Розділ 14

Повітря на згарищі загусло, стало в'язким, як смола. Будь-який різкий рух, будь-яке необережне слово могло спровокувати катастрофу. Спецназівці застигли в напружених позах, тримаючи на прицілі фігуру священика, який перетворився на живий щит для своєї жертви. Ігор Захарченко, паралізований жахом, обм'як у руках свого ката; його тихі, уривчасті схлипи були єдиним звуком, що порушував напружену тишу.

– Отче, не робіть дурниць, – першим порушив мовчання Коваль. Його голос залишався на диво спокійним, позбавленим паніки. Він знав, що зараз починається найскладніше – психологічна дуель, де ціна помилки – людське життя. – Вам не піти звідси. Ви оточені.

– Я і не збираюся нікуди йти, полковнику, – відповів отець Михайло. Його голос тремтів від напруги, але в ньому відчувалася фанатична рішучість. – Моя подорож майже скінчилася. Але я маю завершити свою справу. Цей… – він з огидою тицьнув дулом у скроню мера, – має понести покарання.

– Покарання визначить суд, – твердо сказала Катерина, повільно зміщуючись вбік, намагаючись знайти кращий кут для пострілу, якщо він знадобиться.

– Суд?! – істерично розсміявся священик. – Ваш продажний, сліпий суд?! Той самий, що п'ятнадцять років тому не помітив підпалу і вбивства?! Той самий, що десять років тому дозволив їм вкрасти ліс?! Я не довіряю вашому суду! Я вірю лише в один суд – той, що чекає на нас усіх там! – він вільним рухом вказав на темне небо. – І я просто допомагаю цьому грішнику швидше постати перед ним!

– Ви не допомагаєте, ви вбиваєте, – терпляче продовжував Коваль, роблячи крихітний, ледь помітний крок уперед. – Ви ставите себе на місце Бога. Це найбільший гріх для віруючої людини. Максим би цього не схвалив.

Згадка про хлопця змусила священика здригнутися. Його хватка на мить ослабла.

– Не смійте говорити його ім'я! – прошипів він. – Ви його не знали! Ви не знаєте, яким він був! Він вірив у справедливість! Він читав мені вірші про героїв, які карають зло! Він би зрозумів мене!

– Він би побачив, що ви стали таким самим, як ті, кого зневажаєте, – продовжував тиснути Коваль. – Вони вбили його, щоб приховати свій злочин. А ви хочете вбити Захарченка, щоб завершити свою помсту. Де різниця? І там, і там – пролита кров.

– Різниця в мотиві! – закричав отець Михайло. – Вони робили це заради грошей! Я – заради справедливості!

– Справедливість, яка вимагає смерті, – це не справедливість, а мстива розправа, – втрутився капітан Громов, говорячи тихо, але владно. – Отче, ви вивчили всі їхні гріхи. А як щодо ваших? Гріх гордині, що дозволив вам вважати себе суддею. Гріх гніву, що засліпив вас. Гріх убивства, який ви взяли на душу. Ви справді думаєте, що потрапите до раю після цього?

Слова Громова, сказані тоном прокурора, здається, досягли мети. Священик на мить завагався. Його фанатична впевненість дала тріщину. Він подивився на жалюгідну постать мера, потім на людей зі зброєю, що оточили його.

– Я… я хотів лише… щоб вони покаялися, – його голос затремтів. – Я давав їм шанс. Кожному.

– І тепер ми даємо шанс вам, – сказав Коваль, роблячи ще один крок. Він був уже за кілька метрів. – Відпустіть його. І ми врахуємо вашу щиру сповідь. Ви розповіли нам усе. Ви допомогли розкрити старий злочин. Це може пом'якшити вашу долю.

– Мою долю вже вирішено, – гірко посміхнувся отець Михайло. – Вона була вирішена в ту ніч, коли я дізнався про смерть Максима. Я просто довго йшов до її фіналу.

Він засунув вільну руку за пазуху і дістав звідти складений аркуш паперу. Той самий, на якому він писав свої смертоносні вірші.

– Я приготував останній вірш. Для нього, – кивнув він на мера. – Але, мабуть, він буде для мене.

Він почав читати, його голос знову став спокійним, урочистим, ніби він читав проповідь з амвона:

– «Коли скінчиться суд і стихне слово,
І кат з утоми опустить меча,
Душа, що прагнула відплати знову,
Сама заплатить. Ось ціна яка.
Замість раю – порожнеча і пітьма,
Замість спокою – вічний крик і жаль».

Закінчивши читати, він замовк. Потім він подивився прямо в очі Ковалю.

– Гарний вірш, чи не так, полковнику? Я написав його сьогодні вранці. Ніби відчував, чим усе скінчиться.

І в цей момент Коваль зрозумів. Він зрозумів, що священик не збирається здаватися. І що він не збирається вбивати мера. Його план був іншим, страшнішим.

– Самогубство – це теж смертний гріх, отче, – тихо сказав Коваль.

Отець Михайло посміхнувся. Сумною, втомленою посмішкою.

– Я вже давно в пеклі, полковнику. Просто міняю одну його кімнату на іншу.

Його рухи були блискавичними. Він з силою відштовхнув від себе Захарченка, який полетів на бетонну підлогу. І в ту ж мить він розвернув пістолет і приставив дуло до власної скроні.

– Ні! – закричала Катерина.

Спецназівці кинулись уперед.

Але Коваль був швидшим. Він не біг. Він стрибнув. За ті долі секунди, поки палець священика натискав на спусковий гачок, Коваль, використовуючи всю силу і досвід свого тіла, врізався в нього. Це був не удар, а радше поштовх, розрахований до міліметра. Він не намагався вибити зброю. Він намагався змінити траєкторію.