Життя продовжується

                                              Життя продовжується
Давно мріяли вони побувати за кордоном, але Павло постійно був зайнятий на роботі.
Про Олесю та тещу, які працювали на себе, взагалі говорити нічого, у готелі завжди люди.
У містечку багато з'явилося біженців, переїжджали до родичів, спочатку знімали кімнати в них у готелі.
Нещасним було ні до краси, довкола, шукали постійне житло, роботу. Павло шкодував земляків, допоміг влаштуватися молодій сім'ї в порожньому будинку. Організував безкоштовні курси української мови, підключивши вчительку, колишню пацієнтку.
Його обрали депутатом, і він втішав кожного словами, що почув від Зоряни:
– Треба жити, незважаючи ні на що.    
Павло думав, що може у Даміри є відповідь на запитання щодо становища на Сході країни, що турбували його. Та вона відповідала, неохоче, було видно, що у жінки багато клопоту і без нього.
У містечку, де жила Даміра, багато що змінилося, зробили ремонт у лікарні. Містечко змінилося, погарнішало, незважаючи на те, що близько йшли бойові дії. До війни неможливо звикнути, жити, знаючи, що може прилетіти. Часто вночі прокинувшись і прислухаючись, вона думала: «Тільки б утримали росіян і не дали йти далі». І вранці теж ніякої втіхи. Постійно засмучувало молоду жінку, люди не цінують природу. Проходячи вулицею повз сміттєзвалищ, сердилася: «Хочуть жити по-європейськи, а сміття аби з хати винести, решта їх не хвилює».
Коли ділилася з колегами своїми неприємними враженнями, ті знизували плечима:
– Звикнеш.
– Ніколи. Як можна, байдуже, ставитися до того, що коїться навколо?
Дорогою з роботи додому, часто брала з собою гумові рукавички, і збирала у пакет сміття.
Якось розповіла про проблему Владі, та її заспокоїла:
– Я думаю, уряд розробить систему переробки вторинної сировини.
– Не знаю чому? Але я тобі вірю, – погоджувалася Даміра.
– І взагалі, ти сама всіх навчала, як думаємо, так і живемо. Що це за паніка? Ми з нуля почали і нічого, не журимося. Восени заклали парк біля лікарні. Що від нас залежить робимо.
– Молодці.
– Про Карена, мовчу, йому дали порожній поверх, сам травматологію відкривав. Додому тільки спати приходить, і так щодня. Втомлюється, схуд, одні очі світяться. Я поки що в декреті, на роботу їздити доведеться далеко.
Подруги довго розповідали про своїх дітей, їхні нові навички, успіхи, материнські радощі і прикрощі.
Довго не могли подружжя Далустян обжитися на новому місті, але зараз, коли травматолог поспішає вранці на роботу, багато хто з ним вітається. Про гарного фахівця дізналися й у сусідньому містечку.
Влада закінчила та видала книгу спостережень. Її запрошували працювати до обласної клініки, але їздити далеко. Малюк ріс здоровий, і свекруха натішитися не могла, дозволила матусі йти працювати, розуміючи, що синові важко платити кредит.
Восени вона писала повідомлення Олені про свої перші враження, про лікарню, куди влаштувалася. Переслала свою працю.
Олені дуже сподобалася книга, і вона докладно розповідала про неї Костянтину. Його вона часто бачила у адміністрації міста. Костянтин змужнів, дуже змінився, постійно мовчав.
 Майже нічого не розповідав про себе. Чи могла домосідка Оленка зрозуміти, що відбувалася у його грішному житті? Він полюбив, тим таємним, ниючим, безвихідним почуттям, заміжню жінку.
Медсестра Аліна з великими синіми очима, з неслухняним локоном, що виглядав з-під шапочки. Вона зводила його з розуму, своєю присутністю.
Костя не міг, не смів, збентежити її душевний спокій, завжди питав лише про одне: «Навіщо мені це було послано? Для чого"?
Тепер він не засиджувався у лікарні, поспішав додому, особливо боявся нічних чергувань. Коли вона була поряд, він боявся, проходячи повз, видати себе.
Катерина, зайнята вихованням доньки, не помічала, що відбувається із чоловіком. Він ніколи особливо не стежив за собою, атут раптом купив нові сорочки, модні джинси. Але й це її особливо не дивувало, а те, що він приходив додому, а не був постійно з хворими, як це було раніше.
Якось увечері спитала, дивлячись йому в очі:
– Що відбувається?
– Втомився, – винувато сказав чоловік, відводячи очі. – Може й справді, давай поїдемо?
