Розділ 5

Після полудня сонце почало припікати, розганяючи ранкову прохолоду і, здавалося, намагаючись висушити саму пам'ять про ранкові жахи. Але Тихояр уже не був колишнім. Повітря згусло від чуток, що розповзалися від будинку до будинку, наче отруйний плющ. Паніка мала тихий, сільський характер: люди не бігали вулицями з криками, а збивалися в невеликі групки, перешіптуючись і кидаючи тривожні погляди на будівлю мерії та в бік темної смуги лісу.

Коваль, попрощавшись із Катериною, яка з головою поринула в паперову лавину рапортів та протоколів, вирішив діяти за власним планом. Офіційне розслідування – це добре, але воно рухається за чіткими правилами, як поїзд по рейках. А іноді, щоб знайти відповідь, треба зійти з колії і піти навпростець, через хащі людських розмов.

Його першою зупинкою було місцеве кафе «Затишок». Назва була іронічною – зараз тут було що завгодно, але не затишно. Зазвичай напівпорожнє в цей час, сьогодні воно гуло, як розтривожений вулик. Коваль замовив еспресо – цього разу справжнє, з кавомашини – і сів за столик у кутку, звідки було добре видно і чути весь зал. Він не втручався, просто слухав.

– ...кажу тобі, це київські бандити! – долинало від столика, де сиділи двоє кремезних чоловіків, схожих на фермерів. – Приїхали землю ділити, а Мельник їм у горлі кісткою став! От і прибрали його. А Сагайдака – як свідка.

– Та ні, Степане, ти не розумієш, – заперечував його співрозмовник, енергійно жестикулюючи. – Це помста! Якась стара історія. Ти пам'ятаєш, як років десять тому вони хотіли ту ділянку біля Чорного яру забудувати? Там же джерело святе! Люди тоді ледь не з вилами вийшли! Мельник тоді теж був проти, але потім якось різко замовк. А Сагайдак, ще молодий тоді юрист, усе так хитро оформив, що комар носа не підточить. Може, хтось із тих часів образу затаїв?

– А вірші? – втрутилася офіціантка, ставлячи перед ними тарілки з дерунами. – Що скажете про вірші? Бандити віршів не пишуть. Вони пишуть смс-ки з погрозами.

– Може, це бандит-естет? – припустив Степан. – Зараз усякі бувають. Надивився фільмів про Ганнібала Лектера.

Коваль відпив кави. Версії були примітивними, але в кожній з них було зерно. Київські інвестори. Старий конфлікт через землю. Помста. Усе це крутилося навколо одного й того ж – землі, грошей і старих гріхів.

Він допив каву і вийшов на вулицю. Наступним пунктом його «неофіційного» розслідування був ринок. Ринок у маленькому місті – це не просто місце торгівлі. Це парламент, суд і головне інформаційне агентство в одному флаконі.

Тут панувала та сама атмосфера приглушеної тривоги. Люди торгувалися за пучок кропу чи кілограм картоплі, але розмови велися пошепки, а очі бігали по сторонах. Коваль зупинився біля ятки з медом та іншими продуктами бджільництва. За прилавком стояв літній чоловік з густою сивою бородою і мудрими, трохи втомленими очима. Це був дід Панас, місцевий пасічник і філософ.

– Доброго дня, діду, – привітався Коваль. – Як торгівля?

Панас повільно підняв на нього очі.

– Доброго, полковнику. Торгівля, як і життя в нашому місті сьогодні, – завмерла в очікуванні. Люди купують, бо їсти треба, але думками вони не тут.

– Чув, що у вас сталося, – обережно почав Андрій.

– А хто ж не чув? – зітхнув пасічник. – У Тихоярі голка впаде – на іншому кінці почують. А тут не голка впала, а дві сокири. Страшне діло.

– Ви добре знали Олексія Мельника? – запитав Коваль, розглядаючи бурштиновий мед у банках.

– Знав, аякже. Ми з ним сусіди по лісу. Мої вулики недалеко від його хати стоять. Тихий був чоловік, замкнений. З людьми говорив мало, більше з деревами. Але ліс свій любив до нестями. За кожну сосну готовий був горлянку перегризти.

– Кажуть, він сильно сварився з помічником мера.

Дід Панас подивився на Коваля довгим, проникливим поглядом.

– Сварився, – підтвердив він. – Але це не була звичайна сварка, полковнику. Це було щось інше. Я бачив їхню останню розмову кілька днів тому. Тут, на ринку. Вони стояли біля моєї ятки. Сагайдак щось сичав Мельнику на вухо, а Олексій стояв білий, як полотно. Я не чув слів, але бачив його очі. В них був не гнів. В них був страх. Справжній, тваринний страх.

Коваль відчув, як по спині пробіг холодок. Це не в'язалося з образом впертого лісника, готового «кістьми лягти» за свій ліс.

– Страх? – перепитав він. – Ви впевнені?

– Я в житті багато очей бачив, – спокійно відповів пасічник. – І страх я впізнаю. Сагайдак не погрожував йому. Він йому щось нагадував. Щось із минулого. І це минуле, здається, було дуже неприємним для нашого лісника. Після тієї розмови Олексій наче в воду опущений ходив. А за два дні – знайшли його на дубі.