Друге народження

                                                       Друге народження
Карен поділився таємницею з Русланом. Влада, звичайно, проговорилася про поповнення у їхній родині подрузi.
– Як тільки дізнаємося, хто буде у вас, дівчаткам дам завдання, нехай малюкові придане готують. Вони майстрині, і шити, і в'язати, вміють. Гарні дрібнички Івановій донечці подарували, і ви не купуйте, – радісно повідомила їй Даміра.
– Ще треба виносити і народити, потім про це думатимемо. Як я без допомоги свекрухи буду? Вона Гаріка виростила, забирали додому лише на вихідні.
– У тебе чоловіки будуть помічники.
– І те, щоправда. Що це я скаржусь? Син хлопець, добрий, на нього можна покластися. Він дуже нагадує, Карена, майже наздогнав його по росту.
– Олег настільки його старший, але маленький і худенький, високим бути нема в кого.
– Аби мiзки на місці були. Пам'ятаєш, Івана, всім нам голову морочив. А зараз, як бальзам, хоч до рани прикладай. І добрий чоловік, і батько. Були на хрестинах, навіть не віритися, що це він. Ось що війна з людьми робить, став справжнім чоловіком.
Даміра, теж часто телефонувала Івану, і бачила добрі перетворення у його долi. Розуміла, що життя змінило їх усіх, хтось став більш терплячим, добрішим, відповідальнішим. Для неї самої мирне iснування, це шматочок щастя, які б сюрпризи не приносило буття. Твердо знала: «Не байдикувати, не нити, не шукати у своїх проблемах винних, щоб не сталося. Пам'ятати завжди, що занадто дорога ціна була заплачена, щоб ми залишилися жити».
У відділенні у неї завжди був порядок, будинком переважно займалися доньки. В інтернеті вишукували страви, і щовечора на неї чекала смачна вечеря у родинному колі. Іноді за кухню бралися чоловіки, і на вулицю йшов смачний запах печеного м'яса.
Березки біля будинку виросли, піднялися й дуби на галявині, радував і кедр, який знайшов батьківщину в Україні.
Щодня, поспішаючи вранці на роботу, Даміра мимоволі вслухалася в ранкові звуки. Місто прокидалося. Згадувала той час, коли страх, що кригою сковував душу виттям сирен, і раділа, що це в минулому.
Дзвінок Олени перервав її роздуми.
– Як справи? – цікавилася подруга.
– Все добре. Діти ростуть, навчаються, дорослішають, а ми стаємо досвідченішими. Щодня дізнаємося, щось нове, і радіємо життю.
– Ти, як завжди філософствуєш, а у нас все просто. Сонце світить – радість, дощ пішов – щастя, день прожили, слава Богу.
– Я не знала, що ти віруюча людина.
– Моя, люба, стільки страху за війну зазнали, що навіть Мишко, щонеділі в церкві молиться.
– Ну, якщо навіть Мишко, голову прихилив, то значить все, що не робиться, відбувається на краще.
– Я теж у Господа прошу тільки, щоб був мир, решта все не головне, надумане, не потрібне.
Олена задумалася. У відділення поклали стару, вона її прооперувала, а забирати жінку дочка не хоче. Коли лiкар зателефонувала, вона просто її заблокувала.
Медсестра ходила до них додому, їй не відкрили. Незабаром підійшов поліцейський, з яким домовилась зустрітися.
– Олено Леонідівно, я у вашому розпорядженні.
Дочка хворої виходила з під'їзду, коли лікарка з поліцейським стояли бiля дверей. Вони зустрілися.
– Ви чому телефон відключили, матір із лікарні не забираєте?
Побачивши поліцейського, жінка розгубилася.
– Пройдіть у квартиру, покажіть документи. Хто власниця квартири?
– Я просто ще її не встигла переробити на себе, – виправдовувалася дочка хворої, – мені її мама подарує.
– Щось я сумніваюся, що це станеться, – сказав поліцейський, розглядаючи папери. – Ви зареєстровані у іншому місті. Що робите у чужій квартирі питання? Право володіння житлом я заберу і віддам господині.
– Але в моїй квартирі живе дочка з двома дітьми і чоловіком. Мені там немає місця. У мене неповнолітній син.
– Але ви тут не прописані, – викарбував поліцейський.
У квартирі з стояли коробки, в кімнаті не було дверей, видно було, як біля комп'ютера сидів підліток і захоплено грав, не помічаючи нікого довкола.
– Ну, куди я її заберу? – сердилася жінка, – на голову, чи що? І так нас в одній кімнаті троє.
– Значить так! Завтра ми перевеземо хвору в її житло, а ви шукайте іншу квартиру. – Тоном нетерплячим заперечення сказав поліцейський.
І жінка «прикусила язика».
– Можна я її сьогодні заберу, – несміливо запитала вона, – не виселяйте нас.
– Добре! Забирайте. Тільки я завжди приходитиму і питатиму у вашої мами. Чи не ображаєте її? При першому сигналі виселяйтеся, зрозуміло.
