Плани

                                     Плани
Коли Влада заговорила з Дамірою, та раптом підтримала її:
– Я тільки за зустріч. Кину все, повинні ми всі побачитися.
Але ввечері зрозуміла, що з обіцянкою поспішила. Вдома на неї чекав скандал сина та Ганни. Той пошиті фартухи, випадково впустив, не помітив, поставив піддон із хлібом, і на продаж вони не підлягають. Сестри плакали, підраховуючи збитки.
– Ми більше горе пережили війну, люди рідних втрачали, а ви за ганчірками плачете.
– А з тебе друг, щоб наступного разу був уважний, тато візьме штраф, – звернулася вона до сина, який почував себе паном прилавка. Дівчата вмить витерли сльози, і вже дружньо перемовляючись, пішли до своєї кімнати.
Син підійшов і почав виправдовуватися:
– Я не навмисне, поспішав, не помітив, якраз хліб привезли.
– Чому Ганні не пояснив, не вибачився?
– Ще чого? – зухвало сказав підліток.
– Зараз ти формуєш, як інші ставитимуться до тебе, – спокійно сказала мати, і вийшла.
Хлопчик злякався, повернувся до сестер і попросив:
– Я винен, вибачте.
Вже й не було того зла та скандалу, Дана підійшла до нього, заспокоїла.
– Ми ці фартухи поперемо і до школи на кухню віднесемо. Мир, – подала вона свою руку.
– Мир, – погодився брат, ляснувши її по долоні.
Батьки мовчки спостерігали за дітьми, з відкритих дверей, не втручаючись, і розуміли важливо сьогодні зараз навчити їх поважати один одного. Сім'я – це початок, де дитина вчиться жити у злагоді з собою, з рідними, з ближніми.
Кожна людина повинна зрозуміти, що війна чи мир у твоїй душі, це те, як ми житимемо в майбутньому, творячи або руйнуючи.
Такими думками вирішила поділитись із Поліною Даміра. Поліна зашивалася на кабінетній роботі, щодня приходило нове обладнання з Німеччини. Його розподіляли по онкологічним лікарням країни, але це проходило через її руки. Договори складав Марк, коли ще був у Дрездені.
Поліна підключила до своєї роботи молодь. Хлопці були тямущі, тільки-но засиджуватися як начальниця, ніхто не збирався. Якось коли Денис та Віктор зібралися йти, викликала до себе.
– Хлопці, завтра пишіть заяву на розрахунок, мені потрібні помічники, які залишаться і виконають роботу до кінця. Це врятовані життя. У багатьох лікарнях чекають на це обладнання.
– Поліно Олексіївно, ми працюємо, а жити коли? – спитав Віктор.
– Живи. А хто чекає на обладнання, у них немає часу і шансу на одужання, – розсердилася жінка.
Хлопці мовчки вийшли з її кабінету, сіли за роботу. Наступного дня Денис зайшов до кабінету.
– Вибачте нас! Ми вирішили залишитися та працювати, – цього вечора закінчили завдання.
Поля відчула підтримку та допомогу хлопців. Ставлення у її маленькому колективі стали теплішими. Коли не було особливої потреби, то вона відпускала хлопців раніше.
Вона вже збиралася додому, коли зателефонувала Зоряна. Поліна одразу відчула хвилювання подруги.
– Що трапилося?
– У мене захворів батько. Чи можна до вас на обстеження?
– Ти ще питаєш? Хто його привезе?
– Домовилися мама.
– Марк обов'язково візьме все під контроль, не хвилюйся.
Зоряна заплакала:
– Ніколи не скаржився, звернулися пізно. Невже нічого не можна вдіяти?
– Ну, ну, моя люба, ти ще не забула "смерть зачекає", девіз нашого гурту.
– Хочеться вірити.
– Пам'ятаєш, як вихором налетіла війна, мало хто вірив у мир, а ми перемогли. Аби твій батько був готовий до боротьби із хворобою.
