Розділ 11

Поки Катерина бігла до мерії, а група Коваля мчала з покинутого хутора, у відділку поліції Тихояра розгорталася своя, менш драматична, але не менш важлива частина історії. Двоє слідчих з області, полковник Сиволап та його мовчазний напарник капітан Громов, вирішили, що досить чекати, поки місцеві «самородки» граються в психологічні ігри. Вони почали діяти за протоколом.

– Так, Громов, – гучним, впевненим голосом командував Сиволап, розстеливши на столі карту району. – Значить, так. Перекриваємо південний виїзд. Там болота, не пройде. Ставимо пост на північній трасі. І прочісуємо ліс. Квадрат за квадратом. Цей ваш Коваленко, десантник, далеко не піде. Він у лісі, як щур у норі.

– А якщо це не він? – тихо, ніби розмірковуючи вголос, запитав Громов, розглядаючи матеріали справи.

– Що значить «не він»? – обурився Сиволап. – Усе сходиться! Колишній військовий, мотив – помста за сина, жив відлюдником, мав доступ до зброї. Класичний портрет! Ця дівчинка-капітан просто загралася. Вірші, психологія… Треба було одразу брати всіх колишніх «афганців» і «миротворців» у місті, добре струсонути – і він би сам заспівав свої вірші на допиті.

Громов не відповів. Він був людиною іншого складу – не гучний і самовпевнений, а тихий, в'їдливий і дуже уважний. Його називали «архіваріусом» за любов до копання в старих паперах. Він вважав, що будь-який злочин залишає не лише матеріальні, а й документальні сліди. І зараз він методично переглядав усе, що Катерина та її команда встигли зібрати: звіти з місць злочину, попередні свідчення, ксерокопії зі справи десятирічної давнини.

Його увагу привернула папка з пожежею на лісопильні. Він гортав сторінки, вчитуючись у сухі рядки протоколів.

– Дивно, – пробурмотів він.

– Що там дивного? – відволікся Сиволап від розробки свого геніального плану. – Згоріло і згоріло. Нещасний випадок. Хлопця шкода, звичайно.

– Не в цьому справа, – відповів Громов. – Ось, дивіться. Список свідків. Перший – Захарченко, власник. Другий – Мельник, лісник, який «нічого не чув». Третій – батько загиблого, Семен Коваленко. Четвертий – нічний сторож, який в ту ніч «хворів». Усі свідчення як під копірку: «нічого не бачив, нічого не знаю, версія про несправну проводку цілком імовірна».

– Ну і що? – нетерпляче спитав Сиволап. – Захарченко їм усім заплатив, щоб мовчали. Це ж очевидно.

– Очевидно. Але є ще один документ. Рапорт пожежної служби, – Громов постукав пальцем по аркушу. – Тут детальний опис огляду місця пожежі. Вони пишуть, що осередок займання був у центрі цеху. Але також вказують на одну деталь. Двері в підсобне приміщення, де зберігалися паливно-мастильні матеріали, були відчинені. І на підлозі – сліди розлитої солярки, що ведуть від дверей до центру цеху.

– Тобто, підпал? – Сиволап нарешті виявив зацікавленість.

– Безперечно. Але слідчий, який вів справу, чомусь проігнорував цей факт у своєму висновку. Він просто його «не помітив».

– Продажний коп. Теж мені новина, – пирхнув полковник.

– Можливо. Але мене цікавить інше, – Громов узяв зі столу дві ксерокопії віршів, знайдених біля тіл. – «Перший за мовчання, другий за наказ». Ми припустили, що Мельник мовчав, а Сагайдак наказував. Але наказувати міг не тільки Сагайдак. І мовчати міг не тільки Мельник.

Він знову повернувся до списку свідків у справі про пожежу.

– Уявімо на мить, що вбивця йде не за ієрархією «свідок-виконавець-замовник», а за іншим принципом. За списком грішників. І карає їх за конкретну дію, вчинену в ту ніч. Мельник мовчав. Його покарали «за мовчання».

– Логічно, – погодився Сиволап, вже втягуючись у гру.

– А Сагайдак? Він тоді був молодим юристом. Його головне завдання було – юридично оформити брехню. Змусити всіх підписати потрібні папери, скласти протоколи так, щоб все виглядало законно. Він, по суті, віддавав юридичний «наказ» системі: «вважати це нещасним випадком». І його покарали «за наказ».

– Хм, цікава теорія, – протягнув Сиволап. – Тобто, вбивця йде по ланцюжку приховування злочину. А хто тоді наступний?

– А хто був головним бенефіціаром цього приховування? Хто отримав страховку і уникнув звинувачень у вбивстві? Захарченко. Його гріх – це замовлення. Він не мовчав і не наказував. Він стояв над усім цим. Він – фінальний бос.

– Все одно все вказує на мера, – розчаровано сказав полковник. – Ми це і так знали.

– Так. Але тепер ми бачимо логіку вбивці, – відповів Громов. – Він не просто вбиває. Він виносить вирок за конкретний злочин. Це важливо. Але є ще дещо.

Він взяв до рук папку зі справою про земельну ділянку. Ту, яку вони зневажливо назвали «макулатурою місцевого капітана». Він почав гортати її, його очі швидко бігали по рядках.

– Ось, дивіться. Десять років тому. Спроба забудови. Мельник знову мовчить, але цього разу за гроші. Сагайдак знову віддає «накази» – цього разу своїм юристам, як обійти закон. Захарченко знову стоїть за всім цим. Історія повторюється.

– Тобто, вони двічі наступили на ті самі граблі? – здивувався Сиволап.

– Саме так. Вони думали, що перший гріх похований. І вирішили, що можуть безкарно зробити це знову. Але хтось не забув. І коли вони почали ворушити минуле втретє – зараз, з новою спробою забудови, – цей хтось вирішив, що досить. Що час платити за старими рахунками. Одразу за все.