Жінка кивнула головою. Увечері забрала мати, і більше Олена про них поганого не чула. Валерій так звали поліцейського, взяв все під свій контроль.
Часто, вона користувалася його допомогою, коли треба було на місце поставити водіїв, що ставили свої авто на дорозі біля лікарні. І він ніколи не відмовляв лікареві в таких конфліктних справах.
Коли Олена розповіла про свого нового друга Костянтину, той теж багато добрих слів сказав про хлопця, який за слабку людину заступитися, міцного осмикне.
– Більше таких поліцейських, у нас все було б інакше.
 Костянтина вперше було запрошено на конференцію до Польщі. Він відвідав виставку  обладнання. Дуже здивувався, що його відділення оснащене не гірше, ніж за кордоном. Це відкриття його втішило, і лікар поспішив поділитися з Марком своїми міркуваннями. У клініці, якою керував його друг, лікувалися тисяча пацієнтів, кому не могли допомогти на місцях. Це була остання надія для онкохворих. Коли бій з недугою закінчувався перемогою, Марк радів. Поліна бачила, як світяться щастям очі чоловіка.
– Уявляєш, нам приємно бачити, як безнадійний одужав. А як для людини, яка чекала на смерть?
– Друге народження, – підтвердила дружина. 
– Як правильно ти сказала, – сказав чоловік, – завжди мріяв допомогти своїм співвітчизникам. А коли в усіх куточках України будуть онкоцентри з усім сучасним обладнанням, то люди не вважатимуть хворобу вироком. Костя теж своє відділення підняв. Хвалився не гірше, ніж у Європі.
– Нам до закордонних клінік далеко, – зауважила Поля.
– Ми не конкуруємо, а працюємо разом, це не бізнес, за цим стоять безцінні людські життя.
– Ти романтик, а я займаюсь документами, суцільна бухгалтерія. Чому ти думаєш, я вечорами допізна просиджую? Вважаю.
– Ти хочеш на свою роботу?
– Ну, я ж розумію, що кардіолог, я так собі, тут потрібніше. І дороге обладнання, що купуємо за валюту, рятувало людей, а не стало предметом комерції місцевих бізнесменів. Цього року буде двадцять років, як ми закінчили університет. Дуже хотілося б зустрітися з усіма.
– Давай разом, хоча б на день другий злітаємо на батькiвщину. Я  теж скучив. Хочеться всіх побачити.
Наступного дня Поля зателефонувала Владі:
– Ти пам'ятаєш, що у нашого випуску цього року ювілей?
– Пам'ятаю, що ти пропонуєш?
– Усім зібратися та зустрітися в університеті. Посидимо у нашому кафе, дуже хочеться, і Марк згоден.
– Ну, якщо Марк згоден, я лише за.
– Я організую запрошення, – повідомила Поліна.
– Попрошу Русю, хай для іногородніх готель забронює. Може, з дітьми приїдуть.
– Так навіть цікавіше із сім'ями, з усіма познайомимося. Зустріч перенесемо на літо, щоби діти були на канікулах.
– Ми точно з дитиною приїдемо, – засміялася Влада, готуючи сюрприз друзям.
І в усі куточки України полетіли запрошення, і кожен задумався, як їм знайти три дні, щоби без операцій, без хворих, без студентів.
Олена всі планові операції провела, попросила головного лікаря, і він дав їй тижневу відпустку. Мишко домовився зі співробітником, він його підмінить. Дітей вирішили із собою не брати. Сергій сам зможе впоратися з домашніми справами, і обіцяв допомогти старим, які погодилися приглянути за онукою.
Іване вирішив малу взяти з собою, але Анастасія вмовила його залишити доньку з тещею, раптом підуть у ресторан повеселитися, а малечі потрібен відпочинок. У відділенні і домовлятися не треба, колектив працював, як справний годинник.
Зоряна обговорювала поїздку з чоловіком, і зрозуміли, що Мирославу залишити нема з ким. Вирішили дітей взяти із собою. Коли сказала про це Павлові, мати Олесі запротестувала:
– Ще чого, дітей везти таку далечінь, привезете до мене. Я день інший побуду, а їхати треба, великий ювілей. Олеся теж збирається до міста своєї юності. Павло радів будь-якій можливості зайвий раз зустрітися з батьками, які вже були в літах.
Олександр та Світлана, відразу скасували всі плани планувати готель чи кафе.
– Всі до нас. Місця у нас вистачить, усіх розмістимо, нагодуємо, – обіцяла Світлана, обдзвонюючи всіх.
Карен та Руслан домовилися зустрічати гостей, хто приїде раніше, на вокзалі та відвозити до пансіонату Сан Санича.
Костя спочатку  з незадоволенням прийняв звістку про зустріч одногрупників. У лікарні завжди багато роботи. Але дізнавшись, що приїде Марк, зрадів і з нетерпінням чекав на зустріч із другом.