– Я з ним обов'язково поговорю, і молитимуся, щоб Господь допоміг.
Увечері Зоряна вмовляла батька їхати до столиці, він махнув рукою.
– Я все розумію, що мені кінець, чого тепер, своє пожив.
– Ні, тату, ні, ти нам усім, дуже потрібен, наберися терпіння та сили, допоможи лікарям, дай бій хвороби.
Наступного дня його проводжали до столиці, де на нього в клініці чекали найкращі фахівці.
Зоряна з хвилюванням чекала на результати, вирішила переговорити з Костею. Той запевнив:
– Зоренько, не думай про погане, молись, ти ж у нас розумниця. Чи мені вчити тебе, сама вчила з Богом жити. Я тебе дуже добре розумію, сам це щодня бачу. Не залишайте його з бідою на один, будьте поруч.
Після розмови з другом жінка заспокоїлася.
А Костянтин знову згадував довгий шлях одужання матері та його пацієнтів. Наступного дня, прийшовши до відділення, побачив біля свого кабінету, дівчину, яка подала йому папку з документами.
– Я на консультацію.
Поки він вивчав аналізи, відвідувачка, не відриваючись, дивилася на нього:
– Все погано? – прошепотіла вона.
– Звісно, нічого доброго, але смерть зачекає.
– Ви думаєте? – здригнулася дівчина.
– Як тебе звати?
– Ліля.
– Ліліє, гарне ім'я. А тепер давай подумаємо, що могло спровокувати хворобу? Ненависть, ревнощі, образа, руйнують людину і роблять жертвою онкології. Потрібно пробачити і відпустити всіх, хто з тобою погано вчинив, щоб зцілитися.
– У мене мама у сорок чотири роки померла, від цього діагнозу. – уточнила дівчина. – Напевно, це за генами?
– Ти не помреш. З сьогоднішнього дня ми дамо бій хворобі, нехай вона нас боїться, а не ми її.
Лілія пішла. А Костянтин, зробивши призначення, подумав:
«Онкологія молодшає. Треба з батюшкою переговорити. Нехай приходить, сповідує хворих. Не можна щоб отрута зла розкладала душі, отруювала тіло».
Наступного дня до кабінету постукали:
– Я прийшла сказати вам дякую. Думала, що це рок, і нічого не можна зробити. Ви мені дали надію, одужати, вірю, що житиму. А до церкви обов'язково? Якось слабо віритися, що молитви лікують.
– Ми свої думки, почуття наділяємо словами, а вони попереду нас бувають у майбутньому, матеріалізується, і притягують ті негативні ситуації, які ми пережили, тільки вже у вигляді хвороб, невдач. Прощаючи, відпускаючи ми даємо можливість погані події, залишити в минулому.
– Підкажіть, як молитись?
– Я запросив батюшку. Він розкаже. Подзвоню, хай вам книжки принесе.
– Не думала, що душа важлива.
– У людині все має бути єдине, і духовне здоров'я набагато важливіше, ніж фізіологічне, мир у душі – ліки від хвороб тіла.
Коли двері за пацієнткою зачинилися, Костянтин ясно усвідомив: «Вона житиме, раз її хвилюють ці питання, а страх, що леденить, не вразив серце».
Вдома на нього чекав сюрприз, дочка запросила Антошу і господарювала на кухні.
– Катруся, ходімо, погуляємо, не заважатимемо молоді.
– Ти пам'ятаєш, який сьогодні день? – запитала дружина.
– Ми цього дня зняли флігель. – відповів він.
– І почали жити разом, – вставила дружина, – я ніколи не пошкодувала, що з тобою.
– Я щасливий, що ти зі мною. Давайте відзначимо наше свято? – запропонував Костя. – Давайте, сходимо у кафе.
