Iнфекцiя

                                                                     Інфекція
Коли Даміра дізналася про небезпечну інфекцію, зрозуміла, що в лікарні не готові до боротьби з недугою. Почала відбивати пороги мерії, намагаючись привернути увагу до проблем відділення. Її вислуховували, знизуючи плечима, сподіваючись, що лихо обійде стороною.
Але незабаром уже відділення було забите хворими. Лікарка ставила схожі діагнози, запалення легень. «Як зупинити епідемію, яка забирає тисячі людей»? – переживала вона.
Шукала в Інтернеті, використовувала вже знайомі схеми лікування. Вранці, йдучи на роботу, бачачи біля лікарні юрби стражденних, готувалася до боротьби з невідомим вірусом.
Невдовзі вже містом поповзли чутки:
–Так, як Даміра Маратівна прослухає, ніхто не вміє, вона лікарка від Бога.
Ще знали, обстежує, надішле на аналізи, призначення зробить, додому не піде, до останнього пацієнта, і сиділи, чекали своєї черги.
Якось вимкнули електрику, прирікаючи на смерть тих, хто дихав киснем. У Даміри опустилися руки:
«Рятувала, витягувала, і все нічого не можна зробити. Вони протягом години помруть, без штучної вентиляції легень».
Дзвонила, кричала, лаялася і її раптом почули.
– Даміра Маратівно, через п'ять хвилин увімкнуть лікарню, у мене син лежить у вас, все зробимо. Тільки допоможіть, рятуйте, молоді вмирають.
Вона пройшла до палати, просила:
– Потерпіть, дихайте, будь ласка, дихайте, смерть зачекає.
Вмираючі вірили їй, коли апарати запрацювали, лікарка зітхнула з полегшенням.
Вночі тривожно дзвонив телефон:
– Даміра, допоможи, зашиваюся, щодня хворих везуть, приходять. Люди вмирають, а я нічого не можу зробити.
– У нас не легше, але я намагаюся і вже є деякі напрацювання.
І майже годину обмінювалися досвідом, ділилися схемами.
Іван, який зневірився, після розмови, раптом відчув себе впевненіше.
Додому вони з дружиною та інші лікарі не йшли. Їм привозили обіди до лікарні. Лікар постійно зайнятий, просто лягав, години на дві провалювався в порожнечу. Його будили, і він, одягаючи на себе захисну форму, вмикався в роботу.
Анастасія працювала і у лабораторії, і у відділенні. Здавалося, цей жах ніколи не закінчиться. Вперше Іван замислився: «А раптом це є попередження, що людство задихатиметься, знищуючи ліси – легені нашої планети».
Йому стало страшно, не було дня, щоб у лікарні не вмирала людина, Жахлива смерть, нещасний просто задихався.
По Інтернету  він говорив з Русланом про свої міркування. Той з чимось погоджувався, про щось вони сперечалися, але зійшлися в одному, вірус, що вбиває мільйони, повинен бути переможений.
Сім'я Руслана обжилася в іншому місті, але нудьгували за батьківщиною. Час минав. І вони зрозуміли, що додому вони навряд чи повернуться. Ярослава працювала вдома, і дуже сумувала за школою та живим спілкуванням. Руслан замість планових операцій змушений був рятувати і від коронавірусу. 
Коли сам захворів, до лікарні не пішов. У сусідки стояла порожня квартира, оселився там. До нього приходив Карен, бачачи стомлені очі друга, просив:
– Себе убережи!
– Що ти пропонуєш? Один не впораєшся. А ти як би вчинив?
– Я б тебе не покинув.
Протягом місяця тримав його на антибіотиках і хвороба відступила. Коли, нарешті, до лікарні почали надходити тести, лікарі змогли їх використати, і отримавши негативний результат, схудлий і слабкий Руслан повернувся до родини. Оленька обійняла тата і просила його:
– Ти більше не підеш?
– Тільки на роботу і додому.
Дітей не випускали гуляти надвір. Ярослава придумала прогулянки в парку перед сном. Якщо раніше всі шукали кампанію, цікавого співрозмовника, то бачачи людину, що йде назустріч, відходили вбік. Страх перед вірусом згуртував сім'ю і роз'єднав людей.
  Карен валився від утоми, але хворобі не підкорювався. Коли ввечері повертався додому, Влада напувала його диво – бальзамами свого приготування. Незабаром про їхню цілющу силу знали багато хто в містечку, де вони жили, і лікарка запатентувала свою новинку. «Якщо людина талановита, то багато в чому. Ось Влада, яка працювала довгий час в аптеці, багато чому навчилася, і сама виготовила ліки. Навіть у столиці їх відзначили», – думав чоловік.
– Ти в мене розумниця, і душу вмієш лікувати, і тіло. Я тобою захоплений і пишаюся.
– Без тебе в мене нічого не вийшло б.
– У мене, чомусь, так неспокійно на душі, – зізнався Карен.
– Ти боїшся хвороби?
– Ще чого? Нехай вона нас боїться.
Олена замовила у Влади бальзам для батьків. Після курсу лікування намітилися покращення, про які вона поспішала повідомити подругу.
Олена давно працювала на випередження і наскільки дозволяло обладнання, робила складні операції. На час епідемії у її відділенні кілька палат віддали під інфекцію. Залишили їй операційну та процедурну. Для двох палат  поспіхом відкрили інший вхід. Коли захворіла свекруха, Олена переодягалася в захисний костюм і допомагала їй. Михайло просив:
– Прошу тебе будь обережніше, адже там всі з позитивними тестами лежать, не думай, що тебе це не торкнеться.