– Зараз, коли стало спокійніше, їхати? Ти ж раніше тримався за своїх пацієнтів?
– Хворі є скрізь. Мені тут погано.
– Як же матерів, залишимо самих? Будинок продати неможливо. Все починати з нуля?
– Забудь, я впораюся.
Наближався день народження Аліни. Накрили стіл в ординаторській. Колеги купили подарунок. Він сидів у кабінеті, коли хтось обережно постукав. Серце його чомусь тривожно забилося.
– Костянтине Анатолійовичу, прошу до столу, – і іменинниця широко відчинивши двері, стояла і посміхалася йому.
Сидів поруч із нею, з іншого боку сидів лікар, який працював зовсім недавно. Після привітань випили. Костя помітив, що Аліна не зводить очей з Іллі, а коли вже встав іти, побачив, що молодий лікар безцеремонно поклав свою руку на плече дівчини. Щоки її палахкотіли вогнем, і Анатолійович відчув себе зайвим, як напевно й інші в компанії.
Дорогою додому, йшов і всю дорогу сміявся над собою: «Переживав, соромився, мучився, а інтерн мене обскакав, взув, як студента. А я дурень, ох, ах, та як же!
Прийшовши додому, обійняв Катерину:
– Я не казав тобі, що ти в мене, найкрасивіша.
– Не говорив.
– Не носив тебе на руках.
– Не носив, – жартувала дружина.
Катерина одразу відчула зміни у їхніх стосунках. Хоча він знову, часто затримувався на роботі, але все повернулося на свої кола.
  І бачачи Аліну, Костянтин розумів: «Добре, що не пустився, на всі тяжкі, соромно. Я очі на неї боявся підняти, а в них це давно і дуже просто, – тепер, розплющивши очі, побачив реальність, де коханці, особливо не ховалися. – Про мою дурість, нікому не треба розповідати, сміятимуться».
Зателефонував Іван, і перервав його роздуми. Друг як завжди скаржився, що спека, і з дружиною знову не в ладах, звичайно, тужить за Батьківщиною.
Анастасія вдавала, що його не помічає, вони просто за звичкою жили в одному бунгало. Без рідної мови Іван просто божеволів.
Якось вони поверталися з роботи, дівчина пройшла кілька кроків і, скрикнувши, присіла на дорогу. У кущах майнуло тіло отруйної змії. Лікар розумів, що час іде на секунди. Зірвавши з плеча дружини сумку, зняв ремінець, зробив джгут, стягнув ногу вище за укус, викликав швидку допомогу. Настя важко дихала, і раптом Іван зрозумів, що й дня не зможе жити без цього шкідливого, неприємного дівчиська, яке стало частиною його долі. Він припав до укусу, і почав висмоктувати отруту з рани, і випльовувати. «Помремо так разом», - думав чоловік.
Язик німів, але він продовжував рятувати своє щастя. Люди, що підбігли, допомагали їх помістити в машину, що приїхала майже відразу.
Опритомнів Іван уже в лікарні, поруч сиділа і плакала Настя.
– Ти чого ридаєш?
– Навіщо ти? Потрібно було просто дочекатися лікарів, адже міг померти.
– Без тебе мені жити нема до чого.
– Чому ти раніше мені про це не казав?
– Ти не слухала.
Через місяць, коли він повернувся на роботу, нарешті вони домовилися, що батьки Насті, які тулилися у родичів у селищі, візьмуть у кредит квартиру в столиці, а вони допоможуть виплатити. Зміни у їхніх стосунках помітили і колеги, навіть хірург, пожартував:
– Гарна змія, вкусила твою дружину, стала, як шовкова, – і вони довго сміялися, згадуючи, як вона, коли сердилась, голосно ляскала дверима.
Іван, нарешті, знайшов зв'язок із Сан Саничем, який втратили, одразу з початком війни. Потім вони довго розмовляли комп'ютером.
Сашко та Світлана виїхати не змогли, і коли в місті перестали стріляти, повернулися, до квартири. Батьки пішли на пенсію, часто забирали онука. Війна, що прийшла на їхню землю, змінила плани і сестри Світлани Аріни, вона поїхала до Криму, залишивши мрію вивчитися на лікаря. Працювала кухарем, у кафе на морі, і дуже сумувала за сім'єю та рідним містом.
Олександр часто вечорами в однокласниках шукав своїх друзів, із якими навчався. Життя розкидало всіх, і будь-яка звістка про них була в радість, і нагадувала про той добрий безтурботний час навчання, коли і сонце світило яскравіше, і небо було без хмар.