Дякую що ти є

                                                                   Дякую що ти є
Цього року їхня родина відзначала десятирічний ювілей. Запрошені родичі розташувалися в альтанці, і згадували весілля, кричали:
– Гірко.
Лев і Даміра знову переживали, ті щасливі хвилини, їхні серця стукали в унісон. Він ніжно шепотів: 
– Дякую тобі за наших дітей, за те, що ми разом. 
– І тобі, за те, що ти поряд. 
Вони сиділи в їхній маленькій спальні, заставленій букетами запашних троянд. 
– Нічого більше не хочу, тільки завжди бути разом і скінчилася війна, – прошепотів Лев, – Ти моє – все!.
Після свята, життя йшло своєю чергою, робота, діти, громадські навантаження, але її ніколи не залишало почуття тривоги, за Батьківщину, де йшла війна, гинули люди, мріяла про одне, що швидше закінчувалося це нікому непотрібне божевілля.
Її думки перервав дзвінок Олени. Вона розповідала про свої досягнення:
– Їздила  на конференцію, була присутня на операціях, у них там найновіше обладнання. Так просунулася офтальмологія, що дух захоплює. Я теж зачитувала свої хоч і невеликі, але цікаві спостереження, які добре приймали. Тільки мені здається, що я винайшла велосипед, це вже використовують давно. Дуже все сподобалося, а люди якісь, цікаві!
У своїй лікарні вона вже давно найкращий фахівець, після епідемії інфекційне відділення розташувалося в сусідній будівлі, а їй повернули палати. З сусідніх селищ потягнулися люди, які мріяли відновити зір. Лікарка, озброївшись новими знаннями, оперувала.
Чоловік не завжди її розумів, але підтримував у всіх починаннях. На них з повагою дивилися хворі і начальство також.
Коли головлікар пішов на пенсію, іншу кандидатуру не розглядали. Михайло став біля керма лікарні і спочатку просто зашивався. Прийшовши додому, бачачи, стомлену дружину, по-доброму заздрив, що вона займається улюбленою справою, і з жалем згадував свою травматологію, яку залишив на наступника, недавнього випускника медичного університету.
– Час летить швидко. Чи давно ми були зеленими? – розмовляли вони з дружиною. – Тепер, важка ти, шапка мономаха, але треба йти вперед. Якби не ти Оленка, навряд чи я чогось досяг. Дякую, рідна, за те, що ти поряд.
Вони ще довго згадували, як мешкали у студентському гуртожитку. 
Вечір спогадів перервав дзвінок Івана. Він вітав Михайла із призначенням і запитав його:
– Як ти думаєш, якби я працював в Україні, отримав би призначення?
– Чому ні, а ти мрієш стати головним лікарем?
–Я просто спитав. Ми ж з Настею поїхали заробити, скінчиться контракт приїдемо. За Батьківщиною дуже нудьгуємо, іноді хоч вовком вий, хочеться додому, – зізнавався тут хлопець.
Все є вічнозелені рослини, чудові пейзажі джунглів, дивовижні комахи, яскраві птахи. Але душа сумує за степом з рідкими деревами, і нехай сіру і брудно-коричневу зиму, з непомітними квітами навесні, але знайому і рідну землю.
Вони згадували про Батьківщину і забували, що йде війна, від якої втекли.
Якось дзвонили батьки Анастасії:
– Без онука не приїжджайте, так хочеться на старість, своїй кровиночці порадіти.
– Вам би тільки говорити, – сердився зять. – Ми додому приїдемо і подумаємо.
– Ви не молодієте!
– Мамо, навіщо ти болячку в серці колупаєш? – плакала дружина.
Побачивши сльози в очах Насті, спитав:
– Ти шкодуєш, що залишилася зі мною?
– Не вигадуй, ти як відданий лицар, був завжди у найважчу хвилину мого життя. Дякую тобі.
– Я не думав, що ти це цінуєш, ніколи мені про це не говорила.
– Ти й так від сором’язливості не помреш.
– Ось знову ти все зіпсувала своєю критикою. Я, як тільки тебе побачив, одразу зрозумів моя, єдина дівчина, і захворів на все життя.
Вони вперше говорили щиро відверто про головне для обох, що їх хвилювало. Тоді й вирішили, щоб не відбувалося, не замикатися в собі, а обговорювати проблеми, які виникли, разом.
Іван хотів поділитися з Костею своїми переживаннями, він єдиний знав про його безпліддя. Обіцяв поговорити з Марком, якщо не вийде з лікуванням дома у столиці, організує клініку в Німеччині.
Костянтин після смерті батька залишився єдиним чоловіком у сім'ї. Мати та теща з початком війни стали жити в одному будинку, так топити дешевше і вдвох веселіше. На вихідні приїжджали з міста Катруся з Костянтином, привозили внучку, бабусі раділи до нестями.
