Вакцина

                                                                     Вакцина
Олеся поспішала поділитись своєю новиною про роботу з Дамірою, з нею їх пов'язувала дружба ще зі студентських років.
– На будь-яку інфекцію знайдеться вакцина, – заспокоювала її Даміра. Ранок для міського інфекціоніста починався завжди однаково, відзвітувати до міськздоров'я, до міськвиконкому про стан хворих на коронний вірус за добу. Зрештою, вакцина, про яку багато говорили, писали, є в їхній лікарні.
Всі завмерли в очікуванні, ось вона панацея від небезпечної хвороби, а люди бояться робити щеплення. Не було б гірше. Шепталися між собою:
– Поки не горить, нехай ставлять інші, а ми побачимо, – знаходили тисячі причин, щоб виправдати свою бездіяльність.
Всі дорослі члени сім'ї зробили щеплення, і сама Даміра теж. Лікарка вела сторінку здоров'я на місцевому радіо. Писала статті в міській газеті про страшну недугу, але кількість пацієнтів, не зменшувалась. "Навіщо все це? Мене ніхто не чує та не читає. Даремне марнування часу".
Але коли під час ефіру їй дзвонили, ставили запитання, а електронною поштою надходили відгуки про статті, зрозуміла:
  «Профілактична робота потрібна. Вона корінь вирішення проблем із вірусом. Не тоді, коли привозять на швидкій допомозі хворого з поразкою легень».
Коли на вакцинацію вже стояли черги, раділа, що дано ще один бій смертельній недузі.
Якось пізньої осені, йдучи додому Даміра, дивилася на зморщене сухе листя під ногами, на голі гілки дерев, схожих на простягнуті в небо в благанні руки, слова молитви складалися самі по собі.
      Небесний Отче про одне прошу.
      Врятуй та збережи планету.
      І нерозумних чад своїх пробач.
      Що будинок, заповітний тобою, не зберегли.
      Дай людям шанс, у безодні вижити.
Вдома на неї чекали новини. Діти з понеділка йдуть на дистанційне навчання, а це додаткові проблеми. Лев не особливо вникав у процес навчання. Прийшовши додому, Даміра обмірковувала, як зможе організувати своїх школярів, коли зателефонував Іван.
Він був дуже засмучений.
– Біда не приходить одна, тільки хвилю епідемії пережили, захворіли самі. Другий день у Насті температура та тест позитивний. Я теж не в найкращій формі. Образливо, якщо тут помру, дружину шкода, я її в цю поїздку втягнув.
Вони півгодини обговорювали схему лікування, у Івана народилася надія, що вони виберуться.
Ще розумів якоюсь частинкою свого серця, якби вони були там на своїй Батьківщині, в далекій Україні, залишалися здорові. Навіть підхопивши недугу, що спалює легені, легше перехворіли, якби вони були вдома.
Пам'ять знову повертала його у ті щасливі дні їхнього життя, коли в них мав народитись син. Часто він перекручував у голові, той годинник заново: «Чи міг би я його врятувати? – розумів. – Ні, все в минулому, що в нього, крім гіркоти спогадів, нічого немає. Так і з глузду можна з'їхати!» - знову і знову, змушував себе, не думати про минуле.
Доглядав хвору дружину, не дозволяв собі розслаблятися. Колега, з яким він працював, привіз із міста лікаря – інтерна і лікувати хворих стало набагато легше.
Хлопець був дуже сентиментальним, побачивши, як Іван переживає за дружину, приніс маленьку дерев'яну ляльку, поклав хворій в руки:
– Завтра Настя видужає.
Який був його подив, коли вранці, слабка, але на своїх ногах дружина йшла коридором, у руці у неї була лялька, подарована інтерном, з якою вона потім ніколи не розлучалася.
Потрібен місяць, щоб жінка оговталась.
Якось хлопець спитав у Івана.
– У вас немає дітей?
– Уяви собі, тебе не спитали, – сердився чоловік. У нього і без цього жартівника серце боліло, про малюка. Хотілося бути батьком, і одного разу взяти на руки свою дитину.
–    Навіщо спитали? – не зрозумів його лікар.
– Анастасія світла людина, добра хоче народжувати дітей.
– А я виходить темний, злий, і не можу їх мати.
– Тобі треба лікуватися, інакше не можна. Підбираючи і плутаючи англійські та французькі слова, говорив інтерн, дуже переконливо.
– Це не твоє діло, – зірвався Іван, – Чого ти до мене причепився.
– Я хотів допомогти, бути корисним, – пояснював Джо, бачачи, що шеф почав сердитися, пішов.
Через час, коли закінчилася практика молодого лікаря, він прощався з колегами, потиснув Іванові руку:
– Бажаю вам мати дітей, точніше доньку, – і загадково посміхнувся, ніби знав, щось про майбутнє, приховане часом.
Через місяць їм привезли вакцину, і всім працівникам протягом року зробили щеплення, і хоча б на невеликий термін був перепочинок і в лікарні.
Про свої перемоги Іван писав у повідомленнях Карену.
– У вас вакцинація проходить успішно, а у нас лікарів не змусиш, не те, що народ простий, – відповідав йому травматолог.
На вакцину чекали, а коли перша партія прийшла, щеплення ставили не всі.
