Розділ 2

Сирена вила, наче поранений звір, що метається у клітці з соснових стовбурів. Для більшості жителів Тихояра цей звук був дисонансом, тривожним порушенням звичної ранкової симфонії. Для Андрія Коваля він був знайомим сигналом. Він не ніс у собі паніки чи страху, лише холодну, звичну команду: «Увага». Роки служби виробили умовний рефлекс, який неможливо було стерти ані часом, ані зміною обстановки. Можна вивезти полковника зі служби, але вивезти службу з полковника було завданням із зірочкою.

Він накинув стару брезентову куртку, взув міцні черевики і вийшов з дому. Не тому, що був цікавим, а тому, що не міг інакше. Невидима сила тягнула його до епіцентру подій, як метелика на світло, хоча він чудово знав, що це світло часто обпікає крила.

Стежка до будинку лісника була йому добре знайома. Він ходив нею майже щодня, прямуючи вглиб лісу. Зараз вона була перегороджена поліцейською машиною, що миготіла синьо-червоними вогнями, розфарбовуючи ранковий туман у тривожні кольори. Біля стрічки, натягнутої між двома деревами, тупцював молодий поліцейський Сергій, той самий, що годину тому розповідав про протоколи на котів. Зараз він виглядав не таким бадьорим. Його обличчя було блідим, а погляд розгублено блукав по верхівках дерев, ніби відповіді на те, що сталося, можна було знайти там.

– Сергію, – тихо покликав Коваль, підходячи.

Поліцейський здригнувся і різко обернувся. Побачивши Коваля, він трохи розслабився, але блідість не зійшла з його обличчя.

– Пане полковнику… Вам сюди не можна. Очеплення.

– Я бачу, – спокійно відповів Андрій, кивнувши на жовту стрічку. – Що сталося? Я чув сирену.

Сергій ковтнув слину.

– Та… Мельник. Олексій. Лісник наш. Знайшли його.

– Знайшли? – перепитав Коваль, хоча вже знав відповідь. Його досвідчене око вловило ледь помітний рух на галявині за спиною поліцейського. Там, у глибині, виднілися ще кілька постатей.

– Повісився, – видихнув Сергій. – Грибники йшли, натрапили. Жах…

Він замовк, дивлячись кудись убік. Коваль помітив, як тремтять його руки. Перше серйозне діло для хлопця.

– Співчуваю, – стримано сказав Андрій. Він подивився повз Сергія на галявину. Звідси було видно старий, розлогий дуб. Дерево-патріарх, під яким любили влаштовувати пікніки. Зараз воно виглядало зловісно. На одній з його товстих гілок темніло щось неприродне, що порушувало лісову геометрію.

– Пропустіть, Сергію! Чому тут сторонні? – пролунав різкий жіночий голос.

З-за дерева вийшла жінка. Висока, струнка, у поліцейській формі, що сиділа на ній ідеально. Коротко стрижене темне волосся, рішуче підборіддя і дуже серйозні, розумні очі. Вона виглядала молодо, років тридцять, але трималася з упевненістю, яка не завжди приходить і з віком.

– Катерино Василівно, так це ж… – почав було виправдовуватися Сергій.

– Мені байдуже, хто це, – відрізала вона, не дивлячись на Коваля, а лише суворо вивчаючи свого підлеглого. – Це місце злочину. Або можливого злочину. Тут не може бути прохідного двору. Ви мене зрозуміли, сержанте?

– Так точно, зрозумів.

Тільки після цього вона перевела свій погляд на Коваля. Погляд був холодним, оцінюючим.

– Доброго ранку. Начальниця відділку поліції, капітан Шевченко. А ви?

– Андрій Коваль. Я живу неподалік, – він кивнув у бік свого будинку. – Почув сирену, вирішив підійти.

В її очах промайнуло впізнавання. «Полковник». Це слово, здається, висіло в повітрі.

– Полковник, – констатувала вона, і в її голосі з'явилися нотки крижаної ввічливості. – Дуже приємно. Але, як ви розумієте, ваша присутність тут недоречна. Прошу вас повернутися додому. Ми працюємо.

– Я розумію, капітане, – так само спокійно відповів Коваль. – Просто одна деталь. Дивне місце він вибрав для… прощання з життям.

Шевченко ледь помітно насупила брови.

– Що ви маєте на увазі?

– Ця галявина. Вона проглядається з усіх боків. Зі стежки, з дороги. Зазвичай люди, які наважуються на такий крок, шукають усамітнення. А це… це схоже на виставу.

Катерина Шевченко мовчала кілька секунд, вивчаючи його обличчя. В її погляді боролися роздратування від непроханої поради і професійна цікавість. Вона була надто розумною, щоб просто відмахнутися від логічного зауваження.