Розділ 4

Запах пороху, ледь вловимий, але виразний, змішувався з ароматом дорогого парфуму покійного Сагайдака і металевим запахом крові. Цей коктейль ароматів був для Андрія Коваля надто знайомим. Він стояв у дверях кабінету, не заходячи всередину, і дозволяв своїм очам працювати. Капітан Шевченко віддавала накази по рації – чітко, голосно, намагаючись перекричати паніку, що наростала в її голосі та у коридорах мерії.

– Сергію, оточити будівлю! Нікого не впускати, нікого не випускати без мого дозволу! – її голос різав повітря. – Криміналістів сюди, негайно! І перекрийте площу! Це цирк, а не місце злочину!

Мер Захарченко, який досі стояв у коридорі, весь зів'яв і осів на стілець, обхопивши голову руками. Він щось бурмотів собі під ніс, схоже на молитву, але більше нагадувало спробу згадати, чи вчасно він сплатив внески по страхуванню життя.

Коваль увійшов до кабінету, обережно ступаючи, ніби по мінному полю. Він не був офіційною особою, і Катерина мала повне право виставити його за двері. Але вона мовчала, надто зайнята організацією процесу, а можливо, й розуміючи, що зараз їй не до дотримання формальностей.

– Вікно зачинене, – тихо констатував Коваль, звертаючись більше до себе, ніж до неї. – Двері були замкнені зсередини. Як він це зробив?

Катерина підійшла до нього, її погляд став більш зібраним. Хаос поступово структурувався в робочий процес.

– Замок англійський, найпростіший, – сказала вона, вказуючи на двері. – Зсередини зачиняється поворотом ручки. Його можна було зачинити ззовні за допомогою тонкого дроту або шпильки, якщо мати певні навички. А потім витягнути інструмент. Для професіонала – справа кількох секунд. Створити ілюзію замкненого простору.

– Це звужує коло підозрюваних до всіх ведмежатників, слюсарів і мого сусіда дядька Петра, який регулярно забуває ключі і лазить додому через кватирку, – зауважив Коваль. – Не надто корисна інформація.

Вона кинула на нього швидкий, роздратований погляд, але промовчала.

– Гільзу знайшли? – запитав він.

– Поки ні. Мабуть, забрав із собою. Професіонал, як ви й казали. Не залишає слідів. Окрім віршів.

Вона знову подивилася на лист на столі.

– «Перший за мовчання, другий за наказ», – процитував Коваль. – Мельник мовчав. А Сагайдак, виходить, віддавав накази. Кому? Мельнику? Чи комусь іншому?

– Про це ми зараз і запитаємо у його безпосереднього начальника, – Катерина рішуче подивилася на зніченого мера в коридорі. – Ігоре Степановичу! Пройдіть, будь ласка, до вашого кабінету. У нас до вас кілька дуже термінових запитань.

Мер підняв на неї очі, повні страху і благання.

– Катю, може, не зараз? У мене шок… тиск… Я…

– Зараз, Ігоре Степановичу, – її голос став сталевим. – Або тут, у коридорі, при всіх ваших підлеглих. Вибирайте.

Захарченко важко підвівся і, хитаючись, поплентався до свого кабінету, який знаходився навпроти. Коваль і Катерина рушили слідом.

Кабінет мера був ще більшим і помпезнішим, ніж у його загиблого помічника. Величезний дубовий стіл, портрет президента на стіні й прапори – державний і міський. Захарченко впав у своє масивне шкіряне крісло, яке, здавалося, було йо-му завелике. Він виглядав як налякана дитина на троні.

– Отже, Ігоре Степановичу, – почала Катерина, сівши навпроти. Коваль скромно став біля вікна, вдаючи з себе елемент інтер'єру. – Ваш помічник, Віктор Сагайдак, мертвий. За кілька годин до цього знайдено повішеним лісника, Олексія Мельника. Ми маємо всі підстави вважати, що ці дві смерті пов'язані. Що ви можете нам про це розповісти?

– Я… я нічого не знаю! – вигукнув мер, його голос зірвався. – Це якийсь кошмар! Віктор був… він був моєю правою рукою! Чудовий спеціаліст!

– Ми знаємо, що між Сагайдаком і Мельником нещодавно був конфлікт, – продовжила Катерина, ігноруючи його лемент. – Через ділянку лісу, яку ви планували віддати під забудову.

– Це… це звичайні робочі моменти! – замахав руками Захарченко. – Так, були певні розбіжності. Мельник, він… він був дуже впертим. Вважав, що ліс – це його власність. Але ми б домовилися! Це ж не привід для вбивства!

– Можливо, привід був іншим, – втрутився Коваль, не витримавши. Він підійшов до столу. – Ігоре Степановичу, що такого наказував Сагайдак, за що його могли вбити?

Мер здивовано і злякано подивився на Коваля.