Зустрiч

                                                             Зустріч
Даміра була на цей час у відпустці і їй домовлятися ні з ким не треба. Чоловік залишився з дітьми вдома, та й магазин залишити нема на кого. Коли ввечері пішов проводжати її на поїзд, то вони згадали, як вона вісім років їздила, у вихідні додому, щоб зустрітися з коханим. Довго не могла заснути у вагоні, рано-вранці під'їжджала до міста. Там її зустрів Карен. Він розпитував про дітей, роботу. З вікна авто вона дивилася на знайомі вулиці і не впізнавала їх. Каштани, які вона пам'ятає саджанцями, виросли та гордо красувалися своїми високими кронами. Деякі будинки стояли з розбитими ще під час війни шибками. Коли під'їхали до пансіонату, їх зустрів Сан Санич. Побачивши його сивого, він ще більше погладшав, Даміра зраділа.
– Доброго дня, Вірне серце! – обійняв її друг.
– Привіт, Велика хороша людина, – відповіла Даміра. 
Підійшла Світлана:
– Ще дуже рано, може, відпочинеш? – і обійняла подругу. Вони зайшли в будинок, весело перемовляючись на ходу.
І ось пансіонат наповнився колишніми студентами. Всі чекали на старосту. І коли вона під'їхала, одногрупники оточили її.
– Оце сюрприз! – сказав Іван, – і ви мовчали.
– Молодець, Владо, вмієш здивувати, – тільки й вимовила Олена.
– Нас не наздоженеш! – засміялася багатодітна мати Даміра, яка перша дізналася про поповнення у родині Галустян.
– Хлопці, нас Руся чекає в університеті. Всі по машинах, – повідомив Карен.
Коли вони під'їхали до будівлі університету, серце колишніх студентів забилося, бачачи рідні стіни. Тут прожиті найкращі роки кожного. Вони купкою йшли коридором, їхні кроки дзвінко лунали в порожньому приміщенні. Даміра раптом зрозуміла, що плаче, сльози градом лилися з очей.
– Заспокойся, – прошепотіла Влада, вона тримала подругу за руку.
Їм назустріч йшов Руслан, біля деканату стояла Поля та Марк, з відкритих дверей вийшов Віктор Іванович.
– Ласкаво просимо додому. Як я радий вас усіх бачити живими. Ви моя найкраща група. Моя гордість!
А потім вони довго ходили, оглядаючи аудиторії, тихо перемовляючись між собою. Бачачи і дізнаючись про щось нове навколо, відчували себе першокурсниками, які прийшли на заняття.
Увечері повернулися до пансіонату, де на всіх чекав банкет. Всі розташувалися за накритими столами, хлопці глянули на декана, всі підвелися і почулося:
– Ваш тост Віктор Іванович.
Той підвівся і, оглянувши всіх, сказав:
– Нехай буде мир, а смерть зачекає.