Розділ 13

Стара лісопильня зустріла Ігоря Захарченка мертвою тишею. Він зупинив машину біля руїн адміністративної будівлі, і світло фар вихопило з темряви похмуру картину: почорнілі від часу і вогню стіни, порожні очниці вікон, іржаві рештки обладнання, що стирчали з землі, наче кістки доісторичних монстрів. Повітря було важким, насиченим запахом гнилі, іржі та старих гріхів.

Мер вимкнув двигун, і тиша стала абсолютною, гнітючою. Кілька секунд він сидів у машині, не наважуючись вийти. Кожен темний кут, кожна тінь, що рухалася від вітру, здавалася йой йому смертельною загрозою. Але жага отримати запис, його єдиний квиток на свободу, була сильнішою. Він відчинив дверцята і вийшов.

– Отче Михайле! – його голос пролунав хрипко і невпевнено, розчинившись у руїнах. – Я тут! Я один!

У відповідь – тиша.

– Де ти?! Де запис?! – закричав він, уже сміливіше.

– Я тут, дитя моє. Йди на мій голос.

Голос пролунав зсередини згарища головного цеху – величезного, схожого на скелет ангара, від якого залишилися лише обгорілі металеві ферми та бетонний фундамент. Захарченко, вагаючись, рушив уперед, підсвічуючи собі дорогу екраном мобільного.

У центрі величезного простору, там, де колись стояв головний верстат, на якому загинув Максим, стояв отець Михайло. Він був одягнений у свою звичну чорну рясу. В одній руці він тримав старий гасовий ліхтар, що кидав тремтливі тіні на його спокійне, майже безтурботне обличчя. В іншій руці він тримав пістолет. Це був масивний, воронований Browning Hi-Power.

Побачивши зброю, Захарченко завмер.

– Навіщо це? – прошепотів він. – Ти ж казав…

– Це для того, щоб наша розмова була відвертою, Ігоре, – м’яко відповів священик. – Щоб ти не надумав зробити якусь дурницю. Проходь. Не бійся.

Захарченко обережно підійшов ближче. Його очі бігали по сторонах, шукаючи обіцяний запис.

– Де плівка? – жадібно запитав він.

– Її немає, – так само спокійно відповів отець Михайло.

– Що?! – вибухнув мер. – Ти збрехав?! Ти заманив мене сюди, щоб убити?!

– Я не брехав тобі, Ігоре. Я справді хочу дати тобі шанс на спокуту. Але не через людський суд. А через суд Божий. А для цього мені не потрібні плівки. Мені потрібна твоя сповідь. Справжня. Тут, на цьому місці.

Він вказав пістолетом на землю біля своїх ніг.

– На коліна, дитя моє.

Захарченко дивився на нього, і в його погляді боролися страх, лють і нерозуміння.

– Я не буду! – вигукнув він. – Ти не маєш права! Ти не Бог! Ти просто вбивця в рясі!

– Я – знаряддя, – голос священика став холодним, як сталь. – Знаряддя вищої справедливості, про яку ви всі забули у своїй гонитві за грошима і владою. П'ятнадцять років я чекав. П'ятнадцять років я молився, щоб Господь покарав вас. Але він мовчав. І тоді я зрозумів. Він дав цю місію мені.

Він зробив крок уперед, і в світлі ліхтаря його очі здалися чорними проваллями.

– Ти знаєш, що я відчував, коли слухав сповіді твоєї дружини? – прошипів він. – Коли вона, плачучи, розповідала мені про твої нічні кошмари, про твій страх, про бруд, в якому ти загруз. А я мусив її втішати! Я, чийого племінника, мою єдину рідну кров, ти дозволив убити на цьому самому місці! Ти уявляєш, чого мені вартувало надягати цю маску доброти і прощення?!

Захарченко відступив на крок, вражений цією отруйною сповіддю.

– Але це була випадковість! Я не хотів його смерті! – лепетав він.

– Мовчати! – гримнув отець Михайло, і його спокій зник, поступившись місцем несамовитій люті. – Випадковість – це коли дерево падає від вітру! А коли здоровенний покидьок проламує череп дитині, а потім ви, як зграя шакалів, спалюєте його тіло, щоб приховати сліди, – це не випадковість! Це звірство!

Він важко дихав, намагаючись взяти себе в руки.

– Максим був… він був світлом. Він любив книги, вірші, зорі. Він бачив у цьому світі красу, яку ви не здатні помітити. Він міг стати поетом, вченим, ким завгодно. А ви перетворили його на попіл. Заради чого? Заради своїх брудних грошей?

– Я нічого не міг вдіяти! Вони б убили й мене! – виправдовувався мер.

– Міг! – відрізав священик. – Ти міг піти в поліцію! Ти міг відмовитися! Ти міг залишитися людиною! Але ти вибрав шлях боягуза і зрадника. І ти заплатиш за це. Як заплатив Мельник за своє боягузливе мовчання. Як заплатив Сагайдак за свої диявольські накази.

– Чому ти чекав так довго? – запитав Захарченко, намагаючись виграти час, озираючись у темряву.

– Я чекав знаку, – відповів отець Михайло, його голос знову став спокійнішим, майже містичним. – Я жив з цим болем, з цією ненавистю, і молився. І коли ви знову вирішили розворушити це прокляте місце, коли ви знову прийшли на цю землю, осквернену кров'ю мого хлопчика, я зрозумів – це він. Знак. Час настав. Час жнив.

Він підняв пістолет, націливши його меру прямо в груди.

– Я не буду тебе вбивати, Ігоре. Це було б надто просто. Ти сам це зробиш. Ти станеш на коліна і будеш молитися. Будеш благати про прощення. Не в мене. У нього. У Максима. І коли твоя молитва буде щирою, можливо, Господь змилується над твоєю грішною душею.