Порятунок

                                                               Порятунок
Йому зателефонував Марк, просив зустріти. Наступного дня Костя вичитував друга:
– Ти знайшов час для візиту. Сидів би у своїй Німеччині. Чого тобі не вистачало?
– Я не можу, коли Поліна в небезпеці, приїхав за нею.
Через деякий час вони під'їхали на таксі до її будинку. Поля ніч не спала. Стріляли зовсім поруч. Побачивши за дверима Марка, здивувалася:
– Ти звідки?
– Полінка, я за тобою, бери документи, найнеобхідніші речі. Допоможу тобі влаштуватися на роботу, з квартирою, житимеш своїм життям. Молода, гарна, розумна! – стверджував Марк, дивлячись із захопленням на дівчину. Навіщо наражати себе на небезпеку?
– Ти ще не забув мене? – питанням на запитання відповіла Поліна.
– Як я міг? Це сильніше за мене, ти не думай, я в чоловіки не напрошуюсь, просто врятувати хочу, відвезти від війни.
За годину вони були на зупинці, де Марк домовився із водієм.
– Заплачу сто євро, відвези на той бік.
Таксист без суєти уклав речі і надвечір вони були в безпеці. Наступного ранку були в столиці. Через кілька годин вилетіли до Німеччини, де Марк мав квартиру, роботу, а головне не стріляли і не бомбили.
Поліна постійно тримала його за руку, коли вони прийшли, він відчинив двері, запустив гостю.
– Ти вибач, мені на роботу. Освоюйся. Їсти я замовив, привезуть. Дзвони, якщо що.
– Ти мене кидаєш, – з переляком спитала дівчина.
– Я брав кілька днів, щоб тебе забрати, сама б ти не приїхала. Коли звільнюся, одразу повернуся, сама розберешся. Не соромся, бери все, що потрібно, – він тримав її руку, притиснув до себе та поцілував. Поліна нарешті розслабилася за ці напружені кілька днів. Вперше відчула, що про неї дбають, розчулилася та розплакалася.
– Ти плачеш, що трапилося? Я не можу залишитись у мене приватний прийом, хворі.
– Звичайно, звичайно, йди. Що я? Приходь швидше, я чекатиму на тебе, і обійняла його розгубленого, нерішучого. 
Марк нахилився вперед, на хвилину завмер і ніжно поцілував сухі губи.
Наступного дня він знайомив своїх колег із майбутньою дружиною. І Поля вперше по-справжньому відчувала себе щасливою, її балували, радували, обожнювали, і дівчина розквітла. Для оформлення документів найняли адвоката. Весілля було дуже скромним. В Україну висилала батькам, які поїхали до столиці, та подругам скромні весільні фото. Тільки через три роки здавши мову та спеціалізацію, Поліні знайшли роботу у клініці, де працював Марк.
Зоряна вітала наречену.
– Ось, нарешті, і ти в парі. Нічого не розказуй. Я чую по голосу, що в тебе все добре.
Чого не можна було сказати про неї, знову  нудьга у чоловіка. Кирило запив. Зранку ще тримався, а додому вже приходив ніякий. Спершу Зоряна мовчала, потім зустрілася зі свекром, і все йому розповіла. Той уважно вислухав, запропонував:
– Давай його закодуємо.
– Що це дасть?
– Пропонуй, ти.
– Може йому просто перевестись на прийом. Головним лікарем не тягне. Цілий день на роботі, нервує, додому лиш спати приходить.
– Тебе не спитали, і мій батько після інституту на високих посадах і я. Що він не чоловік, не тягне? – сердився Іван Савович, який завжди звик командувати. Що вам ще не вистачає і квартира, і машина?
– Мені все добре, із сином поговоріть.
Розмова батька з сином була серйозною.
– Один раз одружився, дружина з дитиною за кордон від тебе втекла, вдруге долю випробовуєш. А якщо і вона піде, що робитимеш?
– Я так втомився від усього.
– Навіщо сім'ю заводив, дружину мучиш? Думаєш, їй легко, дитина, робота. А тобі начхати, що поряд з тобою живі люди і їм не байдуже, що з тобою відбувається. Тільки про себе завжди думаєш.
– Може мені виїхати?
– Куди? Від себе не втечеш. П'єш чому?
– Іноді після роботи.
– Знаю я, твоє інколи. Не випробовуй моє терпіння. Відправлю тебе на примусове лікування. Хай буде соромно.
