КIнец - всiй справi вiнец

  Інтернатура закінчилася, розпочалася самостійна робота. Почуття відповідальності, бажання, щось не втратити, постійно турбувало Даміру. Вона перейшла працювати ближче до будинку, дільничним терапевта. Щодня приходили новини. Захворіла інший терапевт, потрібно прийняти всіх хворих. Ще треба їхати на виклики. Вони дуже засмучували лікаря, коли її зустрічали самотні, покинуті люди похилого віку, які чекають своєї смерті. Даміра била на сполох, дзвонила родичам, у соціальну службу. Якось запропонувала лягти до лікарні літній жінці, та байдуже махнула рукою.
– Все одно вмирати.
– Смерть зачекає, – впевнено сказала дівчина.
 Після лікування бабуся ще довго землю тупцювала, розхвалюючи нового лікаря.
Ще сталася дуже важлива подія у житті Даміри. Вона вийшла заміж. Свекруха зробила все, щоб весілля запам'яталося, як чарівне свято. Пройде багато років, часто з чоловіком переглядаючи відео урочистостей, знову згадуватимуть ці незабутні почуття. Хоч і запрошувала на весілля одногрупників, та приїхати ніхто не зміг. Усі зайняті своїми справами.
 Карен був потрібен у відділенні, на прийомі у поліклініці, та у пункті екстреної допомоги відкритої при шахті. Дня не вистачало, аби завершити розпочату справу. Якось бабуся, насупившись, поскаржилася:
– Пора б і правнуком порадувати, доки я жива, допомогла вам няньчити.
– Коли? – здивувався лікар.
– Ви нам тільки народите, ми вже самі впораємося, – не вгамовувала бабуся.
– Без Влади, це питання нам все одно не вирішити, з нею й домовляйтесь, я підтримаю.
На подив дружина не заперечувала.
– Як тільки, так відразу, поповнимо рід Далустян, – жартівливо сказала дівчина, взявши під козирок.
У неї чудово складалося на роботі, просувалась її книга спостережень за хворими. Запропонували вступати до аспірантури, відразу після публікації перших розділів її наукових досліджень.
  Її мати, яка часто приїжджала до них у гості, теж не раз говорила про дитину, підкреслюючи:
– Щоб не стало пізно. Зараз  найкращий час народжувати дітей, а ми допоможемо.
Вони були у справах в університеті і випадково зустріли Руслана, він вів свого сина школяра. Карен, по-доброму, позаздрив товаришеві.
Молодий хірург не тільки був своїм на кафедрі, а й водив натовпи студентів на свої операції, але був і добрим батьком. Вони з Ярославою чекали на другу дитину. Дружина допрацьовувала до декрету. Їм у лікарні вже сказали, що буде дівчинка.
Тільки Іван з Настею не поспішали з дітьми. Так само жили в гуртожитку. Комендант дозволила зайняти ще одну кімнату. Зробили ремонт, і вийшло дві кімнати, з кухнею та коморою. У місті, де вони вчилися, малосімейку, мати приватизувала на себе і дуже вдало здавала житло сімейній парі.
Іван уже розумів, що кращої перспективи, ніж залишитись у селищі для нього не буде. З ним рахувалися, йому довіряли, а нещодавно у відділенні охорони здоров’я йому натякнули, що у відділенні завідувач іде на пенсію, і кращої кандидатури, ніж він, немає. Два дні хлопець ходив із високо піднятою головою, дзвонив усім, поспіль, розповідаючи про свій успіх. Дружина перейшла працювати операційною сестрою. Батьки купили їм машину, і першою навчилася їздити на ній господиня, яка часто їздила до міста. Вона допомогла подолати чоловікові страх перед дорогою. Восени він також отримав права. І кілька разів підвозив одногрупницю Олену, у якої захворіла мати.
Начебто все почалося з нездужання, а коли поставили діагноз, то про те, щоб тримати вдома худобу не могло бути й мови. Сестри навчалися, і треба було підтримати їх, брат служив в армії, і хотів вступити до військового училища. Тоді Михайло й запропонував.
– Нехай продають будинок, купимо квартиру ближче до нас, ми допоможемо.
Батько звільнився з шахти, де відпрацював тридцять років. На пенсію пішов давно, але продовжував працювати. Квартиру купили на першому поверсі сусіднього будинку. Мати ледве пересувалася кімнатою. Доньці доводилося більшу частину клопоту по догляду за хворою взяти на себе.
Після роботи часто, не заходячи додому, одразу поспішала до батьків допомогти. Мишко не чекав на дружину, готував сам. Після народження сина, Олена жила на дві родини, допомагаючи батькам. Батька так і не змогли вмовити сидіти вдома. Після приїзду влаштувався сторожем у магазин неподалік. Сестри після навчання поїхали за розподілом, брат після армії відразу одружився.
Якщо Олена опановувала навички догляду за безпорадною матір'ю і немовлям, то Костянтин з Катериною святкували перемогу. Мама, вже забула про ліки, і вони з батьком з жахом згадували той час, коли хвороба постукала до них у хату.
  Костя не тільки використав у відділенні добре перевірені ліки, а й новинки. Часто дзвонив, радився і сперечався з Марком, який, здавалося, все знає про онкологію. Але у кожної людини хвороба протікала індивідуально. Іноді у відділення надходили безнадійні, та одужували, а ті, у яких пухлина була з горошину, повільно згасали.
Марк завжди наприкінці розмови питав про Поліну, як і раніше, зітхаючи про неї. Поля після свого невдалого співжиття ні кого не хотіла впускати у свою долю. Вона відчувала, що повторює долю своєї тітки і їй дуже не хотілося вірити в це. Часто телефонувала Зоряні, заспокоювала себе її прикладом, дівчина закінчила університет, коли їй уже було за тридцять років, а з особистим життям у неї все гаразд.
Зоря допрацьовувала до декрету, Кирило наполягав на тому, щоб дружина народжувала в обласній лікарні. Але не міг умовити упертюху, яка доводила, що це нормальні пологи, а не пізні.
– В Америці в молодості займаються кар'єрою, а народжують за сорок і нічого.
– Ми не в Америці, я за тебе відповідаю, – сердився чоловік
Зоряна вже дзвонила Павлу, який був одним із найкращих фахівців у місті, скаржилася на чоловіка. А той, чи то з чоловічої солідарності, а може, щоб підстрахуватися, теж рекомендував їй їхати народжувати в область.
Сам Павло стільки вже багато бачив випадків, коли й не першого народжує, а з ускладненнями. Вагітних у жіночій консультації вів, і у пологовому будинку чергував.
Батьки Олесі вирішили розширити готель, роботи побільшало, прийшла до них нова покоївка. За неї сусідка попросила, а потім і пошкодували, що прийняли. Дівчина виявилася скандалісткою. Довелося звільнити, за те, що з постояльцями лаялася. Тепер хоч і втомлювалися, працювали самі, цінували кожного клієнта, яких не дуже багато.
Схожа історія у мами Свєти, яка працювала дієтологом у пансіонаті. Дедалі менше було відпочиваючих, і заклад у будь-який час могли закрити. Вона попросила Сашка, щоб той запрошував на відпочинок та реабілітацію післяопераційних хворих. Це спрацювало, пансіонат протримався ще понад рік. Сан Санич та Світлана стали батьками. Народився Антоша, і своїм неспокійним криком часто будив ночами сусідів.