Тi хто дорогий

                                                          Тi хто дорогий    
На роботі на неї чекала пацієнтка, і лікарка прискорила крок. Після огляду, зробила призначення, на кілька хвилин присіла на диван і стомлено заплющила очі.
У двері обережно постукали.
– Заходьте.
– Ви додому? Нам дорозі. Вас підвести? – На порозі стояла медсестра.
– Ні, я ще попрацюю. Назбиралися документи, треба звітувати.
Вона ще хвилин сорок працювала за комп'ютером. Мишко зайшов за нею, коли настали сутінки. Вони повільно рухалися вулицею, аромат квітучої акації приємно лоскотав ніздрі.
– Як гарно! – сказала Олена. – Нарешті ми можемо гуляти вечорами та не боятися бойовиків, комендантської години. Чи не завмирати від жаху, від вибухів.
– У нас у відділок досі поранених везуть, і Данька у Руслана загинув. Для тих, хто воював та втратив рідних, війна ніколи не закінчиться.
– Мишко, не сумуватимемо. Попереду літо, вистачить сумувати. Зайду до своїх, – попередила чоловіка Олена.
– Давай разом, може щось допомогти.
Мати, яка ледве пересувалася квартирою, зустріла подружжя питанням:
– Ви не забули, який сьогодні день?
Як не намагалася дочка згадати, що це за день, але марно.
– Доню двадцять років тому, у тебе був випускний у школі. На тобі була бузкова довга сукня та чорні човником туфлі. Тато тримав нас під руки, і ми йшли на урочистість, і тоді ти обіцяла.
– Я стану, добрим лікарем, – вголос промовила Олена.
– Ми з татом завжди пишалися тобою, донечко, - обійняла її мати.
Олена розчулилася, спогади зворушили серце. Поки Мишко викладав куплені продукти, вона перестелила ліжка, ввімкнула пральну машину. За годину, коли вони виходили з квартири, зіткнулися у дверях з батьком, який повертався з прогулянки. Він вигулював собаку. Пес впізнав їх і привітав дзвінким гавканням.
Вдома господарював син, забрав сестричку з садка. З кухні йшов приємний запах картоплі із салом. Запросив батьків до столу.
– Олексію, чим ти нас сьогодні пригощатимеш? – запитала мати.
– Оселедець, салат, і коронне блюдо, картопля.
– Ти мій чарівник, дуже їсти хочеться.
З кімнати вийшла донька кинулась до матері на шию.
– Мити руки, – тоном, що не терпить заперечення, наказав брат, – з милом, – додав він.
Син дуже зовні нагадував Мишка, і дочка більше була схожа на батька. Олені подобалася його дорослість, бажання допомогти батькам. Він, як і чоловік не ділив домашню роботу на жіночу та чоловічу. Складно було маленьку доньку привчити до порядку, всі її шкодували. Коли за це взявся син, дівчинка не лише прибирала свої речі та іграшки, а й із задоволенням допомагала на кухні.
Коли родина повечеряла та діти розійшлися по спальнях, Олена зателефонувала Зоряні.
– Перша мирна весна, попереду літо. Невже це правда? Ми дожили до цього щастя, навіть не віриться.
  – Дуже рада, що ви вільні, і страх війни позаду. Бога прошу, щоб наші діти ніколи не опинились у зоні конфлікту.
– Зоренько, хіба нас питають, ти ж пам'ятаєш, як це було?
– У нас у передмісті відкривають унікальну електростанцію, спалюватимуть сміття, і Кирило вже був на випробуваннях експертом, дим піддається фільтрації, уявляєш на виході, лише кисень. А головне – це безпечно, і технології розробили в нашій країні.
– Здорово, молодці, допоможемо природі, і землю від сміття очистимо. А ми візьмемо участь у проекті «День народження дерева». Діти у школі, а восени у лікарні бригаду організуємо. Пустирі засадимо кленами, акаціями та чагарниками. Берегти планету треба.
– Заповітна мрія Даміри, врятувати Землю, – згадала Зоряна.
– Чому тільки її? Це мрія всіх, хто живе.
Через півгодини Олена заснула, почуваючись щасливою.
Наступного дня на неї біля кабінету чекав Костянтин.
– Що трапилося?
– Став гірше бачити. Лікарю, може, мені на пенсію? – пожартував друг.
Після огляду Костянтин, зайшов у оптику, вибрав очки. На нього чекали у відділенні, часу до обходу залишилося замало, і він поспішив до лікарні.
В ординаторській привітався із колегами, на столі побачив запрошення на конференцію.
«Як не вчасно, – подумав онколог, – роботи багато. Може Макара відправити, чи Мелану»?
Увечері підійшов до Макара Володимировича, той зрадів.
– Костянтине Анатолійовичу, дякую, я в столиці ніколи не був, – він уважно прочитав запрошення, – і тема дуже актуальна.
– От і попрацюєш із фахівцями, і нас навчиш новинкам, все записувати та запам'ятовувати.