Після конфлікту з батьком Кирило притих. «Чи надовго»? – думала Зоряна. А в душі вона вже відчувала, що втратили вони, щось важливе, головне в їхніх стосунках. Серце часто билося, відчуваючи біль втрати.
Дзвонила Дамірі. Вона завжди вислуховувала та розуміла подругу.
Треба жити, незважаючи ні на що. У лікарні, куди повернулася лікарка після декрету, відбувалися зміни, її послали працювати спочатку в терапії. Але потім завідувачка інфекційного відділення Лариса Леонідівна запросила працювати до себе, і Даміра поїхала до сусіднього міста, навчатися на інфекціоніста.
Незабаром їй довелося очолити відділення. Леонідівна пішла на пенсію. Спочатку дуже переживала, що не впорається. Час йшов і молода лікарка, лікувала, вчилася керувати. Часто доводилося хворих навчати головному, цінувати життя, здоров'я. Пацієнтів, хто лікував себе сам, привозили у критичному стані на швидкій допомозі. Це ускладнювало роботу лікарці, але вона не відступала. Коли особливо важко було, переконувала хворого.
– Смерть зачекає.
До неї прислухалися і молоді, і старі. Разом раділи добрим подiям та переживали невдачі.
Коли її запрошували на збори, вона шкодувала витрачений час.
«Я б вже хворого прослухала, призначення зробила», – думала Даміра.
Якось не витримала і висловила головному лікарю.
– Я не маю часу чекати, поки всі зберуться. Зі швидкої допомоги привезли тяжкохворого. Чи можна піду? Мені електронною поштою все скинете.
– Ідіть, я якось не подумав, що ви дуже зайняті.
Більше на збори часто не запрошували. У відділенні, де мають працювати три лікарі, вона одна, і зайвий раз її не відволікали. Приходячи ввечері додому хотілося просто лягти та заснути. Але чекали діти, вони вимагали уваги, турботи. Доводилося прокидатися вночі, якщо хтось із малюків вередував. Завжди мріяла про одне, просто виспатися. Лев заспокоював її:
– Діти виростуть, тоді й відпочинемо. А поки що, треба потерпіти.
– Треба жити попри все, – погоджувалася Даміра.
І коли вислуховувала скаргу Влади, що у них не припиняється стрілянина, розуміла їй важче. У Карена в лікарні щодня привозили поранених. Він не міг залишити в небезпеці сім'ю. Коли дізнався, що в Івана передчасно народився і помер син, зрозумів, що ризикує.
Вирішив вивезти родину. Батьки погодилися одразу. Бабуся плакала. Маграфена пам'ятала, як вона із синами залишала свою батьківщину в Азербайджані. Чоловіка вбили у зіткненнях з місцевими націоналістами. І вони приїхали до провінційного містечка в Україні. Жили нікому не заважали.
І знову доведеться кудись бігти. Душу охопило знайоме щемливе почуття туги. Вона зрозуміла, що ніколи не повернеться до своєї затишної маленької квартири. Знову в іншому місці починати все наново. На це не було ні часу, ні сили. Просто їде, щоб не засмучувати сина його сім'ю. «Чи не все одно, де вмирати», – думала стара.
– Треба жити, щоби не сталося, – начебто прочитав її думки син.
– Я згадую, як ми тікали від війни. Невже все повторюється? – сумувала літня жінка.
Гарік мовчав. Що міг відповісти матері. Як захистити сім'ю?
– Куди ми зараз? – запитала Влада.
– Де немає війни. А лікарі всюди потрібні.
Коли приїхали до невеликого міста, наступного дня шукали квартиру і намагалися облаштуватись. У міськохороні їх зустріли доброзичливо і запропонували роботу. Дали кімнату в гуртожитку, Карен та Влада довго згадуватимуть свою зручну квартиру. Начебто не було цих щасливих мирних років, де вони не помічали і не цінували, те, що мали, а втративши, туляться, як у студентстві, у тісній кімнаті та шкодують за втраченим у рідному місті.
Через рік купили у кредит квартиру, сподіваючись, що повернутися додому, але це тимчасове стало для них постійним.
Батьки жили неподалік. Бабуся стала часто хворіти. Якось, коли онук зробив їй укол, сказала:
– Правнука побачила і можна помирати.
