Школа

                                              Школа
Скільки себе пам'ятає Даміра, це батьки, що постійно поспішають, на зупинку, на роботу. Мама в дитячий садок, де на неї чекали вихованці, батько на завод. Дівчинка рахувала дні, коли в тата буде ранкова зміна, щоб зручно розташуватися в його сильних руках і спати, доки дійдуть до трамваю.
 Школа відчинила свої двері, і допитлива учениця з бантиками знайомилася з вчителькою та однокласниками, які тулилися до мам, як і вона.
Після дев'ятого класу ряди друзів порідшали, багато хто пішов до технікуму, до училища. І веселе життя закінчилося, вчитися залишилися одні дівчата, і двоє друзів, які не звертали на слабку стать жодної уваги.
Вибір професії зроблено давно, ще до школи. Даміра мріяла стати лікарем і допомагати людям. Закінчила одинадцятий клас з відзнакою, і через тиждень із однокласницею Тонею та мамою їхали вступати до ВНЗ. Дівчина тримала руку матері, як рятівне коло, і вперше була далекою від рідного дому.
  Коли під'їхали до університету, серце її стислося. Навколо чужі люди, а коли попрощалася з матір'ю,  їй стало сумно. У той рік Даміра не  поступила до навчального закладу, тільки через якийсь час зрозуміла чому. Де б вона зустріла свого майбутнього чоловіка? Хоч і жили в одному селищі, але він був старшим, і на молодших не звертав уваги.
Через рік, коли їхні долі переплелися в єдине ціле, і шість років розлуки не лякали молодь, вона вступила до університету. Яким лікарем буде, ще не знала, але сказала одразу:
– Тільки ні стоматологом, ні гінекологом, ні хірургом.