Розділ 1

Світанок над Тихояром народжувався повільно, ніби лінивий художник, не певний у виборі кольорів. Густий, молочний туман чіплявся за верхівки сосен, що стіною оточували озеро, і повільно сповзав до води, торкаючись її поверхні ледь відчутним холодом. У цій первозданній тиші, яку порушував лише рідкісний сплеск риби та шелест очерету, сидів чоловік. Він був схожий на гранітну брилу, що вросла в дерев'яний рибальський місток, – такий же непорушний і зосереджений.

Андрій Коваль, полковник у відставці, вдихав цю тишу на повні груди. Вона була для нього ліками, антидотом проти двадцяти п'яти років служби, реву моторів, свисту куль і криків, що досі іноді проривалися у його сни. Операція «Пенсія», як він її гірко жартував сам до себе, проходила за планом. Фаза перша: продати квартиру в галасливому Києві. Виконано. Фаза друга: знайти найглухіший закуток на карті. Виконано. Фаза третя: купити маленький будиночок з видом на озеро і переконати себе, що найбільшою проблемою відтепер буде вибір наживки для карася. На стадії виконання.

Вудка в його руках ледь здригнулася. Коваль навіть не поворухнувся, лише очі, сірі й уважні, стежили за поплавком. Він знав, що це не клювання. Це просто течія, гра води. За місяць, проведений тут, він вивчив кожен рух озера, кожен подих вітру. Це було простіше, ніж вивчати карти мінних полів чи розшифровувати донесення розвідки. І набагато приємніше.

Раптом за його спиною, у гущавині лісу, голосно тріснула гілка.

За долі секунди розслабленість зникла. Тіло, натреноване роками небезпеки, відреагувало раніше, ніж розум встиг обробити інформацію. Плечі напружились, погляд миттєво ковзнув від поплавка до темної лінії дерев, оцінюючи потенційну загрозу. Рука, що лежала на коліні, стиснулася в кулак. Він уже прораховував траєкторію, відстань, можливі укриття. Старий рефлекс, який неможливо було витравити ні тишею, ні риболовлею.

З кущів вийшов заєць. Великий, вухатий, він на мить завмер, подивився на Коваля з докором, ніби той порушив його ранковий моціон, і неквапливо пострибав далі у своїх справах.

Андрій повільно видихнув.

– Відбій тривоги, полковнику, – прошепотів він у порожнечу. – Тут тільки білки планують диверсії проти твоїх горіхів.

Він знову подивився на нерухомий поплавок. Риба сьогодні, здається, оголосила йому бойкот. Що ж, це теж частина нового життя. Поразка, яка не мала жодних наслідків.

Зібравши свої нехитрі снасті, він повільно пішов стежкою до міста. Тихояр прокидався. З димарів вилися тонкі цівки диму, пахло свіжоспеченим хлібом і кавою. Вузькі вулички, вимощені старою бруківкою, були ще майже порожні. Кілька бабусь уже поспішали до церкви, дзвін якої м'яко розливався над черепичними дахами. Це було місто, ніби з листівки столітньої давнини. Ідеальне місце, щоб загубитися. Або знайти себе. Коваль ще не вирішив, що саме він тут робить.

Його шлях лежав до маленької крамниці на центральній площі, яку тримала енергійна пані Галя, місцевий центр інформації та пліток. Дзвіночок над дверима весело дзенькнув.

– О, наш київський рибалка! – пролунав її гучний голос. – Ну що, полковнику, обдурили сьогодні хоч одного карася? Чи вони вже впізнають вас в обличчя і ховаються?

Пані Галя, жінка років шістдесяти з добрими очима і гострим язиком, витирала ганчіркою дерев'яний прилавок.

– Доброго ранку, пані Галю, – спокійно відповів Коваль, ставлячи порожнє відерце біля входу. – У нас з рибою тимчасове перемир'я. Вона не чіпає моїх черв'яків, а я не порушую її ранковий спокій. Дипломатія.

– Дипломатія! – пирхнула вона. – Це ви так називаєте порожнє відро? Мій Степан, хай йому грець, і то з трьома окунцями вчора прийшов, а він вудку в руках тримати ледве вміє. Може, вам наживку треба змінити? Кажуть, на сало добре клює.

– Дякую за пораду, але я намагаюся дотримуватися здорового харчування. Навіть для риби, – з ледь помітною усмішкою відповів Андрій. – Мені, як завжди, будь ласка. Кави. Міцної, як ваші нерви.

– Мої нерви вже не ті, що раніше, полковнику, – зітхнула пані Галя, вправно засипаючи каву в кавомолку. Аромат миттєво заповнив маленьке приміщення. – Відколи онуки на літо приїхали, мої нерви як ті струни. От ваш сусід, пан Мельник, лісник наш, казав, що бачив, як вони його опудало в городі розібрали, щоб фортецю будувати. Доведеться ввечері проводити з ними виховну бесіду з застосуванням тактичного ременя.

– Мельник? Тихий такий чоловік, – пригадав Коваль. Він кілька разів бачив його в лісі. Суворий, неговіркий, завжди у своєму камуфляжі, він здавався невід'ємною частиною лісу.

– Тихий, та собі на умі, – знизила голос пані Галя, передаючи Ковалю паперовий стаканчик з ароматною кавою. – Він усе знає, що в тому лісі робиться. Кожну гілочку, кожну стежку. Кажуть, нещодавно знову з мерією нашою сварився. Вони там знову якусь ділянку під забудову хотіли віддати, а Олексій кістьми лягав. Він за свій ліс кого хочеш перегризе.