втратила себе… Наче вигадані світи поглинули її.

Правду кажучи, я не знаю, що думають про мене мешканці, але, здається, нічого поганого. Я майже не заглядаю в їхні думки — можу лише мимохідь прочитати пару, і то випадково. Всі вони вважають, що я бізнесмен, який часто їздить за місто до сім’ї і, повертаючись, довго відпочиває вдень. Можливо, так вони себе втішають, щоб не думати про чудовисько, яке живе поруч.

Та не будемо перебільшувати з самокритикою. Я, як і будь-яка жива, адекватна істота на землі, люблю себе. Але, що правда, я зовсім не схожий на бізнесмена. Хоча б через мою зовнішність. Скоріше айдол який набирає популярність серед підлітків та мам за тридцять.

Вечірнє місто нарешті оживає: машини повільно пливуть асфальтом, фари малюють довгі світлові сліди. Люди прогулюються тротуарами, хтось сміється, хтось поспішає. З барів і ресторанів доноситься музика, запахи піци, смаженої їжі і свіжої випічки. Вітрини відбивають жовте та червоне світло неону, додаючи вулиці динаміки.

Я йду на північ. Бари і кафе Lincoln Avenue чергуються з невеликими магазинчиками. Велосипедисти обережно маневрують між пішоходами, а собаки тягнуть своїх господарів вперед до парку. Зупиняюся біля Dimmi Dimmi Corner Italian — великі вікна випромінюють світло, зсередини чути сміх і дзвін келихів. Та в таких місцях компанію на вечір я не шукав. Важко приховати їх зникнення. Хе-хе…

Від Lincoln Common до Rosehill Cemetery — близько трьох миль, що займає приблизно одну годину пішки, тож мій шлях був досить довгим, як ви вже мали зрозуміли.

Після кількох кварталів повертаю нарешті на Western Avenue. І тут атмосфера змінюється — вулиця стає тихішою, з меншим рухом. Проходжу повз The Atlantic Bar & Grill — джазові мелодії прослизають назовні, люблю це місце.

І ось, переді мною — головна брама з темного вапняку Rosehill Cemetery.

Вирізьблена у готичному стилі, вона нагадує ворота в інший світ — з гостроверхими вежами, аркою і старим каменем, який зберіг подих ХІХ століття. Всередині одразу стає тихо: шум машин із вулиці Western Avenue стихає, і ти ніби переносишся в зелений парк-лабіринт.