Коли вони зайшли до затишної напівтемної будівлі, до них підійшов офіціант і запросив до столу. Хлопець спритно запалив свічку на столі і вислухав замовлення. Вони довго сиділи, пили вино, їли десерт, згадуючи про щасливі дні своєї молодості.
– Як ти вважаєш, у дітей це серйозно? – поцікавився він.
– Час покаже, хай навчаються.
– А якщо лялька? – засміявся Костя.
– Буде лялька, буду нянькою. Якщо чесно маленького хочеться. У нас з тобою не вдалося ще народити, хоч онуків буду няньчити, дуже хочеться.
 – Я вже забув, як немовля в руках тримати. Нехай хоч би школу закінчили. А куди Антоша буде поступати?
– До медичного університету. Готується. Хлопець розумний, поступить.
– Хто б сумнівався? А наша пані куди надумала?
– Водієм мріє працювати.
– Для цього в інститут вступати не треба, – сердився Костя.
– Не чіпай її, не хоче вона далі вчитися.
– Хто вас цих жінок зрозуміє? Я думав це в неї просто бзик, а вона як мій батько далекобійник, марив машинами, хай спробує, я не заважатиму.
– Я тим більше, аби вона була щаслива.
Коли вони повернулися додому, Аліна спала. Про розмову з чоловіком Катя не розповіла дочці, боялася, що та надалі їй не довірятиме.
Уранці Костянтина розбудив дзвінок Влади.
– Дзвоню, щоб привітати вашу пару. Пам'ятаю, як усі тішилися за вас тоді, пишаюся, що в мене такі друзі.
– Ти не забула? – здивувався чоловік.
– Ви завжди були для нас із Кареном прикладом.
Влада добре пам'ятала, як світився Костянтин, коли повернулася Катруся. Пам'ять знову перенесла жінку до того щасливого часу, коли жива була мама, свекруха, бабуся Карена. Вони щасливі, молоді, п'яні любов'ю, насолоджувалися життям, незважаючи на зайнятість.
Син ріс, був дуже самостійний, напрочуд схожий на Карена. Влада дивилася на нього і розуміла, що він рано став дорослим. Вони з чоловіком більше займалися роботою, а потім війна. Він мовчазний, серйозний, не вимагав уваги. Якось вона побачила, як він спритно водить велосипед, здивувалася:
– А коли ти навчився?
– Мамо, я скоро поїду на змагання від міста.
– Молодець.
З цього дня вона вирішила, що треба більше спілкуватися із сином, коли вона поділилася про це з Оленою, та здивувалася:
– Я теж ні сина, ні дочку не бачила, за роботою ніколи. Зате син, виховує малечу, і вдома помічник. Мишко навчив його відповідати за свої вчинки. Ти ж чоловіка ще зі студентських років знаєш, мужик.
В Олени день проходив на роботі, з Мишком по черзі підтримували батьків. Олексію з домашніми роботами з першого класу допомагала бабуся, а потім він усе освоював сам, якщо спочатку батьки, хоч іноді перевіряли зошити, то зараз повністю покладалися на сина, і він їх не підводив. Коли Зоряна спитала, що головне у вихованні дітей, відповіла просто:
– Любити та довіряти.
З появою Мирослави сім'я настільки об'єдналася, Кирило обожнював дитину. На вихідних матусі можна було спокійно йти у своїх справах, донька в надійних руках.
  Із сином домовилися, що перед сном він гуляє із сестрою, якщо спочатку міг просто забути, то надалі це стало правилом. Чим старший ставав Казимир, тим більше був схожий на батька. Зоряна помічала, що він старанний у школі, став серйозно цікавитися біологією. У його кімнаті лежали енциклопедії, і різні книги про рослини і тварин. Він захоплено дивився фільми про диких тварин. Але коли всі разом їздили до зоопарку,  він повернувся явно незадоволений. Увечері, кладучи дітей спати, мати поцікавилася.
– Що сумуєш, тобі не сподобалися звiрi?
– Я не хотів би, щоб тварин тримали в неволі, їм місце на їхній Батьківщині.
