Своє щастя

                                                                    Своє щастя
  Кожен має своє щастя. Для Лева та Даміри, це свій будинок. Батьки для молодих хотіли купити, але все якось із грошима не густо. Тому Даміра із нареченим жили в орендованому флігелі. Хазяйка з іншого міста, приїжджала рідко.
Ось закохані, нарешті, і разом. Попереду у них все життя. Живучи в чужому кутку, мріяли, як облаштовуватимуть свій дім. 
Зателефонував телефон. Руслан.
У хлопця голова йде довкола від подій, що відбуваються у його сім'ї. Данило пішов у перший клас і знайшовся його тато. Нічого кращого не вигадав, як прийти до школи. Чоловік стояв біля дверей і казав:
– Синку, я твій тато.
Данилко розгублено дивився на незнайомого дядька, якого бачив уперше, і той говорив незрозумілі його розумінню слова.
Ярослава подзвонила чоловікові і сказала лише одну фразу:
– Він забере сина.
Через тридцять хвилин Руслан уже був у школі, та заспокоював дружину. Серце батька розривалося на частини, йому здавалося, що відривають із болем, із кров'ю, найрідніше в його житті.
Денис мав проблему. Після травми йому лікарі винесли жорстокий вирок, що дітей у нього не може бути. Тоді згадав про сина, від якого відмовився ще до його народження. Незабаром забігали батьки Дена до адвокатів, вигадуючи, що їхньому синові не дають з рідною дитиною бачиться.
Руслан ще рік тому усиновив Данила. Денис підключив усіх своїх знайомих. Подружжя два роки жило в очікуванні судів. Мінялися судді, адвокати, залишалася лише одна вимога, Данило має бути сином біологічного батька. Але не один суд світу не міг би зробити батьком, людину, яка сім років тому відмовилася, від малюка та його матері. Ярослава переконалася, як мав рацію чоловік, який сказав після весілля:
– Ти моя дружина, тому, Данилко мій син, і це не обговорюється.
Потім ще цілий рік вони не спокійно спатимуть ночами, боячись, що Денис ще щось вигадає, але той відступив, поїхавши в іншу країну.
Про це Руслан дзвонив та розповідав своїм друзям. Вони часто допомагали порадами, у цей скрутний час, і підключали знайомих юристів у місті. Коли суди залишилися в минулому, зрозумів батько, що найбільше щастя, коли хлопчик, який повірив тобі, що тебе назвав татом, не забере чужий.
У Влади завжди була мрія: працювати у своєму кабінеті, написати книгу. Щодня перед сном розглядала свої напрацювання за день. Найцікавіший матеріал складала окремо.
Якось її вперше запросили на психіатричну експертизу, перед нею сиділа притихла молода жінка. Вона вбила свою матір, прикидалася хворою, говорила недоладно, але це була гра. Влада одразу відчула фальш, потім і заключна експертиза, підтвердила її правоту. Прокуратура взяла це на замітку, надалі лікарку запрошували на суди, як експерта.
У свої двадцять п'ять, вона сіла за книгу, щодня поповнюючи її випадками з практики.
Карен настільки був зайнятий у відділенні, і на шахті були травми, швидка допомога забирала його з прийому, хворі чекали у черзі, розуміючи, що там він потрібніший, у кожного шахтарем був або батько, або чоловік. Якщо травматолог рятує в екстрених випадках, то інфекціоністи тоді, коли хворі вже пробували лікуватися самі. Пацієнтів привозять вже у важкому стані.
   Як не висловлював своє не задоволення Іван, до нього в лікарні звикли. Фахівцем він був добрим, це оцінили всі. Навіть ненависна медсестра, почала кликати його на ім'я по батькові. Настю у відділенні любили. Коли їздив у місто на теоретичну інтернатуру, за ним нудьгували, передавали через дружину вітання. Невдовзі Іван перестав заноситися, розуміючи, що гординя не зробить його щасливим. Бачив у місті Олену, попліткували про спільних знайомих.
