Розділ 8

Дорога до старої пожежної вежі була ледь помітною стежкою, що петляла між заростями папороті та поваленими деревами. Сюди, вочевидь, рідко хто заходив. Повітря було густим, насиченим запахом прілого листя і вогкості. Коваль йшов попереду, легко і безшумно, як тінь, розсуваючи гілки. Катерина йшла за ним, намагаючись не відставати, і дивувалася його вмінню читати ліс. Для неї це були просто дерева, а для нього – карта, повна знаків і підказок.

– Звідки у вас таке передчуття? – запитала вона, щоб порушити гнітючу тишу. – Щодо вежі.

– Логіка вбивці, – відповів він, не обертаючись. – Наш «поет» – стратег. Він не просто мститься, він керує процесом. Він спостерігає. Йому потрібна точка, з якої видно все: місто, де живуть його цілі, ліс, де він вчинив перше вбивство, дорогу до мерії, де сталося друге. Він має насолоджуватися своєю владою, своєю грою. Пожежна вежа – ідеальне місце. Високо, безпечно, і ніхто не поткнеться.

– Як у снайпера. Лежбище, – похмуро констатувала Катерина.

– Саме так. Тільки він стріляє не кулями, а страхом. І віршами.

Через двадцять хвилин підйому вони вийшли на вершину пагорба. Вежа виглядала як скелет доісторичної тварини. Іржава металева конструкція, що колись була пофарбована в червоний колір, грізно здіймалася до неба. Деякі сходинки на нижніх прольотах були відсутні, а дерев'яний настил на оглядовому майданчику прогнив.

– Небезпечне місце, – зауважила Катерина. – Туди лізти – самогубство.

– Наш чоловік не боїться ризику, – відповів Коваль і почав обережно підійматися, перевіряючи кожну сходинку, перш ніж перенести на неї вагу.

Катерина, трохи повагавшись, рушила слідом. Скрип іржі під ногами здавався надто гучним у цій тиші.

Верхній майданчик був невеликим, приблизно три на три метри. Вітер тут гуляв вільно, розвіваючи волосся. Але краєвид, що відкривався звідси, перехоплював подих. Увесь Тихояр лежав, як на долоні: крихітні будиночки з черепичними дахами, блискуча стрічка річки, купол церкви, будівля мерії на центральній площі. І величезний, безкрайній ліс, що оточував місто з усіх боків. Вони бачили і галявину зі старим дубом, і дорогу до «проклятої землі».

– Ви мали рацію, – прошепотіла Катерина. – Ідеальний спостережний пункт. Він міг сидіти тут і дивитися, як ми метушимося внизу, як мурахи.

– Він і сидів, – сказав Коваль, вказуючи на підлогу.

У кутку майданчика лежав старий, потертий брезентовий килимок. Поруч – порожня пляшка з-під води і кілька недопалків. Недорогі цигарки без фільтра.

– Наш поет-естет палить дешеву махорку, – зауважила Катерина, дістаючи з кишені пінцет і пакетик для доказів. – Якась невідповідність образу.

– Або він хоче, щоб ми так думали, – відповів Коваль, продовжуючи оглядати майданчик. – Усе це може бути інсценуванням. Фальшивий слід. Він надто розумний, щоб залишати тут свої недопалки.

Його погляд ковзнув по старих дерев'яних перилах. Вони були вкриті шаром бруду і пташиного посліду. Але в одному місці, на розі, було щось дивне. Невеликий прямокутник, ніби ретельно протертий. І на ньому виднілися подряпини.

Коваль дістав з кишені невеликий складаний ніж з лупою і нахилився.

– Сліди від штатива, – констатував він. – Тут стояла підзорна труба або фотоапарат з потужним об'єктивом. Він не просто дивився. Він фіксував.

– Навіщо? – не зрозуміла Катерина. – Робив фото на пам'ять?

– Можливо. Або збирав докази. Або...

Він не договорив. Його погляд впав на одну з опорних балок вежі, що знаходилася прямо під протертим місцем на перилах. До іржавого металу було щось прикріплено. Маленький білий прямокутник, що тріпотів на вітрі.

Серце Коваля пропустило удар. Він уже знав, що це.

Обережно, тримаючись за перила, він простягнув руку і зняв аркуш. Він не був пришпилений шпилькою. Він був приклеєний шматочком прозорого скотчу.

Він розгорнув його. Це був той самий папір, той самий каліграфічний почерк. Але текст був іншим.

Катерина підійшла ближче, її обличчя зблідло.

– Що там? – запитала вона.

Коваль мовчки простягнув їй аркуш. Вона взяла його тремтячими руками і почала читати вголос, її голос ледь пробивався крізь свист вітру: