Розділ 6

Наступного ранку повітря в Тихоярі було наелектризоване. Чутки, що вчора були лише пошепки, тепер обговорювалися голосно, обростаючи новими, дедалі фантастичнішими подробицями. Коваль, йдучи до відділку, чув уривки розмов про сатаністів, прокляття старого лісу і навіть про інопланетян, які проводять експерименти над місцевими чиновниками. Людська уява, підживлена страхом, працювала на повну потужність.

У кабінеті Катерини пахло міцною кавою – цього разу, на диво, не розчинною. На столі стояла невелика гейзерна кавоварка, що випускала ароматну пару.

– Вирішила інвестувати в засоби для підвищення працездатності, – пояснила Катерина, помітивши здивований погляд Коваля. – Якщо ми не будемо спати ще кілька діб, нам знадобиться щось сильніше за розчинну отруту. Сідайте. Є новини.

Вона виглядала втомленою, під очима залягли темні кола, але погляд був гострим і зосередженим.

– Почну з хорошого, – сказала вона, наливаючи каву у дві чашки. – Балістична експертиза підтвердила ваші припущення. Куля, витягнута зі стіни кабінету Сагайдака, не від стандартної зброї. Це 9-мм патрон, але від рідкісного пістолета – бельгійського Browning Hi-Power. Така зброя не стоїть на озброєнні в нашій поліції чи армії. Це або колекційний екземпляр, або трофейний, привезений з якоїсь гарячої точки.

– Браунінг, – задумливо промовив Коваль, беручи чашку. – Надійна, точна машинка. Улюблена зброя спецназу багатьох країн. І найманців. Це знову вказує на професіонала. Людина, яка вміє не тільки стріляти, а й вибирати інструмент.

– Саме так, – кивнула Катерина. – Тепер новини гірші. Результати розтину Мельника. Наш «поет» виявився ще й фармацевтом. У крові лісника виявлено велику дозу клоназепаму. Це потужне снодійне і протисудомний засіб. Його спочатку приспали.

– Тобто, жодної боротьби? – уточнив Коваль.

– Жодної. Жодних синців, подряпин, слідів опору. Він просто заснув. Вбивця підсипав йому снодійне в їжу або питво, дочекався, поки той відключиться, приніс його на галявину і спокійно повісив. Холоднокровно, методично, без зайвого шуму.

– Це пояснює чисте взуття, – сказав Коваль. – І відсутність слідів боротьби. Він не просто вбивця, він ще й стратег. Планує кожен крок. Це ускладнює справу. Але водночас і дає нам дещо.

– Що саме? – запитала Катерина, роблячи ковток кави.

– Це означає, що вбивця мав доступ до Мельника. До його будинку, до його їжі. Це не міг бути випадковий напад у лісі. Це була спланована операція. Вбивця – хтось, кого Мельник знав. Можливо, навіть той, кому він довіряв.

Вони помовчали, обдумуючи цей новий, тривожний висновок. Вбивця не просто примара з минулого. Він ходить серед них.

– Отже, маємо професійного вбивцю з рідкісною зброєю, який розбирається у фармакології, пише вірші і має особисті рахунки з місцевою елітою, – підсумувала Катерина. – Прекрасний набір для нашого тихого містечка. Я вже не знаю, з чого починати. Коло підозрюваних розширюється до нескінченності. Це може бути хто завгодно – від ображеного бізнес-партнера до колишнього військового з ПТСР.

– Тому ми й не будемо шукати вбивцю, – спокійно відповів Коваль.

Вона здивовано подивилася на нього.

– Як це? А що ж ми будемо робити? Чекати на третій «дар»?

– Ні. Ми будемо шукати причину. Ми будемо шукати ту первинну подію, той «першогріх», який запустив усю цю ланцюгову реакцію. Коли ми знайдемо його, вбивця знайдеться сам.

– І ви вважаєте, що ця причина – у старих газетах і церковних книгах? – скептично запитала вона.

– Я вважаю, що офіційні документи часто брешуть. Або, що гірше, мовчать. А людська пам'ять, плітки, старі історії – вони зберігають те, що не потрапляє в протоколи. Почнемо з бібліотеки. Нам потрібен місцевий літописець.

Місцева бібліотека розташовувалася в старовинному будинку з високими вікнами і скрипучою підлогою. Тут пахло пилом і старим папером – запах, який Коваль любив з дитинства. За величезним дубовим столом, заваленим книжками, сиділа маленька, сухенька жінка в окулярах з товстими лінзами. Це була Ганна Петрівна, беззмінна хранителька місцевих знань.

– Доброго дня, Ганно Петрівно, – привіталася Катерина.

Жінка повільно підняла голову. Її очі за товстими скельцями здавалися великими й допитливими, як у сови.

– Катериночко, доброго дня. І ви, полковнику, – вона кивнула Ковалю. – Чула, у вас там справи кепські. Все місто гуде. Кажуть, сам диявол у нас завівся.