Життя триває, незважаючи ні на що.

                                           Життя триває, незважаючи ні на що.
Свекруха Даміри проходила лікування в сусідньому місті, а майбутні батьки чекали на своїх доньок. До пологового будинку поїхали раніше, підстрахувалися. Наступного ранку Лев з тривогою вдивлявся у вікна другого поверху. Серце його тривожно стукало, він майже фізично відчував тяжкість у ногах, і біль у попереку.
У цей час народилася його перша дочка. На пологи запросили всіх, хто міг у разі непередбаченого допомогти: хірурга, анестезіолога. Всі завмерли в очікуванні, і невдовзі друга дівчинка оголосила своїм криком зал. Лікарі зітхнули з полегшенням, вітали матусю з доньками. Мати тримала Даміру за руку.
Малята міцно спали, а матері не могли наговоритися. Емоції радості захльостували обох. Часто дзвонив телефон. Потім прокинулися двійнята, і їх по черзі мили, годували. Тієї ночі вони так і не заснули. У нагоді стали поради Ольги Петрівни, лікаря, яка приймала пологи.
– Нехай дівчатка сплять спинками поруч, зігріваючи одна одну. Молока на двох потрібно більше, і тому прикладати до грудей потрібно їх відразу, щоб ні краплі не пропало.
Через три дні всі були вдома. Їхні світлі кімнати сповнились криками нових мешканок Землі, Анни та Дани.
Алла, незважаючи на те, що сама була на лікуванні, постійно намагалася допомогти невістці. Лев працював на трьох роботах, за його відсутності, з дітьми перебувала мати Даміри. Жінки хоч і втомлювалися, але бачачи немовлят, які змінювалися на очах, не сумували.
– Маленькі виростуть, – заспокоювала молоду матір її помічниця. А ти ляж, зайвий раз відпочинь.
 Якщо для Даміри рік розпочався із народженням доньок, то у Карена з Владою із сімейного свята. Одружився її брат Микола. Після весілля Тетяна переїхала жити до маленької квартири, біля дочки, яку купили ще з осені, та відремонтували. Їй не хотілося заважати молодим, які залишилися жити в їхньому домі. Вона дуже мріяла про внука, вірячи, що він обов'язково скоро народиться.
Карен та Влада додому приходили ввечері, разом тільки вечеряли, снідати не виходило. Мати бурчала:
– Я думала, вивчитеся, поживете для себе, а потім дітей народите, нам зі свахою на радість. А ви все в бігом, все похапцем, все вам ніколи.
Але молоді мовчали, не хотіли передчасно говорити, і виплескувати свою радість.
– Буде видно, тоді й повідомимо, - сказала Влада, яка не любила, щоб на неї звертали увагу, знаючи неспокійний характер мами.
Якщо подружжя Далустян берегло свій маленький секрет, що тепліло під серцем Влади, то Іван був по-справжньому стурбованим.
Коли вчився, сам не хотів дітей, зараз чекав, коли і він може гордо заявить, що він батько. Але, чи то в аварії, щось сталося з Настею, що вона не завагітніла. Хлопець і в думках не припускав, що винуватцем безплідності може бути він сам.
«Хто, хто тільки не я, тільки не в мене, щось не так», – думав Іван , але мовчав, не став піднімати цю незручну для нього тему.
Зате теща не посоромилася поставити питання руба:
– Ви що чекаєте, до сивого волосся без дітей збираєтеся жити?
– А я тут причому? – запитанням на запитання відповів зять і сердито подивився на неї.
- А ще лікар. Уже давно б до обласної клініки звернувся.
– Своїй доньці казали б, що мені дорікаєте. Вам тільки знайти крайніх і винних у проблемі. Ви з дочкою, завжди білі та пухнасті.
– Ось дивись, у неї є всі обстеження. Вона здорова. Виходить, ти винен, що дітей немає.
– Чому Настя не порадилася зі мною?
– З тобою порадишся! Ти одразу починаєш кричати.
– Вона з вами обговорювала цю тему?
– А з ким?
– Що ви пропонуєте?
– Ти, любчику, гордість то свою відкинь, ось направлення на обстеження у платній лікарні.
Вихопивши з її рук папір, Іван почервонів і почав обурюватись.
– За моєю спиною, змовилися. Я вже точно з вами не вирішуватиму це питання.
Але наступного дня взяв відпустку і по обіді був у клініці. Йому здавалося, що всі його розглядають і здогадуються, чому він тут. Почувався неповноцінним, дуже страждав від цього. Здав аналізи, а коли за день був у лікаря, пролунало, як вирок:
– Потрібне велике диво, щоб у вас народилася дитина.
Вони вперше говорили на цю болючу для них тему. Настя заспокоювала його, гладила по голові, а він раптом розплакався, як маленька дитина.
– Ну, хочеш, візьмемо в дитбудинку сироту? – умовляла його дружина.
– Я про хлопчика завжди мріяв, свого сина. Щоби у футбол вчити грати, на велосипеді кататися.
– Завтра поїдемо разом і якщо є хоч один шанс, його треба використати, – підказала Анастасія.
– Та він мені щось говорив про штучне запліднення.