– А як же спостерігати за ними, вивчати?
– Мамо, тобі сподобалося б, якби тебе тримали в неволі і вивчали.
– Ні.
– От і їм погано, – відповів хлопчик. – Хочете дізнатися про них більше, приїжджайте до них, спостерігайте збоку, але не заважайте їхньому життю.
Сперечатись із ним Зоряна не стала. Вона подумала: «Син дорослішає, і напевно він правий. Берегти світ тварин, нашу планету і бачити братів менших не через ґрати клітин».
Вона вже лягла спати, як прийшла смс від Поліни.
«Іван та Настя приїхали до клініки. Чекаємо на поповнення».
Коли на УЗД їм сказали, що буде дочка, батько заціпенів, він був певен, син. Побачив, що дружина не здивувалася.
– Джо подарував мені ляльку, – зізналася вона, і сказав: – Віддаси своїй доньці. Він ще тоді знав, що в нас буде дівчинка, а я йому не вірила. Добре, що в нас, нарешті, буде дитина, аби тільки народилася мала здоровою, більше нічого не хочу.
За місяць до пологів Іван сам повіз дружину до столиці. Теща приїхала пізніше. В квартирі, він майже не був. Коли почалися сутички у Насті, умовив лікаря, бути присутнім на пологах. Донька народилася «в сорочці», щасливий батько тримав за руку породіллю, шепотів:
– Настенько, дякую за донечку! – Від хвилювання спітнів, ні на хвилину не відривав погляду від дівчинки, яка спочатку мовчала, але потім раптом голосно заплакала.
Через тиждень їх біля клініки зустрічали з квітами  бабуся та Поліна з Марком, які прийшли привітати  молодих батьків.
– Ну, як ти Іване в ролі батька? – спитала теща, намагаючись забрати дорогий згорток.
– Щасливий, – відповів батько, міцніше притиснувши до себе донечку, даючи зрозуміти, що бабусі командувати не дасть.
Бачачи рішучість зятя, мати Насті відступила, підійшла до дочки і обняла її.
Відпустка Івана закінчувалася і вони повернулися додому. Маля постійно спала, а поряд завжди була бабуся, яку тесть не зміг вмовити поїхати з ним. Настя після пологів швидко зміцніла, одне засмучувало, молока мало, і невдовзі довелося дівчинку підгодовувати.
Костя зустрів Івана у місті.
– Вітаю тебе з донькою, бажаю рости здоровою, радувати батьків. Як хоч назвали?
– Лера, – відповів Іван. Йому дуже приємно було приймати вітання. 
– Приїжджайте до нас із Катрусею, ми вас запрошуємо на хрестини.
– Не обіцяю, але постараюся.
– Хто із наших друзів буде?
– Запрошую всіх, а там як вийде.
Вдома переказав свою розмову з Іваном, Костя спитав:
– Ходімо на хрестини?
– Ти ще питаєш! Стільки горя пережили, всі плакали, ховалися, щоб ніхто не бачив, а радіти повинні разом.
– Тоді дзвоню, йому. Що подаруємо?
– Це не проблема, ми з Аліною виберемо самі.
Олену та Мишка теж запросили. Подружжя, незважаючи на зайнятість, погодилося. Коли вони в неділю, підходили до церкви, побачили Владу, Карена, Руслана з Ярославою, Катерину та Костю та Віктора Івановича. Сашко та Світлана під'їхали пізніше.
Іван стояв у храмі тихий урочистий. Хрестини закінчилися, а він згадував їхнє вінчання, і гіркі слова парафіянки про війну. Батько здригнувся, йому захотілося захистити свою кровиночку, від біди. У голові майнуло: «Тільки б не було війни», – проковтнувши гірку грудку гіркоти втрати сина.
  – Ти що сумуєш, радіти треба, дочка в тебе народилася, – підійшов до нього Віктор Іванович.
