Розділ 12

– Він іде по мене, – повторював він, як мантру. – Я ж казав… Я наступний…

– Ігоре Степановичу, заспокойтеся, – намагався вгамувати його Сергій, хоча й сам почувався не надто впевнено. – Ви під охороною. Ми нікого сюди не пустимо. Капітан Шевченко і полковник Коваль вже вирішують цю проблему.

– Вирішують? – гірко посміхнувся мер. – Вони не розуміють, з ким мають справу! Це не просто вбивця! Це сам диявол у рясі! Він знає все! Кожен мій крок, кожну мою думку! Він роками слухав сповіді моєї дружини! Він знає про мене більше, ніж я сам!

Він схопився і почав знову міряти кроками кабінет.

– Треба їхати! Треба тікати з цього проклятого міста! Зараз же! Я поїду до Києва, до знайомих у міністерстві, вони мене сховають!

– Вам не можна залишати місто, – терпляче, але твердо повторив Сергій. – Ви під слідством. І, крім того, це найнебезпечніше, що ви можете зробити. Він чекатиме на вас на дорозі.

– То що ж мені робити?! – закричав Захарченко, його обличчя скривилося від страху і безсилля. – Сидіти тут і чекати, поки він прийде і прочитає мені свій останній вірш?!

Саме в цей момент на столі мера завібрував його особистий мобільний телефон. Захарченко здригнувся, ніби від удару струмом, і з жахом подивився на апарат. На екрані висвітився напис: «Невідомий номер».

– Не відповідайте! – скомандував Сергій.

Але мер, загіпнотизований, уже простягнув тремтячу руку до телефону.

– А якщо це він? – прошепотів Захарченко. – Я маю знати, чого він хоче!

Він натиснув на кнопку гучного зв'язку. У кабінеті запала мертва тиша.

– Ігоре Степановичу? – пролунав у динаміку спокійний, глибокий, до болю знайомий голос отця Михайла.

Мер відсахнувся від телефону, ніби від отруйної змії.

– Це ви… – прохрипів він.

– Я, дитя моє, – так само спокійно відповів священик. – Не бійся. Я дзвоню не для того, щоб погрожувати. Я дзвоню, щоб запропонувати тобі порятунок.

– Порятунок? – істерично розсміявся мер. – Ти вбив двох людей і тепер пропонуєш мені порятунок?!

– Я не вбивав їх, Ігоре, – голос отця Михайла був сповнений тихого смутку. – Я лише виконав вирок, який вони винесли собі самі багато років тому. Але ти… ти інший. Ти був слабким, а не злим. Ти був пішаком у чужій грі. Я знаю це.

Сергій і двоє патрульних переглянулися. Це було схоже на сюрреалістичну сповідь по телефону.

– Що… що тобі треба? – запитав Захарченко, і в його голосі з'явилася крихітна іскра надії.

– Я хочу дати тобі шанс, – продовжував священик. – Шанс на спокуту. Я знаю, що головними винуватцями смерті мого племінника Максима були не ви. Це були ті люди, ваші «партнери». Я знаю, що вони змусили вас. І я маю докази цього.

– Докази? – видихнув мер.

– Так. У ту ніч, після того як вони вбили Максима, один з них, той, кого ви називали Художником, розмовляв по телефону зі своїм начальством. Він хвалився, як вони «вирішили проблему» зі свідком. І я… я записав цю розмову.

Захарченко затамував подих. Його обличчя змінилося. Жах почав поступатися місцем жадібній, відчайдушній надії.

– Ти… ти записав? Де ця плівка?!

– Вона у мене. В надійному місці, – відповів отець Михайло. – Цей запис – твій єдиний шанс довести в суді, що ти був лише жертвою обставин. Що ти діяв під примусом. Це може скоротити твій термін з довічного до кількох років. А може, й зовсім виправдати тебе.

– Віддай її мені! – закричав мер. – Я заплачу! Скільки ти хочеш? Будь-які гроші!

– Мені не потрібні твої гроші, Ігоре. Мені потрібна твоя душа. Твоє каяття, – в голосі священика з'явилися сталеві нотки. – Я віддам тобі запис. Але за однієї умови. Ти прийдеш за ним сам. Один. Без поліції.

– Куди? – прошепотів Захарченко, його очі лихоманково блищали.

– Туди, де все почалося. І де все має скінчитися. На стару лісопильню. Чекаю на тебе на згарищі головного цеху. Через пів години. Якщо прийдеш з хвостом – плівка згорить, як згорів колись мій хлопчик. Вибір за тобою, Ігоре.

У слухавці почулися короткі гудки.

Мер стояв посеред кабінету, важко дихаючи. В його голові відбувалася шалена боротьба. З одного боку – тваринний страх перед убивцею. З іншого – примарний шанс на порятунок, на виправдання, на повернення до нормального життя. І жадібність, жага отримати цей доказ, перемогла страх.

– Я маю їхати! – рішуче сказав він, хапаючи зі столу ключі від машини.

– Ви нікуди не поїдете! – виставив уперед руку Сергій. – Це пастка! Він хоче вас туди виманити і вбити!

– А якщо ні?! – визвірився на нього мер. – А якщо це мій єдиний шанс?! Ви цього не розумієте! Ви хочете посадити мене на все життя! А він дає мені можливість! Я поїду! І ви мене не зупините! Я мер цього міста!

– Ви підозрюваний у подвійному вбивстві! – відрізав Сергій, його голос раптом став твердим і дорослим. – І ви залишитеся тут. Це наказ капітана Шевченко.

– Твоя капітанка зараз ганяється за привидами в лісі! – закричав Захарченко. – А моє життя вирішується тут і зараз! Пустіть мене!