Скажи, хто твiй друг?

                                                            Скажи, хто твій друг?
  Від сесії до сесії живуть студенти весело, можна почути в пісні всіх учнів. Але вона не про наших друзів, для них дуже важливі знання, які вони покладуть  основою своєї професії. Часто до пізньої ночі, а то й до ранку гризли граніт науки майбутні лікарі.
Даміра перейшла жити до дівчини з рідного міста. У них було багато спільного, хоча раніше говорила мамі:
– Однією краще, ніхто не відволікає.
Насправді, разом їм було комфортно, і вони ніколи не конфліктували. Разом їздили додому, допомагаючи одна одній, із важкими сумками. Готували на плиті нехитру вечерю, засиджувалися допізна в бібліотеці.
–У двох легше, – зробила висновок Даміра.
Це давно зрозуміли Карен та Влада. Вони не лише навчалися, а й працювали. Молоді люди, ніколи не розслаблялися, будь-яка вільна хвилина, це – навчання. Хлопець чергував по вихідним у найближчому стаціонарі, на зміні не присядеш. Влада по ночах, у цілодобовій аптеці. Коли не його зміна, йшов із нею, спали по черзі.
Вранці поспішали до університету, кожен розумів, що це головне на сьогоднішній день. Карен часто дзвонив Руслану, який по-справжньому захопився хірургією, отримав дозвіл і частенько ходив у морг, займатися додатково. Там він познайомився з патологоанатомом Сергієм Семеновичем, той багато чому його навчив та показав. Віктор Іванович домовився, щоб студенту дозволили бути присутніми на операціях, і майбутній лікар вбирав у себе ази хірургії. Просився з ним і Іван, але викладач про дозвіл промовчав, а ще раз підходити студент посоромився.
Непокірний Іван перетворився з задерикуватого забіяки, на буркотливого невдоволеного хлопця. Він ніби й не кричав, але його:
– Знову підніматися, скільки можна, не можна одразу пояснити, набридало всім. Але його ніхто не чіпав, розуміли, собі дорожче.
Іван хоч і не отримував стипендії, але дуже старався. Його шлях до професії був тернистий, але він не відступав. Хоча і не показував вигляду, але з усіма у групі серйозно переживав за матір Кості.
Батько Костянтина возив жінку до столиці, і на деякий час хвороба причаїлася, не давалася взнаки. Костя розумів, що будь-якої миті вона може повернутися. Він читав усе, що тільки можна було знайти в бібліотеці, в Інтернеті, але не міг дати відповіді на головне запитання: «Звідки береться ця страшна недуга? І хтось чи, щось може її зупинити? Але відповіді не знайшов, розумів одне, у характері матері була біда, вона надто уразлива, довго пам'ятала погане. Чи не це причина фатальної хвороби»? – замислювався майбутній онколог. Якось поділився своїм відкриттям із Поліною. На що та відповіла:
– Дуже може бути.
Дівчина мала рацію і часто з нею радилися одногрупники, але зі своїм особистим життям розібратися не могла. Поліна стала заручницею своєї недосвідченості, і Петро зі знанням справи викачував із її батьків гроші. Був дуже тонким психологом, тільки бачив, що дівчина в депресії, замовляв про шлюб, возив весільними салонами. Де наречена міряла усі ексклюзивні сукні. Закінчувалося все за одним і тим же сценарієм, він довірливо говорив продавцю, начебто по секрету, але щоб чула наречена:
– Ми тільки на одного чекаємо, щоб наша Полінонька закінчила університет, і одразу весілля. Це був код, до його подальшого безкоштовного та ситого проживання, у просторій квартирі у центрі міста.
Батькові нічого не говорили, а мати просила дочку тільки про одне:
– Терпи! Не курить, не п'є, а те, що жадібний, одружитеся, гроші буде на сім'ю витрачати. А знайди зараз такого перспективного, якщо приведеш студента, все одно треба годувати і ще невідомо, що з цього вийде. Петро вже готовий фахівець.