– Ще чого, бабусю! Смерть зачекає. Одужуй. Мама працює. Хто нам із сином допоможе, крім тебе нікому.
 –Ні, ростіть своїх дітей самі, мені вже на спокій час.
Відійшла тихо уві сні, звечора лягла і не встала. Може, без переїздів жила б та жила, а відірвана від звичного місця затужила і померла.
Руслан зателефонував другові:
– Карен, допоможи! Спитай у керівництва. Їм хірург не потрібен? Хочу убезпечити життя своєї родини. Втомився за них боятися, у нас неспокійно, другий місяць без зарплати.
І за тиждень, вони з Ярославою їхали до них у місто. Влада для них підготувала кімнату у гуртожитку, де раніше жила бабуся.
Ярослава з початку навчального року працювала у школі, а Руслан у хірургії. У лікарні одразу помітили тямущого фахівця. За півроку пара купила квартиру в кредит, не без допомоги, головного лікаря, який сам просив за Руслана у банку. Поступово все стало на свої місця і страх за життя дітей пройшов. Іноді збиралися дві родини разом, згадували студентські роки, які зараз здавались безхмарними.
– Мені Іван дзвонив. Хлопцеві, звичайно, не пощастило, – ділився з другом Карен.
Вони навіть і не уявляли, наскільки, не пощастило. Іван та Настя потрапили до лікарні в рази гіршу, ніж районна. Ліків немає, хворі з ранку до вечора, а спека, яка вимотує. Якщо в кабінеті на прийомі був кондиціонер, то в бунгало, де вони жили, немає. Подружжя втомлювалося за день, приходили і знемагали від спеки. Навіть уночі не тішила цілюща прохолода. Якщо спочатку щось цікавило, то незабаром Івану все набридло. А ще мовний бар'єр, ще не зовсім блискуча англійська у лікаря, і нещасні хворі, які постійно перепитували у нього, намагаючись зрозуміти. Тільки Настя, якимось незрозумілим шостим почуттям розуміла пацієнтів і допомагала чоловікові. На неї місцеві дивилися, як на божество, а лікаря побоювалися, але і дуже поважали.
За півроку все це залишилося позаду. Купили кондиціонер, обжилися і вже кілька разів їздили до міста, де було людно, галасливо, і Іван зрозумів незвично. І по-іншому оцінив своє призначення в провінцію, де його всі поважали, при зустрічі віталися. У місті він почував себе нікому непотрібним, дійшов висновку, що все, що не робиться, обов'язково на краще.
Дуже переживав Іван за маму. Вона поховала чоловіка і бігла від війни до столиці, де тулилася в кімнаті з двома сусідками в комунальній квартирі. Він, не порадившись із дружиною, послав матері гроші на квартиру, майже все, що в нього було. Коли Настя дізналася про це, перестала з ним розмовляти.
Спілкуючись по комп'ютеру він питав Костю:
– Моя дружина, знову губи надула і не дивиться у мій бік. Що робити?
– Ти, напевно, щось накоїв, а тепер скаржишся.
– Чесно, так, але гроші мої, куди хочу, туди їх і витрачаю.
– Якщо і Настя буде чинити, як ти, тобі сподобатися?
– Ні.
– Значить, так не роби.
У Кості після смерті батька додалося клопоту, і про матір, про тещу, і Катерина пішла в декрет. Вони нікуди не стали їхати, і вперше Костянтин не досадував, а тішився, що живуть вони не в центрі, де відбуваються основні політичні події, а на околиці, де хоч і стріляли, але життя рухалося своєю чергою. Хворих, незважаючи на війну, було багато. Деякі лікарі розрахувалися, і роботи у нього побільшало. Катерина, хоча і сердилася на чоловіка, що вони постійно наражаються на небезпеку, але розуміла не можна кидати свекруху і мати без підтримки.
У сім'ї чекали спадкоємця, а народилася дівчинка. Раділи всі, і бабусі, і батьки. Зарплати затримували, і жінки об'єдналися та стали тримати козу, курчат, щоб допомогти дітям.
Садили город, Костя був проти цього, але в лікарні гроші видавали частинами, і він погодився.
– Треба жити, незважаючи ні на що, – повторював він своїм коханим жінкам, підтримуючи та допомагаючи їм у свій недуже частий вихідний.
