Вiйна

                                                                     Війна
Коли в місті Даміри розбомбили міську лікарню, то поранених привезли до них. У підвалі школи зробили стаціонар для легкопоранених. Батьки Даміри з дітьми виїхали до Польщі із сім'єю брата. Чоловік із бригадою монтували зенітний комплекс неподалік міста.
Для Олени та Михайла настали страшні дні, коли стріляли не лише вночі, а й вдень. Лікарня вщент забита пораненими, це і російські солдати, які прийшли чужим добром поживитися, і ошукані українці, яких силою гнали на фронт воювати за ідеї визволення. І там, на передовій, коли твоє життя висить на волосині, кожен з них зрозумів, що з Україною краще жилося. На тому боці воюють хлопці за рідну землю, вмирають, за свободу своєї країни. А вони за що?
Часто Олена чула від поранених це питання, і відповідь її була проста:
– Не слухайте нікого, живіть своїм розумом, від Росії, крім власної величі, нічого не дочекаєтеся. Де росіяни, там завжди війна.
Одного разу Мишко почув роздум дружини і лаяв її:
– Олено, у нас діти, тебе розстріляють, ні на що не подивляться.
Після цієї розмови, вона стала обережнішою. Вдома намагалася не засмучувати батьків, які й так погано почувалися, у батька тиск, мати ледве рухалася по квартирі. У підвал не спускалися, хоча дітей примушували, щойно чути вибухи. Олексій брав сестричку і поспішав у підвал. Цьому безумству не видно кінця.
Карен, Влада та Руслан боялися за дітей. Шпиталь у підвалі став надійним притулком для сімей. Данило знайшов собі місце біля вентиляційного колодязя. Невелика кімната була перетворена на комору, де лежали матраци, подушки, і наш герой, влаштувавшись зручніше, часто читав. Все одно, що телефон у підвалі не працював і це краще, чим можна заповнити дозвілля. Подейкували, що наші солдати можуть не втримати оборону і жінок, і дітей швидко евакуювали. Як не вмовляла Ярослава, але їй довелося забрати Данила, Олю і Гарика та поїхати спочатку до Києва, а потім до Ужгорода. Слідом поїхали батьки Руслана.
Зоряна мало, що знала про друзів, Ваня працював у прифронтовому шпиталі, дзвонив рідко. Зі старостою, Кареном і Русланом зв'язок обірвався. Їхня лікарня більше тижня була в оточенні, коли наші бійці відбили, одразу привезли ліки та провізію. Але все одно працювали у підвалі, де зв'язку немає.
Даміра зашивалася працювати на два шпиталі, особливо коли в день привозили по сорок поранених. Працювали без вихідних, додому вирушали на кілька годин. 
Третій рік йшла війна... Кожен воїн, що пройшов це пекло, пам'ятатиме: і залиті крижаною водою окопи, жорсткі нари, нескінченні ночі на варті своєї Батьківщини, пробудження та контузію від важкої бомби, яка вибухнула поряд.
  Захочеш, а не зможеш забути, залиті кров'ю ноші, і стогін пораненого, що страждає від болю на них. Уважні очі лікаря, що оглядає твою рану, руки, що рятують від смерті. Російські фашисти, як сарана наступали і наступали, залишаючи по собі руїни. Люди в страху кидали нажите роками та їхали на захід країни, але й там діставали ракети. Наші хлопці пройшли війну зі скальпелем у руках, а солдати сьорбнули на повну, всі радості (російського миру).