Розділ 3

Андрій Коваль зачинив за собою двері, відрізаючи себе від миготливих вогнів і моторошної сцени в лісі. Тиша в будинку тепер здавалася не заспокійливою, а гнітючою, наповненою невисловленою загрозою. Він механічно поставив чайник на плиту, дістав з шафи банку з кавою. Звичні ритуали мали б повернути відчуття контролю, але руки не слухалися. Операція «Пенсія» сьогодні зазнала повного фіаско. Він утік від війни, але війна, здається, мала на нього власні плани.

Він сів за кухонний стіл, навіть не чекаючи, поки закипить вода. Перед очима стояла картина: тіло лісника, що гойдалося на вітрі, і зловісні рядки вірша, прочитані холодним, професійним голосом капітана Шевченко.

«Перший за мовчання…»

Про що мовчав Олексій Мельник? Коваль згадав розмову з пані Галею. Сварка з мерією. Конфлікт через землю. Помічник мера Сагайдак. Це була очевидна ниточка, перша, за яку варто було потягнути. Але вірш… Він надавав усьому цьому якогось театрального, викривленого відтінку. Це не було схоже на банальну суперечку за ділянку. Це було щось глибше, особисте. І значно небезпечніше.

«Другий за наказ…»

Це означало, що вбивця не збирається зупинятися. У нього є план, розписаний, як партитура. І другий акт цієї кривавої п'єси вже готується.

Телефонний дзвінок пролунав так раптово, що Коваль здригнувся. Він подивився на старенький мобільний, що лежав на столі. Незнайомий номер. Він відповів.

– Полковнику Коваль? – пролунав у слухавці знайомий жіночий голос. Капітан Шевченко.

– Слухаю, капітане.

– Я у відділку. Ви не передумали відповісти на кілька запитань? Ваш погляд на речі може бути корисним.

Її тон був діловим, але Коваль вловив у ньому нотки втоми. І, можливо, краплю поваги, яку вона ретельно намагалася приховати.

– Я можу підійти через пів години, – відповів він. – Каву мені робити чи у вас є щось пристойне?

У слухавці на мить запала тиша. Він майже бачив, як вона насупила брови.

– У нас є розчинна. Зате гаряча, – сухо відповіла вона. – Думаю, ви переживете.

– Сумніваюся, але спробую, – парирував він. – Буду за тридцять хвилин.

Він закінчив розмову. Цей короткий діалог трохи розрядив напругу. У ній він побачив не просто дівчину в формі, а впертого професіонала, який зараз опинився у вкрай складній ситуації. Можливо, вони зможуть спрацюватися.

Рівно через пів години Андрій стояв перед двоповерховою будівлею з облупленою табличкою «Відділок поліції м. Тихояр». Це місце виглядало так, ніби воно застрягло десь у дев'яностих. Всередині було не краще. Стіни пофарбовані у невизначений зеленкуватий колір, пахло старими паперами і тією самою розчинною кавою.

За столом біля входу сидів сержант Сергій. Вигляд у нього був ще більш розгублений, ніж у лісі.

– Пане полковнику… – він підняв на Коваля червоні від недосипу очі. – Проходьте, Катерина Василівна чекає.

– Тримаєшся, боєць? – запитав Коваль, зупинившись біля його столу.

– Та як вам сказати… – зітхнув Сергій. – Такого у нас ще не було. У нас найбільша подія за останні п'ять років – це коли корова мера втекла і заблокувала рух на центральній площі. Ми її дві години ловили. А тут… повішення. З віршами. Тітка Галя вже дзвонила п'ять разів, випитувала деталі. Каже, що це точно повстання лісовиків.

– Лісовиків? – здивувався Коваль.

– Ага. Вона каже, що Мельник був їхнім другом, а влада хотіла ліс знищити, от духи лісу і розгнівалися. Почали з нього, бо він їх зрадив, а тепер доберуться до мерії. Я їй кажу, тьотю Галю, які лісовики, ХХІ століття надворі. А вона мені: «Сергійку, ти ще молодий і дурний, ти не знаєш, яка сила в тому лісі криється». І що їй відповісти?

– Іноді краще промовчати, – з легкою посмішкою порадив Коваль. – Де кабінет капітана?

– Другі двері праворуч.

Кабінет Катерини Шевченко був маленьким і аскетичним. Стіл, два стільці, шафа з папками. На стіні висіла карта району. Сама капітан стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях, і дивилася на площу. Вона обернулася, коли Коваль увійшов.

– Сідайте, полковнику, – кивнула вона на стілець. – Кави?

– Я, мабуть, утримаюся, – відповів він, сідаючи. – Збережу свої смакові рецептори для кращих часів.