Останній курс
Шостий курс, він найважчий, пролетіли п'ять років, залишилося вчитися рік. Хоча кожен жив своїм життям, одногрупники стали близькими один одному, часто передзвонювалися, радилися і допомагали в будь-який час.
Даміра також жила в кімнаті з Дашею, тій ще залишилося вчитися два роки. Якщо подруга зустрічалася з хлопцем, у місті, де навчалася, то майбутня випускниця, кожен вихідний їздила додому, де на неї чекав наречений.
Старшокурсниця стала більш зосередженою. Вчитися хоч і складніше, але багато викладачів до них вже зверталися на ви. Виявляючи повагу до їхнього терпіння, старання та працьовитості.
У серпні відбулася реєстрація шлюбу Влади та Карена. На весіллі був лише Руслан, решта хоч і були запрошені, але у кожного свої сім'ї, справи.
Коли у вересні зустрілися одногрупники, довго розглядали фотографії урочистостей. Вітали молодих, вручили колективний подарунок, задоволений Павло жартував:
– Я в групі перший одружився, всім правильний шлях вказав.
Іван та Настя закінчували навчання разом. До медуніверситету вступати, дружина відмовлялася.
– Щоб як ти шість років мучитися я не стану, і не вмовляй.
– Думав ти розумніший, лікар – це серйозно.
– Дещо, як доучуюсь завдяки тобі, мені це не знадобиться.
Батьки дівчинки мали свою крамницю в селі. Гроші в них були, і медична кар'єра доньки їх не цікавила. Того ж вечора Іван скаржився по телефону Олені:
– Настя не хоче вчитися далі.
– Припини, їй нав'язувати свої бажання, не всім бути лікарями.
– І ти туди ж, – сердився хлопець, натиснувши відбій.
Дівчина на нього не гнівалася, знаючи його вибуховий характер.
Олена в кімнаті залишилася сама, Мишко проходив інтернатуру у своєму місті. Тепер за будь-якої нагоди їздила до нього, і обидва дуже нудьгували в розлуці, розуміли, що це тимчасово і треба просто пережити.
Оленка часто приходила в гості до Катрусі та Костянтина, які жили неподалік. Дізналася, що Катруся успішно закінчила академію, її призначили працювати економістом. Вона дотрималася своєї обіцянки і влітку вивчилася на перукаря. Кожного вихідного вони з Костею поспішали до хворих, де Олена підстригала немiчнi, а студент навчався головному, перемагати смерть. Марк був його найкращим другом і вчителем. Костянтин бачив, друг дізнавшись новину, що Петро повернувся до Полини, ходив постійно у поганому настрої.
Модниця Поліна поринула у романтичні стосунки з колишнім. Він її радував, балував, нашіптував на вушко.
– У мене диплом університету, ми одружимося, а дружина має жити в тому місті, де її чоловік.
Тітка зателефонувала всім своїм впливовим знайомим, і місце в кардіології племінниці знайшлося. Про що Поля поділилася Павлові, той потішився за неї.
Олеся вийшла на роботу, малюк був у матері Паші. Молоді батьки, довгий час зайняті турботами про дитину, надолужували втрачене. Ходили до театру, цирку, клубу, часто вечеряли в кафе, там одного разу подружжя зустріло Зоряну з дівчиною.
До міста повернулася з Італії подруга Ліда. У неї почалися проблеми із здоров'ям. Зоря ходила і домовлялася з лікарями, і майже силою водила хвору в клініку. Висновок напрошувався сам собою, скрізь добре, де нас немає. У Неаполі, ніхто не чекає на наших дівчат, навіть із дипломом лікаря. Зоряна зрозуміла, що її мрія жити у сонячній країні не найкраща перспектива. Найбільше вона здивувалася, коли їй зателефонував Кирило Іванович:
– Зоряно Казимирівно, ви не передумали проходити інтернатуру в нашій лікарні? Ми вас чекаємо.
І так хотілося дівчині вірити, що це він на неї чекає. Колишня дружина вийшла заміж за німця, поїхала з дочкою до Німеччини, і навряд чи повернеться.
А потім дівчина бачила, як він дивився на неї під час практики. Часто ночами засинала від цих приємних думок, що обіцяли зміни. Але про свою таємницю соромилася розповісти навіть Ліді. Якось Сашко запитав її:
– Ти, Зоренько, часом не закохалася?
Дівчина зніяковіла, дивуючись його проникливості, але заперечливо похитала головою. Вона знала, вони зі Світланою готуються до весілля.
Мати Сан Санича дуже хвилювалася, що не сподобається батькам нареченої. Коли приїхали із сестрою сватати дівчину, розгубилася. У квартирі, де мешкали діти, вона була багато разів. А тут будинок, як у них у селищі школа, жінка засмутилася: «Раптом як не віддадуть доньку»?
Але їх добре зустріли, прийняли сільські гостинці, які вона готувала. Тут побачила Лариса добрих людей, які з любов'ю приймала її сина. Серце радісно, забилося, мимоволі сльози потекли по щоках.
– Мамо, ти чому плачеш? – здивувався Сашко.
– Це синок від щастя.
Коли лягали спати, казала сестрі:
– Пам'ятаєш, як ви мене лаяли, що корову продала, а я Сашкові хотіла іншу долю. Тут його люблять, постарію, і мені місце знайдеться біля них.
– Люди вчені, культурні, а поїсти, як і ми смачно люблять, – сказала пухка Тоня, задоволена частуваннями. – На весілля бика заріжу, м'ясо продам, молодим на подарунок, хрещенику буде радість.
– А я не знаю, що подарувати, ще рік йому вчитися, грошей нема.
– Ларисо подаруй йому мамину Біблію, ти пам'ятаєш, вчитель історії казав, що вона дорога.
– Може, так і зроблю. А як же тобі? Це ж наша з тобою спадщина.
– Тобі потрібніша, мої дівчата визначилися, треба Олександру допомогти, – обійняла вона сестру.