– Все добре, просто хочеться жити у світі і не боятися за життя дітей.
– Іване! Ти став інший. Я тебе не впізнаю, ти завжди був борець.
– Був і вийшов.
Зібрали гостей у кафе, яке було недалеко, винуватицю  урочистості додому забрала бабуся. Колишні студенти сиділи, згадуючи минуле, намагалися не торкатися теми війни. Тому що у кожного ще були відкриті душевні рани, треба, щоб багато років минуло, і люди навчилися жити зі своїми втратами.
Пізно ввечері розлучилися, домовилися частіше зустрічатися, чи хоча б телефонувати.
Настя отримала посилку від Даміри. Юні швачки нашили дитині подарунки. Гарні, маленькі дрібнички заповнили дитячу кімнату.
Іван зайшовши, побачив дружину, що плакала.
– Що трапилося?
– Не знаю, плачу не можу зупинитися, – скаржилася вона.
– Ну, йди до мене моя, дівчинко, – він обійняв, витер сльози, поцілував, – заспокойся.
Прокинулася малеча, і невдовзі батьки вже заспокоювали її.
Даміра, коли розповіла, що в друга народилася донька, Ганна та Дана, не відходили від машинок, щоразу вигадуючи нові моделі. Так прийшла ідея шити піжами різних розмірів і продавати їх в інтернеті.
Олег не особливо вірив у їхній бізнес, але не критикував, якщо щось не виходило. Батько, дуже суворо, заборонив ображати сестричок.
– Пам'ятай, ти повинен їх захищати, ти брате і їхня опора.
З того часу язик тримав на зубами, і взагалі на дівчат не звертав уваги. У школі йому подобалася Сонечка, пригощав цукерками, і коли вона стояла поряд, його серце завмирало від захоплення. Якось запитав мати:
– Тату, одразу сказав, що любить тебе.
– Ні! Ми з ним із півроку зустрічалися, спілкувалися. Поки навчалася, він приїжджав до мене до гуртожитку, я додому. Ми одружилися, коли я пройшла інтернатуру.
– А як ти зрозуміла, що любиш його?
– Серце підказало.
– Може і Соня моє кохання?
– Все покаже час, якщо ви довго зможете бути разом, це справжнє почуття.
– Мені здається, я її дуже люблю.
– Нікому не говори про це, це наш секрет. Хлопець, який розповідає про своє почуття, не є надійним.
– А як вона дізнається, що я її кохаю?
– Прийде година, і ти сам їй все розкажеш, якщо захочеш. Може на той час, ти ставитимешся до неї по-іншому. Нічого вічного немає, важливо зберегти, те добре і тепле, що є сьогодні, нічого не вигадувати, навіть якщо вона скаже, що ти їй не подобаєшся, прийняти.
– Вона мене не любить? – тривожно запитав хлопчик.
– Не поспішай, – ще раз попросила мати.
Більше до цієї розмови не поверталися. Незабаром йому стало нецікаво спілкуватися з дівчинкою, яка не звертала на нього уваги.
Коли Даміра розмовляла з Павлом, її цікавило питання про сина.
– У нас дуже самостійний хлопець, навчатиметься в університеті, він буде будівельником.
– Дівчат має? – поцікавилася вона.
– А як же, ще той кавалер! – сміявся Павло.
Після розмови він згадав, як теща скаржилася, що до її улюбленця – онука, ходить безсовісна сусідка, він остудив жінку.
– Олеся теж ходила, до мене в кімнату, і нічого страшного не сталося, окрім того, що ми разом.
Римма Іванівна, сердито підібрала губи, промовчала. Зятя вона любила, і сперечатися з ним не хотіла.
Артем дуже схожий на Павла, але від матері та бабусі взяв практичність, він умів заробити та рахувати. Влітку, замість відпочинку, працював на будівництвах, де відновлювали зруйновані під час війни міста. Хлопець зумів освоїти багато професій необхідних під час ремонту.