Прийшовши додому, побачив доньку, яка щось квапливо сховала за спину.
– Що трапилося?
– Нічого! – Дочка хотіла піти, але Костянтин зупинив її.
– Покажи, що в руці?
Дівчинка неохоче розкрила долоню, де лежали золоті сережки Катерини.
– Поясни, що відбувається?
– Я винна гроші?
– Кому?
– Однокласниці.
– За що?
– За ремонт, авто, я зламала.
– Коли ти встигла?
– На вихідних.
– Давай адресу, я поїду.
– Тату, ну будь ласка. Я сама.
– Що ти сама? Скільки боргу? – майже кричав батько.
Дочка плакала:
– Понад десять тисяч.
– І ти іншого нічого не вигадала, як вкрасти у матері сережки, – обурювався розлючений Костя. «Рятую хворих від смерті, а зараз із донькою біда, а я про це дізнався випадково», – подумав Костя.
Через півгодини вони стояли біля дверей подруги. Відкрила матір Ірини.
– Костянтине Анатолійовичу, проходьте! – заметушилася жінка.
Декілька років тому Галина була його пацієнткою. Тоді важко витягли її з хвороби, ще не зняли з обліку.
Коли вони пройшли у велику, світлу кімнату, з м'якими меблями, та пухнастим килимом на підлозі. Гість одразу розпочав неприємну розмову.
– Ірино! – голосно покликала господиня.
Зайшла дівчина, і злякано озираючись, спитала:
– Мамо, що ти хотіла?
– Скажи, хто дозволив брати машину?
– Ми хотіли обережно покататися.
– Як ти могла? Батько дізнається, що брала авто, тобі дістанеться.
Обман розкрився, батьки нічого не знали, Ірина плакала.
– Мамочко, не кажи татові, він мене вб'є.
– Костянтине Анатолійовичу, грошей не треба, ми розберемося самі, а з тобою я ще поговорю, – закінчила вона, сердито подивившись у бік дочки.
  Увечері Костя зателефонував у СТО,  господаря, якого знав, дуже давно. Той погодився відремонтувати машину. Наступного дня батько Ірини відмовився від допомоги.
– Анатолійовичу, сам впораюся, не турбуйся, – запевнив його чоловік.
Костя замислився. «Я не знав, що дочка цікавиться технікою, – і раптом зрозумів, – за роботою зовсім забув, дівчинка вже виросла».
Наступного дня, запросив дочку, прогулятися парком.
– Алінко, ти хочеш навчитися керувати авто? Ти ж хотіла бути лікарем. – поцікавився він.
– Дуже хочу стати водієм, коли виросту куплю свою машину, – мріяла дочка.
– Як тільки будеш повнолітньою, обов'язково підеш навчатися в автошколу. Потім подумаємо про транспорт. Твій дід був далекобійником, у тебе його гени. Тільки прошу тебе, ніколи не сідай за кермо чужої машини. Домовились? – спитав він.
Дочка кивнула головою.
Їхню розмову перервав дзвінок Сашка.
– Можеш мене привітати, повернули пансіонат, цінне обладнання, звичайно, вивезли, але в іншому все гаразд. У банку домовився із відстрочкою за кредитом. Світлана, розрахувалася з роботи, приводить будинок у порядок. Хотіли його продати, але ти, знаєш, які зараз покупці, поки чекаємо, інше зруйнується, якщо не ремонтувати і не стежити.
– Сан Санич, ти мене дивуєш. Не вірю, що міг би дітище батьків дружини покинути.
– Ти маєш рацію, дуже дорогий їхній бізнес, мрія, яку вони виношували роками.
– Тепер я за тебе спокійний. Пам'ятаєш? Ти хотів відкрити і стоматологічний кабінет, щоб приїжджали втомлені, хворі люди, а після лікування були здорові та щасливі. Я обов'язково Катюшу пришлю, їй треба остеохондроз лікувати, і сам із задоволенням на рибалку схожу.
Олександр повертався додому, теща та дружина чекали на нього.
– Синку, хочу продати будинок. Навіщо він мені одній такий великий? Кімната в пансіонаті завжди знайдеться.
– Це ідея. Світлана, може й нам квартиру продати? На ці гроші закінчимо ремонт, замовимо обладнання. Житло куплять, люди почали повертатися.
– Цілими днями на роботі, син останній рік у школі, якщо зуміємо швидко продати, через півроку відкриємось і всі гроші відіб'ємо.
– Дякую, мамо, ти візьмеш бухгалтерію на себе.
– Ні, нехай краще донька, я дієтолог, і терапію знаю.
Того вечора вони зв’язалися з агентством, і за два місяці перевозили тещу в заздалегідь підготовлену кімнату, потім продали й квартиру.
Працювали до вечора, багато робіт виконували самі. Невдовзі пансіонат приймав перших відвідувачів. Часто не вистачало дня, щоб упоратися, тоді Світлана вночі вела розрахунки, а Сашко вирішував організаційні питання. Кредити хоч і не одразу, але виплатили. Через час вони стали найкращими в регіоні, пізніше в Україні.