  Змінилася доля Олени та Михайла. Нещодавно вони дізналися, що у них буде дитина. Батькам поки не повідомляли, боялися наврочити. Мати Михайла помітила сама, прийшовши до них у гості. Коли Оленка, щойно запахло вареними яйцями, вискочила в туалет, свекруха уважно подивилася на невістку, спитала:
– Скільки там у нас тижнів?
І побачивши почервонілу Олену, обійняла її прошепотівши:
– Все добре донечко, ми допоможемо.
Своїм сказала пізніше, мати розплакалася:
– Дякувати Богу, хоч до онуків дожили.
Мишко проговорився Кості, той його привітав.
– Рано, ще вітати, доки в руках не потримаю, не повірю, – пояснив майбутній татусь і відчував, як радість і гордість переповнює його серце.
У місті життя йшло своєю чергою. Катрусю на роботі підвищили, вона дуже раділа своїм досягненням. Костя у відділенні онкології давно й те, що він на інтернатурі нікого не бентежило. Йому довіряли й досвідчені лікарі. Знали, хлопець не підведе. Марк записав його на конференцію, і вони разом змогли дізнатися новинки онкологів. Ще перспективного вченого-практика запросили працювати у Німеччину. В університеті підійшов до тітки Полі, і запитав:
– Що ваша племінниця?
– Працює в обласній лікарні у кардіології.
Більше дізнатися він посоромився, але білява красуня, не давала йому спокою і поступово думки про неї перетворилися на нездійсненний сон.
Якось Марк рішуче зателефонував у двері до Поліни, червоніючи, пояснив причину свого приходу.
– Поліночка я, як побачив тебе, покохав, страждав, мучився, що ти не зі мною. Мені запропонували роботу у Німеччині. Якщо погодишся, ми могли б поїхати разом, – соромлячись, сказав він.
– Не хочу лукавити, я тебе не люблю. Вибач.
– Прощавай.
Марк повільно спускався сходами: — «Ось і все», — думав він. Наступного дня відлетів у Дрезден.
Поліна літо жила в тітки. Восени повернулася додому, квартира стояла закритою, майже тиждень займалася прибиранням. З Інтернету дізналася, що Петро одружився, на багатій нареченій. Дівчина раптом зрозуміла, не треба згадувати його, кохати не кохала, що було, минуло, треба жити далі. На теорії в університеті бачила одногрупників, хоча й  спілкувалися по телефону, зустрічі була рада.
Всі розповідали про свої пари, деякі про дітей, тільки вона повертається в порожню квартиру. Її це дуже обтяжувало, але знайомитися ні з ким не виходило. Марка обнадіяти не хотіла: «Навіщо? Любити не люблю, більше експериментувати зі своїм життям не буду, і нікому не дозволю. Дуже хочу з'їздити до Західної України до Паші, до Зоряни. Може сподобається, після інтернатури поїду жити в той бік».
Павло інтернатуру з теорії проходив у Львові. Якщо спочатку були труднощі з мовою, потім і цих проблем не стало. Кожен вихідний їздив додому, де на нього чекали дружина та син.
Після вінчання Кирило став спокійнішим, уже не смикав колег по дрібницях. Зоряна рідко залишалася у Львові, де проходила інтернатуру. Хоч і винайняла квартиру, але від університету далеко. Простіше було їздити додому, що вона й робила. Свої мрії виїхати до Італії згадувала з усмішкою, і займатися мовою перестала, згадуючи гіркий досвід Лідії. Часто передзвонювалася зі Світланою та Сашком. Сильно за ними сумувала.
Подружжя жило у своєму світі, і чомусь вороже приймали поради батьків. Коли Світлана завагітніла, то ділилася секретами з подругами. У вересні потрапила до лікарні на збереження, і побачила, які у неї чудові батьки, свекруха, та дбайливий чоловік. І їй стало соромно, що вона їм не довіряла.