– Взагалі-то, боюся, щось загадувати, але маму я не залишу, їй допоможу. Вона мене завжди підтримувала у скрутну хвилину. Як я її кину?
– Ти вважаєш, що я боягуз?
– Не вважаю. Нічого собі не вигадуй, просто я не зможу змиритись, що її не стане. Пам'ятаєш, смерть зачекає. Це було нашим девізом, а зараз і мами теж. Коли я сказала їй, вона і обличчям посвітлішала. Їй краще, я бачила її аналізи. Ти з батьком поговори. Дзвонить їй, плаче, щоб вона ще з ним не засмучувалася.
– Я йому, звісно, скажу.
Олена в місті випадково побачила Костю, зраділа:
– Вітання. Як ви живі?
– У нас все чудово. Лихо одне, першими під удар потрапляють мої пацієнти, рятував їх від онкології, а вмирають від інфекції. Серце кров'ю обливається, бачачи, як гинуть люди.
– Свекруха хоч і захворіла, але вибирається. Вже сама себе обслуговує. Гадаю, на вихідні буде вдома. Чекаємо на аналізи.
– Мені Марк казав, що вони мають вакцини.
– І ти віриш?
– Звісно, скоро цю інфекцію зупинять щеплення.
Вони попрощалися. А Оленка тепер везла добрі звістки про диво ліки додому.
Костянтин теж поспішав до родини, де ввечері Катерина розповідала, що їхня донечка сама просилася на горщик. Малятко, як кошеня, зручно, влаштувалася у нього на колінах і заснула.
Вони з дружиною розташувалися біля комп'ютера та розмовляли з Поліною.
– Усі тільки й чекають на панацею від страшної недуги. Коли вже вакцинуватимуть у нас в Україні?
– Я вам скажу по секрету, вакцина вдало пройшла випробування, але карантин не скасовували. Сидимо безвилазно, будинок, робота. Марк звик, а мені нудно, ми б за цей час, за путівкою вихідного дня, пів Європи об'їздили. Нині кордони закриті, ризикувати не можна, життя дорожче.
Катюша хвалилася досягненнями донечки, і Поліна по-доброму позаздрила її маленьким материнським радостям.
Вона дуже хотіла дитину, але соромилася завести розмову про це з дуже зайнятим чоловіком.
Якось вони поверталися з роботи, і він спитав:
– Як ти думаєш, у нас могла б народитися дитина? Я не дуже старий бути татом?
– Для мене ти завжди молодий. Може, проблеми в мені?
– Давай не відкладатимемо, і завтра ж підемо на обстеження.
Полінка вже наступного дня здавала аналізи, їй призначили лікування. У подружжя, з'явилася надія стати батьками.
Про свою таємницю вони вирішили нікому не казати. Але молодій жінці хотілося обов'язково з кимось порадитися. Вона подзвонила Зоряни, та заспокоїла подругу:
– Ти пам'ятаєш, скільки мені було років, коли я завагітніла? Ніхто не вірив, а я народила, ви обов'язково будете батьками.
– Дякую, я теж у це вірю.
Вони ще довго говорили про важливі для майбутньої матусі справи.
– Життя під ковпаком, – так називав лікарню Кирило.
  Почалася епідемія, везли інфікованих людей, хворіли колеги. Сил не було ні на що. Кирило часто дивився на дружину, думав: «Молодець. Звідки у неї сили беруться? Вранці на пробіжку, дитина повністю на ній. Коли відкрили відділення хворих на коронавірус, вона погодилася йти до бригади. Увечері сиділа біля комп'ютера, вивчала схему лікування, а я зранку, як вичавлений лимон».
Коли поскаржився їй, вона знизала плечима:
– Хочеш? Приєднуйся, у мене секретів немає. Вранці бігаю, слухаю молитви, заряджаюсь енергією.
– Якою енергією? І ти віриш у це?
– Вірю Богові.
– Чому Бог припустив, що гинуть люди, вони - то в чому винні?
– Нам задуму Бога ніколи не зрозуміти, тим паче безглуздо висловлювати звинувачення на адресу Всевишнього.
– Не каламуть, я хочу знати, чому все погане відбувається зі мною?
– Ти ніколи не цікавишся іншими людьми, зайнятий лише своїми проблемами.
– А що ними цікавитись?
– Впізнаючи людей, які поряд, ми пізнаємо себе.
– Цікава теорія.
– Це життя. Вдивляючись у свою душу, пізнаємо Бога.
– Дуже дивно.
– Рецептів немає, чи можеш жити без підтримки небес? Живи.
Наступного ранку, він, підтюпцем біг поруч. Думав: «Спробую, а раптом вийде».
Задзвонив телефон Зоряни. Павло запрошував їх на свій ювілей. Звичайно, подружжя відмовилося, карантин.
Павло та Олеся жили в сусідньому місті. Часто їздили в гості один до одного, доки не було інфекції. Зараз ризикувати ніхто не хотів.
У їхньому місті госпіталь для хворих коронавірусом відкрили у будівлі дитячого садка, який викупив підприємець для бізнесу. На гроші, зібрані благодійним фондом, закупили обладнання.
Відвідувачів у готелі матері Олесі не було. Туристи не їхали, завмерло курортне містечко. Жили за рахунок минулих накопичень і рятувала зарплата Павла. Коли були потрібні санітарки у новий госпіталь, Леся пішла не роздумуючи.