Про успіхи друзів дізнався і Павло. Вони вирішили розширюватись. Для відвідувачів відкрили кабінет масажу, стоматологічний кабінет. Якщо спочатку Олеся заперечувала, то коли туристи приїжджали не лише відпочити, а й поправити своє здоров'я, прибутку значно побільшало. Помітила це і мати Олесі, і почала прислухатися до порад зятя.
Коли Зоряна приїхала з родиною на відпочинок, була приємно здивована, медичним сервісом. Пройшла курс лікування масажем. Кирило не зміг поїхати з дружиною, робота не відпускала, але коли на вихідні забирати дружину та дітей, відзначив і її білу усмішку, розправлені плечі та щасливу усмішку.
Їхали серпантином дороги, якщо водій не міг ні на хвилину відволіктися від дороги, то Зоряна із захопленням милувалася красою навколо. Уздовж дороги росли ялинки, виходячи високо в гори. Іноді зустрічалися дубові острівці з рідкісними чагарниками. Погляд її вихопив бузкові квіти, що тісняться на скелі. Здавалося, що вкритий оксамитом, темно-зеленого моху камінь розфарбований, дивовижними візерунками.
Жінку охопило захоплення і вона зателефонувала Владі, щоб розповісти про свої враження.
Психіатр закінчувала роботу. Уважно вислухала подругу.
– Гарно. Рада за тебе, що ти відпочила, у мене ще не скоро відпустка. Але ми вже з Саньком домовилися, сім'єю відпочинемо у його пансіонаті. Там пам'ятаєш біля річки, яка краса?
– Ми наступного разу теж до нього поїдемо. Вже запрошення отримали.
Вдома Влада застала Руслана та чоловіка, вони щось обговорювали.
– Уявляєш, Руслана запрошують вступати до аспірантури, – сказав Карен, – треба їхати.
– Не знаю, чи доведеться знову переїжджати, батьків не залишиш, не хочеться бути від вас далеко.
– Година їзди за хорошої погоди, – заспокоював його друг, – з переїздом допоможу. Давай завтра поїдемо на розвідку, я на роботі домовлюся. О сьомій за тобою заїду, – уточнив Карен, – будь готовий.
Наступного дня машина везла їх до рідного міста, де пройшли їхні студентські роки.
Університет зустрів їх запустінням, їхні кроки луною віддавалися в будівлі. У приймальні ректора на них чекав посивілий, постарілий Віктор Іванович, грізний викладач з хірургії. Він не стримував емоцій, обійняв Руслана, заплакав.
– Ти мій найкращий учень моя гордість, я все знаю. Молодець, що приїхав, ти зарахований до першого потоку аспірантів. За будь-яких проблем до мене, я все вирішу.
– Зараз заїду, дізнаюся, що з квартирою, та перевезу родину, – запевнив Руслан. Вони тепло попрощалися з ректором.
Жваво перемовляючись, під'їхали до під'їзду, де мешкала родина Руслана. Знайомий з дитинства двір не змінився, а вдома на нього чекав сюрприз. Коли намагався відкрити замок, двері відчинилися, на порозі стояв, симпатичний молодий хлопчина.
– Що треба? – нетерпляче спитав він. - Мамо, тут мужик якийсь ломиться.
– Що йому треба?
– Це моя квартира, у ній жила моя покійна бабуся, батьки.
– Жили та спливли, – єхидно відповів хлопець.
– Нам цю квартиру дали на законних підставах, – наполягала жінка, простягаючи папір Руслану.
– У мене документи про приватизацію, – намагався вести діалог господар.
– Олігархи прокляті, все найкраще захопили, – кричала загарбниця, і зачинили двері. – Пішли звідси, кудись подалі! – додала вона із зачинених дверей.
– Я лікар, ми мешкали тут до війни, – виправдовувався чоловік.
В автомобілі Руслан зателефонував до ректора, домовилися, що Іванович вирішить це питання.
Тільки втручання поліції змусили квартирантів з'їхати, залишивши по собі безладдя та сміття.
 У батьків квартира стояла порожня, хоча мародери постаралися, і все цінніше забрали.
Ярослава організувала ремонт, переїхали з Оленькою до матері, яка нікуди не виїжджала під час війни.
До осені всі питання було вирішено, і аспірант із хвилюванням переступав поріг рідного університету.
Увечері він спілкувався телефоном з Поліною. Марк привітав його із вступом.
– Ти молодець, дуже раді за тебе, станеш хорошим викладачем.
– Ми скоро будемо на Батьківщині, мені запропонували очолити клініку у столиці.
Полінонька літала на крилах, війні прийшов кінець. У чоловіка закінчується контракт. Сьогодні вона пішла до церкви, подякувати Господу, за те, що всі, хто їй дорогий живі, і скоро вони будуть на рідній землі.