З Дашею їх поєднувало, спільне захоплення. Вони мріяли проектувати будинки майбутнього, де житимуть щасливі люди вільної країни. Для цього вони до пізнього вечора сперечалися в кімнаті Артема, а бабуся розуміла це по своєму, але після розмови з зятем, не ляскала сердито дверима і не робила гості зауваження.
А своє кохання хлопець зустрів у столиці, де працював на будівництві. Коли він приїхав зі своєю коханою додому, Іванівна розгубилася.
– Як же, в нього є дівчина? – невдоволено запитала вона дочку, - шведська сім'я якась.
– Мам, вони з Дашею просто друзі.
– Як у вас все просто, – махнула рукою жінка, – хай живуть, як хочуть.
– Не треба на них звертати увагу, – зауважила Олеся, – нерви свої поберегти треба.
Так у їхньому будинку з'явилася Оксана. Дувчина з пишним чорним волоссям, і карими, хоч і невеликими, але дуже виразними очима.
Вона навчалася заочно в університеті у столиці. Батьки загинули під час бомбардування. Жила у тітки, єдиної родички вцілілої після війни.
З весіллям вирішили не тягнути, тим більше молоді чекали дитини. Під час урочистостей, всі вийшли на вулицю помилуватися салютом. Коли пролунав гуркіт, наречена зблідла знепритомніла. Швидка допомога везла вагітну до лікарні. Поруч із нею був Павло, він бачив і розумів, що дитину врятувати, мабуть, не вдасться.
Оксана заснула, наречений, що сидів поряд, розгублено намагався згадати, що сталося. І ось Артем усвідомив, що те, що було дорогим їм обом, померло, ще не народившись. Він гірко заплакав.
Ззаду підійшов батько, обійняв сина.
– Навіщо я погодився із цим салютом? Все ж таки було добре.
– Заспокойся, синку. Війна пройшла, але скільки ще шкодитиме людям і після, у Руслана Даньку міною. Ви молоді у вас ще будуть діти, бережи жінку.
Через тиждень Артем привіз Оксану додому, про втрату вони мовчали, вірніше, він боявся зробити їй боляче.
Коли Павло розповів про своє лихо Владі, а головне, що плід не вдалося врятувати, вона дуже близько прийняла це до серця. Увечері, відчула себе зовсім погано, як не намагався Карен допомогти. Довелося везти її до лікарні.
– Це не до мене, – сказала втомлена терапевт, – до гінекології.
  Там вони і дізналися про вагітність, Влада розгубилася, а Карен зрадів:
– Нарешті! Мені все одно, хто в нас народитися.
– А мені доньку хочеться, – зізналася дружина.
– У будь-якому разі, готуємо пелюшки, – засміявся він.
– І нікому не розповідаємо, не хочу, щоб на нас звертали увагу.
– Згоден, – прошепотів щасливий батько, цілуючи її.
Сину, звичайно, довелося повідомити відразу, як він побачив, що мати нудить.
– Ну, ви даєте, і мовчали.
– Поки що розповідати нічого, хочу, щоб це було сюрпризом для всіх.
– Тату, а хто буде?
– Кого Бог пошле.
– А ти думаєш, це він нього залежить?
– Не сумніваюся.
– А як це бути батьком?
– Чудово синку, особливо такого, як ти, розумного, серйозного, самостійного.
– Дякую! Я не думав, що ти мене таким сприймаєш, ніколи не говорив про це.
– Все якось ніколи, але я саме так про тебе думаю, ще, як про надійного друга.
Гарік обійняв батька, і вони стояли, чоловіки роду Галустян. Вперше син чув визнання батька, і почував себе дорослим та щасливим.
Роботу у відділенні, Владі довелося відкласти, зате писалася давно відкладена книга. У диспансері командував лікар, який пройшов інтернатуру. Додому йшла раніше. Якщо почувала себе погано, залишалася вдома, з дозволу головного.