Часто Костянтин спілкувався з Мишком та Оленою, які теж не поїхали, а лишилися, як і вони. З тривогою прислухаючись до пострілів, які вночі чулися особливо виразно. Взимку в квартирах було дуже холодно і батьки Олени, згадували свій теплий будинок у селі. Наступної осені батько склав піч, яку топили та грілися. Часто залишали у батьків ночувати сина, який почував себе господарем у їхній квартирі.
У рідному місті Михайла, раніше багатолюдному, зараз увечері можна було пройти, нікого, не зустрівши. Із сумом дивився він на затишне кафе, молодий парк, куди не поспішала молодь. Війна прийшла до кожного будинку, і здавалося, взяла у заручники мешканців містечка.
Мишко поділився з дружиною своїми міркуваннями, а Олена дзвонила Зоряни:
– Щаслива ти Зоренько. У вас не стріляють. Тут увечері лягаєш спати, а серце завмирає. Чи прокинешся живим?
Подруга вислухувала і просила:
– Прошу тебе не думай, і не говори про це, наші багато хто поїхав. А ви чого залишилися?
– Батьків не кинеш, без нас вони пропадуть, особливо мої.
– Я пам'ятаю, як твоя мама хворіла.
– Ось, ось тому ми тут, підтримуємо, допомагаємо. А як ви?
– Щоб не сталося, нам легше.
І Зоряна не кривила душею. Чоловік, завдяки старанням батька, зі спиртним зав'язав. Хоча з персоналом у лікарні часто конфліктував, але поводився тихіше.
  Додому до батьків їздила рідко, там жила сестра із сім'єю, Зоряна почувалася зайвою, коли приїжджала. Зі свекрухою теж особливої дружби не вийшло, вона весь час порівнювала її з колишньою невісткою. До онука великої уваги не виявляла. У неї вистачало турбот із чоловіком, якого вона ревнувала до молодих співробітниць. Слідкувала, вишукала суперницю, підслуховувала, підглядала, а хто шукає, той завжди знайде, влаштовувала чоловікові сцени ревнощів.
Якось вона відчула себе погано, і син одразу організував їй обстеження. Коли Зоряна побачила її схудлу, нещасну, заплакану в онкології, пошкодувала, обійняла, щоб втішити: 
– Ну що ви мама? Зараз багато хвороб лікуються.
– Це все через цього старого гуляку, всі нерви зіпсував.
– Навіщо себе накручувати? Навіть якщо ви маєте рацію, як вам це допоможе в одужанні? У нас у групі навчався Костя, його мама багато років хворіла, досі жива. Від нього почула крилату фразу, смерть зачекає. Пухлина не вирок, потрібно, перш за все, змінити мислення, навчитися радіти життю.
– Про що ти?
– Мамо, давай завтра, після процедур підемо до церкви.
– І що я стану здорова?
– Богу треба довіряти. Як він може допомогти, якщо немає віри?
– Тобі мене ніколи не зрозуміти, ти молода, у тебе все гаразд.
– Надумаєте, подзвоніть.
– Побудь ще зі мною, не йди.
Їй не хотілося повертатися до палати, де все просочене очікуванням смерті. Слова невістки, хоч і не осмислені хворою, проникали в серце і дарували головне, надію.
Вона взяла Зоряну за руку:
– Не кидай мене, будь ласка. Ти мені не сподобалася одразу, і я Кирила не підтримала, коли він поїхав до тебе, але ти єдина, яка не дивиться на мене, як на небіжчика. Вибач мені і допоможи.
Потім вони гуляли парком, і на прощання свекруха обійняла її.
– Доню, я на тебе чекаю.
– Мамо, я зі свого боку зроблю все, що можу.
– Ти маєш рацію. Смерть зачекає, як добре ти сказала!
Увечері чоловік спитав:
– Що сталося? Мати дзвонила і раптом назвала тебе донечкою.
– А ти мені не казав, що вона не любить мене.
– Мама, крім себе, нікого не помічає. Як гадаєш, вона виживе?
– Ти ж бачив гістологію, все погано.
– Що спочатку?
– Переключити думки, перестати ревнувати, шукати винних у своїх проблемах інших, ображатися, ненавидіти. Це почуття, що руйнують людину. Ми багато говорили сьогодні з нею про Бога, щось, сподіваюся, вона почула.
Кирило обійняв дружину і вперше зізнався:
– Я б без тебе не витримав, ти найкраще, що в мене є.