Практика

                                                                 Практика
Багато одногрупників Даміри вже працювали, але варто їй заїкнутися про роботу, батько зразу заперечив:
– Вчись донька, професія лікаря дуже серйозна, ні до чого тобі ще голову іншим забивати. Влітку відпочинь, сил наберися. Ще й практику пройти, справа не жартівлива, встигнеш, напрацюєшся.
Даміра погодилася, днем практика у відділенні, вільний час проводили з коханим.
Якось сусідка проколола ногу, кров бігла струмком. Як тільки дівчина зайшла на обійстя, побачила рану, рішення прийшло моментально. Вона наклала джгут, обробила рану. До приїзду швидкої, Митрофанівна, жартувала:
– У нас свій лікар. Вмерти не дасть.
– Смерть зачекає, – запевнила Даміра.
Молодий лікар швидкої  сказав:
– Дякую колега.
Хвору відправили до травматології, а дівчина багато разів прокручувала свої дії. Чи правильно вона все зробила? Знову переконувалась, про важливість усіх предметів. У медицині немає головного чи другорядного, лікареві потрібно знати все. Задзвонив телефон. Це Руслан, повідомляв свої новини:
– Влаштувався в амбулаторію до тітки в село, допомагаю по господарству. Домовився, двічі на тиждень, приїжджатиму в морг, де обіцяли показувати, найскладніші випадки.
– Ти молодець. Я теж практику у лікарні проходжу. Мені цікаво. В процедурному кабінеті працювала, і на прийомі.
– А Іван в травматології днює та ночує. У нього дівчина з'явилась.
– Нарешті – то.
– Ну, поки що, дзвони.
– І ти, не губися.
Всі канікули Іван доглядав Настю. Вона вже звикла, що він завжди поряд. Коли в нього почалася практика, він попросився до відділення. Як тільки лікар зникав у ординаторській хлопець, тут як тут. Батькові Насті прооперували кишківник, але він ніяк не міг, одужати. Його відправили до обласної лікарні. До Івана ставився, як до свого рятівника, і щоразу радів, коли хлопець приїжджав до нього. Жартував:
– Не було б щастя, та нещастя допомогло. Де б ми ще зустрілися? Я коли в аварію потрапив, вже вмирати зібрався, а зараз думаю, вилікуюсь на рибалку з тобою поїдемо, у мене дача біля самої річки.
– Звісно, поїдемо, смерть зачекає, – запевняв його хлопець. – Одужаєте, я вас пригощу шашликами.
Іван, знаючи наслідок аварії, розумів, що це не скоро, але підтримував хворого.
Якось прийшовши з нічного чергування,  хлопець не застав маму вдома. Дуже здивувався. Мати була у відпустці:  – Де ж вона? – турбувався син.
Коли мати нарешті прийшла, запитав:
– Я, щось цікаве пропустив?
– Так, я виходжу заміж.
Іван, від подиву свиснув:
– Нічого собі новина, і ти приховувала! – він і припустити не міг, що мати має особисте життя. Багато років жили, пліч-о-пліч, ділячи всі свої секрети, вона старалася тільки для нього. Син ревниво глянув на неї і поцікавився:
– І хто цей щасливчик?
– Олексій Підгірний, однокласник. Моє перше кохання. Із дружиною розлучився п'ять років тому, є син, дочка. Альоша працює диспетчером, в аеропорту. Він живе на Заводській, хочемо жити разом, я тобі не заважатиму. Приведеш Настю сюди, все вам дешевше, за квартиру не платити.
– Ти нас познайомиш?
– Обов'язково він сам багато разів хотів, але я відмовляла.
– І скільки ви разом?
–  Три роки.
– І ви шифрувалися, не могла мені розповісти.
– Щоб це змінило? Зараз, коли ти не один, настав час і про себе подумати.
У вихідні до них прийшов високий сивий чоловік, з родимкою на носі, в модних окулярах і джинсових шортах.
Мама поступово перевозила свої речі на нову квартиру, а Іван вчився господарювати сам. 
На ринку одного разу зіткнувся з одногрупницею Оленою. Вона весело кивнула йому на привітання і повідомила:
 – З Мишком проходимо практику в місті. Поспішаю. Він мене на зупинці чекає.
Олена повідомила, що вони зробили невеликий ремонт у своїй квартирі. У дівчини весь балкон заставлений квітами, що красувалися до глибокої осені, на заздрість сусідкам. Вона постійно підтримувала зв'язок з Костею, раптом йому з мамою допомога знадобитися. Так як жила від нього найближче за всіх.
  Костянтин домовився з Марком. Матір поклали в онкологію, де випробовували новий препарат. Часто, коли вони вдвох прогулювалися лікарняним двориком то заходили до каплиці, де ставили свічки.
Там Ірина, мама Костянтина, вперше сповідалася. Священик уважно вислухав і сказав:
– Правди завжди дві, одна твоя, інша, того, кого ти образила, а істина у Бога. Хай буде на все Його воля.
– Я вилікуюсь? – запитала хвора.