Знову Поліна, заправляла машину, забивала холодильник, платила за комунальні послуги, а співмешканець користувався всіма благами безкоштовно. Петро дуже ображався, коли дізнавався, що Поліна з тіткою відвідували магазини, і йому нічого не купляла. Так і казав:
– Мені прикро, що моя дівчина, в якій я не чаю душі, думає тільки про себе.
– У мене не було грошей, – сердилася Поліна.
– Можна було не купувати цю дорогу сукню, яка тобі не личить, – боляче зачіпаючи її таким визнанням. Знаючи характер дівчини, що після такої критичної оцінки, вона одяг не одягне, сміливо продавав своєму другові, який тримав бутік поряд з їхнім офісом. Гроші, звичайно, забирав собі.
Спочатку Поліна дуже засмучувалася, переживала, а одного разу переговорила із Зоряною.
Та її уважно вислухала та порадила:
– Не кажи, що купила сама, скажи дівчата дали на якийсь час, тітка чи мати подарували. Поскаржся, що батько не дає грошей і подивися, що з цього буде.
Незабаром такий випадок з’явився, тато забув поповнити рахунок. Холодильник тиждень стояв пустим. А одного разу Поліна побачила, що співмешканець обідає у ресторані та зрозуміла, що цим його не пройняти. Час минав, а в їхніх стосунках губилося, щось важливе, головне, їй здавалося, він просто вичікував. Від цього ставала ще боляче, відчувати себе перевалочною базою, у досягненні вершини, свого благополуччя у кар'єриста, тепер вона вже й розуміла альфонса. Поленька таємно заздрила Павлу та Олесі.
Вони винаймали квартиру, вірніше кімнату з господинею в медмістечку. Але Тарасівна жила постійно у доньки, кімната її стояла зачиненою, а молодь користувалася всіма благами цивілізації, їм ніхто не заважав. Леся влаштувалася працювати адміністратором у готель. Павло, після приїзду з Карпат, возив свою обраницю додому. Батькам вона дуже сподобалася, але старий, вірний пес Матрос, ніяк не хотів, ні з ким, ділити свого улюбленого господаря, і весь час завзято гавкав, лякаючи гостю. А одного дня дівчина, сидячи на лавці, заспівала сумну пісню, голос мелодійно, гарно звучав у темряві. Матрос підійшов і почав тоненько підвивати, як тільки стихли останні акорди, він торкнувся мокрим носом до руки Лесі і облизав їх жорстким язиком. 
– Ну що мир? – спитала Олеся кудлатого друга, і той привітно помахав їй хвостом. 
– Слава Богу, – нарешті зітхнула спокійно наречена.
Вона у церкві познайомилася з одногрупницею Павла Зоряною. Зоренька, дуже віруюча людина, в їхньому селищі була греко-католицька церква. У першу ж неділю дівчина пішла до храму, все, що назбиралося в її серці, виплеснулося, і вона заплакала благодатними сльозами, що зцілювали душу. І ті переживання з навчанням, які останнім часом мучили її пройшли. Нічого, що православна церква, Бог один, і допомагає всім, а невіруючих лікарів немає, надалі переконатися студентка.
Дівчина найстарша в групі, і не хотіла відставати в навчанні. Часто не спала ночами, і вранці не могла прокинутися, на заняття приходила, ледве встигнувши.
Якось викладач інфекції пожартував:
– Начальство не спізнюється, а затримується.
Якщо Зоряна сова, і любить на світанку поспати, то Сан Санич, закохався в дівчину з першого курсу, почав бігати вранці. Дівчина була спортсменкою, і помітила Колобка, як потім Світлана називатиме його. А поки Сашко відмовлявся від улюблених пиріжків та солодощів, намагаючись схуднути та сподобатися своїй пасії. Студенти зустрічалися вечорами, рахуючи дні, що залишилися до іспитів.