По дому правдами кривдами жінки керувалися самі, а на обійсті потрібен чоловік. Як не було важко, Костянтин намагався впоратися сам. Якось прийшов господар з городу стомлений, Катерина лазню протопила, теща вареників наварила, мати лікувальний чай запарила. Напарився, прийшов, повечеряв, посміхається:
– Ви мене, як міністра, пригощаєте.
– А ти і є наш добрий господар, – хвалила його теща.
– Як у батька, руки у тебе золоті, – підбадьорювала мати.
 б мої кісточки згнили. Дякую, що ви були поруч, у скрутну хвилину, – і заплакала.
Лікар розгубився, коли вона нарешті заспокоїлася, підтримав словами:
– Смерть зачекає.
Увечері з відеозв'язку ділився з Санею про нові розробки, від Марка.
– Він наш, університетський, – гордо констатував Костянтин.
У Олександра додалося турбот, окрім повсякденної роботи, на його піклуванні були студенти коледжу, які завжди приходили невчасно. Замість того, щоб ретельно підготуватися до операції та обговорити її з колегами, йому доводилося пояснювати, розповідати, показувати молоді.
Якого було його здивування, коли на день народження вони привезли йому надзвичайно милого і страшенно дорогого кошеня.
  Хвилюючись, хлопець передав подарунок і урочисто промовив:
   – Сьогодні ми дурні та недосвідчені студенти, як це кошеня. Але обов'язково вчитимемося, щоб стати фахівцями, як ви. Дякую, що багато чого нас навчили.
Прийшовши додому, він віддав Антошці вихованця, чому той був неймовірно радий. Син давно мріяв про котика. На відміну від батька, він був байдужий до їжі, а коли був захоплений, міг взагалі забути про обід. Світлана дуже цьому раділа, вона хоч і займалася вранці зарядкою, але зайві кілограми прилипли до її тіла, і позбутися їх ніяк не могла, ніякі дієти не допомагали. А Сашко просто махнув рукою свою на постать, і дружина, як у студентстві звала його Колобком.
У Світлани та Влади були свої секрети ще зі студентських років. Обох цікавила психологія, і вони ділилися літературою, будь-якими новинками.
Якщо для психіатра це частина її професії, то для Світлани це – хобі. Робота займала майже весь день Влади, доводилося чергувати, лікарів не вистачає. Але нічого психіатра не лякало, багато пацієнтів вона повернула до нормального життя. Під її керівництвом відкрили кабінет анонімного лікування алкоголіків, пізніше наркоманів. У серці лікаря лежали ключі від душі кожного хворого. З кожним новим пацієнтом, додавалося й досвіду, а за  тих хто одужав, ще й радість, що людина здорова.
Дуже хвилювалася, коли після тривалого утримання, хворий починав пити, і це знову призводило до розладу психіки. Завжди намагалася підтримати заблудлих хворих, що зірвалися.
Не завжди  її підтримував чоловік, у нього була своя теорія.
– Людина повинна сама за себе відповідати і завжди тримати себе в руках, а не покладати свої проблеми на близьких.
– Не всі так. Здебільшого люди озираються і шукають в інших причини своїх проблем. Усі біди від нестачі кохання. Не дали її у дитинстві, втратив у юності, не цінував у зрілості, не знайшов у старості.
– Тут я з тобою, звісно, погоджуся. Як добре, що ти в мене така сильна! Завжди думаю, що ти найцінніша знахідка мого життя.
– І тобі велике дякую, що розумієш мене.
– Мені інколи теж складно, витрачають гроші на ліки, а здоров'я не бережуть. Лежав у мене у стаціонарі хлопець з переломом ноги. На п'ять хвилин вискочив за цигарками, не помітив автобуса, тепер у реанімації, шкода, до виписки його готував.
Сьогодні вони ввечері зустрічаються з Русланом, у Оленьки день народження, Ярослава запросила їх заздалегідь. Данило підріс і йому було не цікаво з малюками, він сидів із дорослими за столом. Затамувавши подих, він слухав, як батько розповідав Карену про складну операцію, яка тривала три години.
– Синку, йди, потанцюй, – запропонувала мати.
– Потім мам.
– Не заважай батькові.
– А він нам не заважає, – відповів Карен, підтримавши хлопчика, побачивши в його очах непідроблену зацікавленість.
– Хочеш бути лікарем? – пошепки запитав він.
– Хірургом, як тато.
– Ось бачиш, уже й заміна нам росте, – зауважив Руслан.
Перед сном зайшов у кімнату до сина:
– А ти мені ніколи не казав, що хочеш бути лікарем.
– Батьку, хочу бути, як ти. Щасливий, що ти в мене є, я тобі дуже вдячний.
Данило стояв, поклавши руку йому на плече, тільки зараз Руслан побачив, як він виріс. Батько обійняв його:
– Ти став зовсім дорослим, мій сину.