– А навіщо тобі здоров'я, щоб ображатись, ревнувати, підозрювати? – запитанням на запитання відповів настоятель. Ми не інспекторами та прокурорами над рідними та близькими поставлені, а помічниками, та захисниками, про це забуваємо. Хвороба не дає нам грішити. Навчишся прощати, житимеш! – закінчив батюшка.
Довго роздумувала Ірина над його словами. Жінка розуміла, що треба міркувати та жити інакше. Не шукати крайніх, винних у своїх бідах, а це ой як не просто. «Дурні думки постійно в голові, адже про хороше я  думати не вмію. А життя коротке, якщо весь час сумувати. Де йому доброму взятися»?
Коли поділилася своїми роздумами із сином, той підтвердив:
– Поруч із нами, ті, кого ми гідні, а хвороби, результат наших думок, почуттів, слів.
– Та як же це синок може бути?
– Змінюйся, щоб вижити, ми тебе дуже любимо, допоможи сама собі.
– Я постараюся, а якщо, що не так, зупиняй мене, себе не видно, хоч ти кажи, як треба.
Увечері приїхав чоловік, опустивши голову їй на плече, промовив, ледве стримуючи сльози.
– Живи! Я без тебе пропаду.
Під час зустрічі Марк обережно питав у студента за Полю, яка все ще хвилювала його.
  Поліна та Петро поїхали на десять днів до Туреччини. Путівки купив батько Поленьки, з надією, що майбутній зять нарешті зробить дочці пропозицію. Молодий чоловік йому дуже подобався, він не знав, що той живе за його гроші. Дочка мовчала, а сам чоловiк навряд чи міг припустити, що цей випещений, у дошку свій хлопець, ні за що не платить.
Пара купалася в морі, їздили на екскурсії, здавалося, потеплішали і їхні стосунки. Поля зітхнула з полегшенням, вони гуляли, молоді, красиві, багато оточуючих милувалися, дивлячись на них. Поліні взагалі запропонували платну фото сесію. Вона хотіла відмовитися, але дізнавшись суму, Петро сам водив її до студії. І зароблені дівчиною гроші зникли назавжди в його гаманці, а коли наречена заїкнулася про них, він нахабно заявив:
– Стільки часу ми разом, а ти мені досі не довіряєш, у мене буде ціліше.
Більше дівчина про них не згадувала. Думаючи: «Напевно, мені сюрприз готує».
Але найбільший подарунок чекав на Павла.
Олеся пішла у відпустку, і перша поїхала додому, а Павло згодом, після сесії. Те літо, вони запам'ятають на все життя, саме там, у Карпатах, вони дізналися, що у них буде дитина. Леся й раніше займалася стрибками у воду. А тут прийшла в басейн, а тренер каже:
– Щось погано виглядаєш, на вежу не поспішай, сходи до лікаря.
– У мене хлопець у медичному університеті вчитися, помітив би перший, якщо не так.
– Без допуску лікаря не пущу, і не вмовляй.
Марія Антонівна, виміряла тиск, а потім запитала:
– У гінеколога давно була?
– А що?
– Сьогодні відклади стрибки, сходи в поліклініку, щось ти мені не подобаєшся.
Дорогою Олеся зайшла до лікарні, там працювала тітка. Павло прийшов до кабінету відразу, як зателефонувала наречена, гінеколог Фаїна Ібрагімівна, урочисто оголосила:
– Ну, що молодь, готуйте пелюшки.
– У мене коляска від онука залишилася майже нова, подарую, – раділа тітка.
Увечері зібралася рідня. Молоді вирішили подати заяву до РАГСу. Наприкінці серпня було весілля, де батьки Павла познайомились із новими родичами. Одногрупники хоч і були запрошені на свято, але приїхати не змогли. Зоряна посланцем передала їм килим ручної роботи. Подарунок усіх порадував своєю красою.
  Сама Зоряна не любила та соромилася компаній. Була домосідкою і коли подружки, які вже мали сім'ї, дітей, запрошували до кафе, вона відмовлялася. Їй просто хотілося тиші, відпочити і ні про що не думати.
Вона прислухалася до звуків рідної оселі, її увагу привернула фотографія. На неї дивилося, усміхнене дівчисько, у вечірній декольтованій сукні, на випускному вечорі.
  – Як давно це було, минуло понад десять років, – згадувала Зоряна. Багато чого змінилося, хочу жити, безумовно, у Неаполі. Треба щодня змушувати себе повторювати італійську мову. Кілька днів відсипатимуся, все потім.
Але дні миготіли один за одним, і коли треба було їхати, згадала, скільки всього не встигла, і скаржилася по телефону Сашкові, який вислуховував її та втішав.
Сан Санич працював улітку у сільській амбулаторії, дуже нудьгував за Світланою. Дівчина проходила практику в місті. Вони часто телефонували, на вихідних зустрічалися. Олександр забував про все. Летів птахом на побачення і хотів нових зустрічей. Якщо чесно, рахував дні, коли вони будуть разом в університеті.