Першою зробила щеплення Влада, і без проблем, за нею потяглася родина, і Руслан з Ярославою окрилені добрим самопочуттям їхнього лідера. Вона, як і раніше, в роки студентства, була старостою, хоч і розкиданою по всьому білому світу групи.
Звичайно, її рекомендації вплинули на рішення Олени та Михайла, вони переконали своїх батьків. Ті не дивлячись на свій вік та хвороби, зробили щеплення та не пошкодували про це. І незабаром інтернет ряснів повідомленнями про вакцинованих людей. Вони ділилися своїм досвідом.
Павло переконав співробітників пологового будинку, і незабаром, якщо й привозили хвору породіллю, було підготовлено спеціальний бокс, тести складали всі. Вакцини на всіх не вистачало, але Павло зробив щеплення сам і переконав дружину. Олеся, працюючи санітаркою, розгубилася, стільки болю страждань, вона ніколи не бачила. Почала розуміти чоловіка, який вдома не міг відволіктися від важких випадків, їхав уночі приймати пологи у разі екстреної необхідності.
– Коли йдеться про життя людини, всі засоби гарні, – розповідала Зоряні Леся.
Кирило привіз матір додому вмирати, найняли доглядальницю. Турботи про хвору лягли на невістку. Коли свекруха була здорова, вони мало спілкувалися, просто прийти до них, Зоряна не могла, бачачи, що не раді і на неї не чекають.
Зараз щодня поспішала до жінки, яка слабшає, яка після лікарні стала примхливою. Місяця не минуло, а одного разу сусідка, яка доглядала хвору вдень, зі сльозами скаржилася:
– З понеділка шукайте іншу доглядальницю. Всю душу вимотала. Я ще пожити хочу. Скільки можна мені нерви псувати.
– Я прошу вас, не йдіть, ми вам доплачуватимемо.
– За гроші здоров'я не купиш. Я краще повернуся прибирати до школи. Грошей менше, здоров`я міцніше.
Довелося Зоряні доглядати незадоволену свекруху самій. Батько Кирила просто ігнорував хвору дружину, часто залишався ночувати в кабінеті на роботі.
Як не налаштовувала себе лікарка не гніватись на свекруху, але в неї не виходило.
Варто було підійти до ліжка, де лежала нещасна, одразу почалися претензії на адресу невістки.
– Ну і що, я сповідалася і причастилася, а мене Бог не врятував, я вмираю.
– Мамо, прошу, не нарікайте. Боляче? Укол поставлю, тільки не богохульствуйте.
– Тобі добре, ти здорова, а я страждаю, - зло шепотіла змучена жінка.
Зоряна до кінця дня була вимучена, на ніч Кирило обіцяв надіслати медсестру.
Невістка, щоб заспокоїтися сіла і почала читати псалтир. Хвора заснула. Їй снився сон. Вона йшла босими ногами розпеченою пустелею, кожен крок давався з болем. Раптом почула дзвінкий голос ангела, який співає тихим голосом псалом. Зібравши останні сили, поспішила за ним, їй стало добре та спокійно. Розплющивши очі, побачила невістку, запитала:
– Ти чула пісню?
– Ні.
– Що ти робиш?
– Читаю псалом.
– Читай уголос.
– Вам не подобається.
– Вибач мені, якщо ти від мене відвернешся, то я залишусь сама.
– Мамо, про що ти говориш? Я тебе не кину, ти мати мого чоловіка, бабуся сина.
– Дякую тобі.
Завдяки зусиллям Зоряни свекруха не страждала. За півроку вона померла.
Коли вона зателефонувала Поліні, та поділилася з нею своєю радістю.
– Ми чекаємо на дитину.
Жінки довго обговорювали цю хвилюючу тему.
Марк ніколи ще не почував себе таким щасливим. Іноді прокидаючись уночі, він прислухався до дихання дружини. Розумів, що те, про що він боявся навіть мріяти, стало реальністю. Поруч кохана жінка, він незабаром стане батьком. Пам'ятаючи невдалий досвід Івана та Насті, беріг Полінку, балуючи її, терпів дурні страхи, які переслідували майбутню матусю. Сам він виріс в інтернаті, не мав родини. Коли побачив на УЗД свого сина, почуття досі не випробувані ним, ніжності, захоплення, відповідальності тіснилися в його грудях.
Поля настільки прив'язалася до свого чоловіка, для неї він став не тільки коханець у ліжку, сусід по квартирі, а опорою в житті, помічник, друг, та батько немовляти, якого вона носила під серцем.
Якось притулившись до його плеча, ледь чутно промовила:
– Дякую що ти зі мною.
– Мені завжди було не до себе, іноді ввечері згадував, що голодний, ти сама пам'ятаєш мене в інституті, жив пустельником. Грошей ніколи не було, коли приїхав до Німеччини, заробив, євро на рахунку лежать, а на серці туга, що ти далеко. Я ж їхав за тобою не на що не сподівався, а зараз, коли ти поруч, тішуся, і сам собі заздрю, – зізнався Марк.
Про це Поліна розповіла Дамірі, і хоча вона мала свої турботи, завжди вислуховувала одногрупників, їх пов'язувала багаторічна дружба.