Розділ 9

Поки група захоплення готувалася до штурму хутора Семена Коваленка, Катерина ухвалила тактичне рішення. Вона не могла просто сидіти й чекати. Погроза Ковалю і раптова поява на горизонті ідеального підозрюваного змусили її діяти на кількох фронтах одночасно. Якщо Коваленко – пастка, то справжній вбивця все ще на волі. І його наступна ціль, найімовірніше, – мер Захарченко.

– Андрію, – звернулася вона до Коваля, поки той затягував ремені на бронежилеті, що сидів на ньому трохи незграбно, як чужий костюм. – Поки хлопці готуються, я зроблю ще один візит. Треба знову поговорити з нашим мером. Зараз, коли він знає, що вбивця націлився на нього, він може стати більш говірким. Страх – найкращий стимулятор для пам'яті.

– Гарна ідея, – кивнув Коваль, перевіряючи, чи не сковує бронежилет рухів. – Тисніть на нього. Але будьте обережні. Він загнаний у кут, а такі люди можуть бути непередбачуваними. І візьміть із собою Сергія. Дві голови краще, ніж одна. Особливо, коли одна з них належить переляканому чиновнику.

Катерина посміхнулася. Ідея взяти з собою Сергія їй сподобалася. Його простакуватий вигляд іноді змушував людей розслаблятися і говорити зайве.

Вони застали мера у його кабінеті. Охорона, приставлена до нього, – двоє молодих патрульних, – стояла біля дверей з таким виглядом, ніби охороняла вхід до пекла. Сам Ігор Захарченко не сидів у своєму величному кріслі. Він міряв кроками килим, немов тигр у клітці. На столі стояла пляшка дорогого коньяку і майже порожній келих. Побачивши Катерину, він здригнувся.

– Катю! Ну що? Ви його знайшли? Є якісь новини? – він кинувся до неї, його очі були червоними, а від нього несло алкоголем і страхом.

– Доброго дня, Ігоре Степановичу, – спокійно відповіла Катерина, жестом показуючи Сергію зачинити двері. – Ми працюємо над цим. Але щоб знайти його, нам потрібна ваша допомога. Повна і відверта.

– Яка допомога? Я вам усе розповів! Я нічого не знаю! – він знову почав свою стару пісню.

– Неправда, – відрізала Катерина, сідаючи на стілець для відвідувачів. Вона навмисно не сіла за його стіл, створюючи дистанцію. – Ви знаєте набагато більше. Ми знаємо про пожежу на вашій лісопильні п'ятнадцять років тому. І про хлопця, який там загинув. Максима Коваленка.

При згадці цього імені мер зблід. Він опустився у своє крісло, ніби з нього випустили повітря.

– Це… це був нещасний випадок, – ледь чутно промовив він.

– Перестаньте брехати, Ігоре Степановичу! – голос Катерини став жорсткішим. – Ми знаємо, що Мельник тоді збрехав під час слідства. Ми знаємо, що Сагайдак допоміг вам «зам'яти» справу. Ми знаємо, що вбивця мститься саме за це. І ви – наступний у його списку. Він іде по вас. І якщо ви не почнете говорити правду, я не зможу вам допомогти. Навіть ця охорона вас не врятує. Він уже пройшов крізь замкнені двері кабінету вашого помічника.

Аргумент був вбивчим. Захарченко подивився на двері свого кабінету, і його обличчя скривилося від жаху. Він налив собі повний келих коньяку і випив його одним махом.

– Ви нічого не розумієте, – прохрипів він. – Ви думаєте, це просто помста за хлопця? Це набагато, набагато гірше.

– Тоді розкажіть нам, – м'яко, але наполегливо сказала Катерина. – Розкажіть усе. З самого початку.

Мер довго мовчав, дивлячись у порожній келих. Потім він почав говорити. Його голос був тихим, уривчастим, ніби він витискав із себе кожне слово.

– П'ятнадцять років тому… Так, у мене були проблеми. Бізнес не йшов, борги росли. Лісопильня ледве дихала. Ідея зі страховкою… вона була. Так, я думав про це. Але я б ніколи… я б не став ризикувати життям людей.

– Але пожежа все-таки сталася, – нагадала Катерина.

– Сталася. Але не через страховку. Принаймні, не тільки через неї, – він знову налив собі коньяку. – До мене прийшли люди. Не місцеві. Дуже серйозні люди. Вони запропонували угоду. Вони допомагають мені з боргами, дають гроші на розвиток бізнесу, роблять мене «поважною людиною» в місті. А натомість – я надаю їм послугу.

– Яку послугу? – запитала Катерина, хоча вже здогадувалася.

– Їм потрібен був транзитний пункт. Місце, куди можна було б непомітно доставляти товар і звідки його можна було б так само непомітно відправляти далі, на захід. Моя лісопильня, розташована на краю лісу, біля закинутої залізничної гілки, ідеально для цього підходила.

– І що це був за товар? – запитав Сергій, який досі мовчки стояв біля стіни.

Мер криво посміхнувся.