      За день вони вже підписували договір у клініці. Незабаром почався їхній важкий шлях до появи на світ бажаної дитини.
У місті зустрілися з Оленою, яка була на симпозіумі офтальмологів. У неї побільшало відповідальності, відкрили нове очне відділення. Цілими днями лікарка пропадала на роботі, Михайло мав можливість вести прийом. Вечорами раділи успіхам сина, який малював не лише на асфальті біля будинку, а й на будь-якому листку, який потрапляв йому до рук. 
Катерина кілька разів приїжджала до них у гості, дарувала Олексійкові  фарби, олівці, альбоми.
Костя постійно на роботі, до батьків із дружиною їздили рідко. Мати здорова, теща перестала витати у хмарах.
Катерині після перенесеної операції, лікарі заборонили вагітніти хоча б деякий час. Жінка дуже переживала з цього приводу, але вдавала, що нічого не трапилося.
Чоловік бачив, і розумів, що турбує Катрусю. Одного вечора прийшовши з роботи, побачив її у сльозах.
– Ну, не плач. У нас обов'язково буде дитина. Відпочинь.
– У Олени хлопчик талановитий. Вони з Мишком в ньому душі не чують.
– Ну, чому у мене все так складно?
– Катрусенько, головне, ми разом. Як тільки лікарі дозволять, у нас одразу народиться малюк.
     Того ж вечора дівчина дзвонила Поліні і передала про свою розмову з чоловіком.
– Не хвилюйся, у тебе хоч чоловік є, а я одна і то не журюся.
Вона, звісно, кривила душею, думала, щодня:
«Що зробила так? Чому одна»? - і не могла знайти відповіді.
Тітка, як і раніше, знайомилася з чоловіками і на якийсь час пропадала, але коли черговий залицяльник зникав з її життя, дзвонила племінниці. Жалілася, і вони знову після роботи були нерозлучні. Сиділи допізна у кафе, ходили на прем'єри до театру.
Коли Зоряна телефоном запитувала Полю:
– Чим ти займаєшся?
– Чоловіка шукаю, – зізнавалася дівчина.
– І як успіхи?
– Ніяк, я сама.
– Це на сьогоднішній день. Все в житті відносно, ти ще станеш щасливою. 
Зоряна вийшла на роботу. В неї складалося все чудово. Щонеділі вона була в церкві. Зрозуміла головне, якщо ти йдеш до Бога, до церкви здоровим, то Господь не покине, тебе хворим.
З Кирилом відносини складалися по-різному, у нього рідко був гарний настрій. Іноді приходив додому, а Зоряні вже дзвонили колеги, повідомляючи про свавілля головного. Дружина казала йому тільки одне:
– Тобі повернеться непримиренне ставлення до оточуючих.
Через деякий час, вже його гнобили у міськздоров'ї. Він став тихішим, і якщо зривався, бачив, засуджуючий погляд оточуючих, його попускало.
Зоряна запросила Павла та Олесю на день народження, ті відмовилися через зайнятість.
У Лесі додалося клопоту, у сезон приїжджало багато відпочиваючих. Їй з матір'ю доводилося працювати без вихідних. Артемка займався у басейні та їздив кілька разів на змагання.
Павло став завідувати пологовим будинком. Спочатку тільки ночувати додому приходив, але незабаром налагодив роботу.
Часто до нього за консультаціями зверталася Світлана. Він ділився з нею своїми професійними секретами.
  Саня не хотів, щоб дружина виходила на роботу, але вона наполягла. Іх  малюк часто був із бабусями. Світлана хотіла стати гарним гінекологом. У Сашка на все свій погляд, знання він поповнював практикою. Олександру, як молодому хірургу довелося зіткнутися, з тим, що йому давали оперувати безнадійних хворих, звісно, попереджаючи. Міг він відмовитись, але завжди сподівався, а раптом вдасться допомогти. Вибору особливо не було і смертність у нього була висока. Хлопець дуже страждав від цього. Після кожної втрати, незнайомої йому людини, почував себе розбитим, пригніченим. Олександр, на якийсь час, змусив себе забути про операції, але не дати шансу вижити пацієнтові не міг. Щоразу, відчуваючи майже фізичний біль після чергової смерті, працюючи на межі розпачу, у нього раптом почало виходити те саме диво, коли спрацьовував один відсоток. І ті, яких відправляли вмирати додому, вишиковувалися в чергу, сподіваючись на одужання після операції. Він ділився своїм досвідом та міркуваннями з Русланом, той із ним.
У клініці, де працював хірург, розроблялися нові методи, і він познайомив із ними своїх однокурсників. Ярослава, зайнята у школі, додатково займалася на курсах англійської мови, щоб допомагати чоловікові, вивчати дослідження закордонних хірургів. Данилко вже не намагався привертати до себе увагу, а був підтримкою для батьків. Допомагав тепер уже дідусеві з бабусею дбати про сестричку. 
Руслан і Карен у минулому ставили  один одному задачі , потім доповідали про їх виконання. Після університету звичка залишилася, і друзі за будь-якої нагоди намагався зустрітися та обговорити новинки медицини, які хвилювали лікарів.