Розділ 10

Після шокуючої сповіді мера і напруженого очікування новин від групи захоплення Катерина відчувала, як її мозок працює на межі можливостей. Вона знову і знову прокручувала в голові розповідь Захарченка, намагаючись знайти в ній слабке місце, ключ до особистості «поета». Контрабанда, вбивство, приховування злочину – все це було брудно, цинічно, але до болю знайомо. А ось вірші, ритуальність, ідеально розрахований час – це не вписувалося в картину звичайних бандитських розбірок.

Коваль був правий. Справа була не в Семені Коваленку. Батько, що мститься, діяв би інакше. Більш прямо, більш емоційно. Він би не грав у ці складні ігри. Месник був кимось іншим. Тим, хто знав усю історію, але дивився на неї під іншим кутом.

Вона залишила Сергія стерегти мера, який остаточно розкис і перейшов від коньяку до тихих ридань, і вийшла з мерії. Потрібно було провітритися, впорядкувати думки. Куди йти? Група Коваля поки мовчала. Повертатися у відділок і дивитися на зверхні пики обласних слідчих не хотілося.

І тоді її ноги самі понесли її туди, де вона відчула перший проблиск істини. До бібліотеки.

Ганна Петрівна сиділа на тому ж місці, за своїм дубовим столом, і ретельно підклеювала корінець якоїсь старої книги. Вона підняла очі, коли Катерина увійшла, і в її погляді не було здивування.

– Я знала, що ти повернешся, дитинко, – тихо сказала вона. – Коли починаєш розплутувати старі нитки, завжди залишаються вузлики, які не піддаються. Сідай. Хочеш чаю з мелісою? Тобі не завадить.

– Дякую, Ганно Петрівно, не відмовлюся, – втомлено відповіла Катерина, сідаючи на той самий стілець. – Ви були праві. Пожежа на лісопильні – це ключ. Але історія виявилася набагато бруднішою, ніж ми думали.

Вона коротко, без зайвих деталей, переповіла бібліотекарці суть сповіді мера. Про контрабанду, про випадкове вбивство, про приховування злочину. Ганна Петрівна слухала мовчки, не перебиваючи. Її обличчя, вкрите сіткою зморшок, було схоже на стару карту, на якій відображалися всі трагедії і таємниці цього міста.

– Отже, я не помилялася, – нарешті сказала вона, коли Катерина замовкла. – Завжди знала, що Захарченко не такий простий, як хоче здаватися. А в тому, що хлопець загинув не випадково, я ніколи й не сумнівалася.

– Але хто міг знати всі ці деталі? – запитала Катерина. – Вбивця діє так, ніби він був там, у ту ніч. Ніби він бачив усе на власні очі. Ми думали про батька, Семена Коваленка, але це не його стиль. Хто ще? Хто був близький до Максима?

Ганна Петрівна встала і підійшла до картотеки. Її пальці, тонкі й сухі, швидко перебирали картки.

– Максим Коваленко… – промовила вона. – Хороший був хлопець. Тихий, розумний. Не такий, як більшість тутешніх шибайголів. Він не ганяв м'яча, не бився за школою. Він читав.

– Читав? – здивувалася Катерина.

– Так. Він проводив тут, у бібліотеці, більше часу, ніж удома. Він ковтав книги. Історію, пригоди, фантастику. Але найбільше він любив поезію. Особливо класичну, романтичну. Байрон, Шеллі, Лермонтов… Він знав напам'ять цілі поеми.

Катерина відчула, як по спині пробіг холодок. Поезія.

– Він і сам писав, – продовжувала Ганна Петрівна, дістаючи з нижньої шухляди стару, товсту теку. – Приносив мені свої вірші. Трохи наївні, юнацькі, але дуже талановиті. Про ліс, про зірки, про перше кохання… Я зберігаю їх. Як пам'ять.

Вона поклала теку на стіл. Катерина обережно відкрила її. Всередині були списані від руки аркуші. Вона прочитала кілька рядків. Стиль був зовсім іншим, ніж у віршах вбивці, – світлим, романтичним, – але сама ідея… Хлопець, який жив поезією.

– Це все пояснює, – прошепотіла Катерина. – Стиль вбивці. Вірші – це данина пам'яті Максиму. Вбивця використовує його мову, його світ. Він не просто мститься за його смерть. Він говорить від його імені.

– Але хто? – повторила Ганна Петрівна. – У нього не було багато друзів. Він був одинаком. Батько, мати… Вони поїхали.

– А ще родичі? – наполягала Катерина. – Дідусі, бабусі, дядьки, тітки?

Бібліотекарка на мить замислилася, насупивши брови.

– Мати його була не місцева, її родичів я не знала. А батько… Семен… він же сирота. Його батьки загинули давно, в аварії. Здається, у нього не було ні братів, ні сестер. Хоча… стривай.

Вона знову підійшла до шафи, але цього разу до іншої, де зберігалися старі альбоми з фотографіями з життя міста.

– Коли я була молодою, я працювала в місцевому РАЦСі, – пояснювала вона, гортаючи сторінки. – Я пам'ятаю весілля його батьків. Ось воно.

Вона вказала на стару, чорно-білу фотографію. Молода пара, щаслива і трохи розгублена. А поруч з ними – свідки.

– Ось батьки Семена, – сказала Ганна Петрівна. – А це… це його старший двоюрідний брат. Михайло. Михайло Хоменко.

Катерина вдивилася в обличчя молодого чоловіка на фото. Високе чоло, серйозний, проникливий погляд.

– Хто він? Що з ним сталося? – запитала вона.

– Він був старший за Семена на десять років. Дуже розумний хлопець. Після школи поїхав з Тихояра. Вступив до семінарії.

Катерина завмерла.

– Семінарії?