Полонений

                                                                  Полонений
Тривожно у місті Олени, там із підвалів не виходили. Нова влада знову взялася за автомати, шукаючи зрадників. Олександр та його сім'я, теж у глибокому підпіллі. Поїхали до покинутого села до матері.
Вони з Костянтином готували коктейлі із сумішей, що вибухають, для танків окупантів.
– Нам би кілька автоматів, – помріяв Саня.
– А ти міг би стріляти? – Спитав Костя, він раптом побачив іншого друга, рішучого і сміливого.
– Треба, я загарбників руками душитиму.
Увечері, до будинку під'їхала машина, солдат безцеремонно вдарив ногою пса, що гавкає. Почувши вереск свого улюбленця, Олександр взяв сокиру і причаївся за вхідними дверима, які відчинилися від сильного поштовху.
Несподіваний удар зустрів окупанта, він упав мертвим. Саня зняв автомат, що висів у солдата на плечі. Не дочекавшись спільника, який пішов за продуктами, його напарник, що сидів за кермом, зайшов у будинок, бурчачи:
– Сам наївся, про мене забув… – І від страху завмер, йому в обличчя дивилося дуло автомата. – Ти хто?
– Хазяїн.
– А хто ти, і що робиш у моїй хаті, в моїй країні?
Хлопець підняв руки і мовчки сів на підлогу. Потім голосно зашепотів:
– Дядьку, не вбивайте, будь ласка.
– Чи багато вас там сволочів? – сердито запитав Саня.
– Ви оточені, кругом наші, – намагався загрожувати агресор.
– А ми сядемо у вашу машинку, і з гранатомета стрілятимемо по ваших, нехай думають, що ви напилися, і з дуру по своїх стріляєте.
Полоненого зв'язали, посадили до свиней у сарай. Ті спочатку з цікавістю обнюхували його, потім відійшли, Сашко пригрозив:
– Рипатимешся, свиней не нагодую, вони тебе живцем з'їдять.
З Костей вони оглянули військову техніку, набиту зброєю, вирішили:
– Треба машину відігнати від села, окопатися в балці, там тільки з повітря ми вразливі. Полоненого взяти з собою, підкаже, як користуватися зброєю, вбитого поховати. Під покровом ночі вони за допомогою переляканого хлопця перегнали техніку, знайшли зручне місце в яру.
– У нас найкращі бронетранспортери у світі, – хвалився полонений.
– Мовчи вже вояка, – сердився Сашко, – Україна не збиралася ні з ким воювати, до війни не готувалася. У нас, крім надії, нічого немає, але ми вам шансу не дамо, панувати на нашій землі.
По черзі відпочивали, коли Костя нарізав сало, щоб поснідати побачив голодний погляд хлопця. Простягнув йому хліб, той квапливо їв, і раптом шматок став йому поперек горла. Костянтин дав йому води, коли солдат відкашлявся, сказав:
– Наша земля поперек горла стане кожному, хто прийде до нас зі зброєю, подавляться.
  Хлопець мовчав, а потім сказав:
  – Вибачте!
  Костянтин дивився на юнака, відчув неприязнь, і відвернувся, міцно стиснув кулаки, щоб не вдарити полоненого.
Ніхто втраченого бронетранспортера не шукав, і незабаром грізна машина під покровом ночі знищувала ворога, на трасі, вдень ховалися у старому кар'єрі, закидаючи машину гілками, як у балці стало небезпечно. З боєприпасами проблем не було, після кожної вилазки добували трофеї. Продукти Сашко приносив від матері, яка одна з небагатьох залишилась у селі. Вони протрималися більше двох місяців, але одного разу, коли Олександр повертався з села, почув страшний гуркіт. Йому назустріч йшов Костянтин. В руках він тримав автомати.
– Що трапилося? – злякався Саня.
– Дрон потрапив у броньовик, нас засікли, треба йти.
– А що з пацаном?
– Він же завжди любив поспати в машині, одразу двохсотий. Куди ж тепер?
– Повернемося до села, до вечора пересидимо. Тут недалеко є занедбана шахта. Заліземо на копер, озирнемося, що і як, ми ще повоюємо.
Дочекавшись темряви, вони, йдучи посадкою, дійшли до стовбура, але вчасно помітили, що там окопалися росіяни. Поверталися мовчки. Коли підійшли до будинку, де ховалася Катерина з дочкою, Костя спитав:
– Що далі?
– Я не знаю, давай відпочинемо, а вранці думатимемо.
Поспати не довелося, всю ніч гуркотіли гелікоптери, що летіли дуже низько, потім пролунали кілька вибухів.
– Катю, швидко в підвал і це не обговорюється, – наказав Костя, перелякана дружина, і не думала заперечувати, але й у глибокому кам'яному підвалі чути виття ракет і стрекотіння гелікоптерів.
Наступного дня Костянтин оглянув сарай, де знаходився підвал, який був не лише глибоким, а й містким. Вони разом із Катериною опустили залізне ліжко на панцирній сітці, стіл із літньої кухні, два стільці, на полицях у закрутках стояв цукор, борошно та крупи. Декілька банок м'яса, і сало. Мабуть, ці запаси лежали давно, про них або забули, або не встигли забрати. Коли Костя розповів про них другові, той сказав:
– Ви в будинку тітки живете. Вона до матері перейшла, допомагають один одному. А ви, все їжте, дров повно, може і зиму тут кукувати доведеться, і сховатися від бомбардувань є де.
Восени Сашко складе їм у підвалі піч, і з настанням холодів вони не тільки ховатимуться від обстрілів, а й житимуть у ньому. Чоловіки ночами йшли на промисел і незабаром у покинутій шкільній котельні вони зробили склад зброї.
Дружина Олександра свою матір та сина насилу відправила на українську сторону, сплативши всі гроші, що в них були.  Незабаром вони вже дзвонили їй з Польщі, куди їх евакуювали. Світлана попросила сусіда, і він привіз її в покинуте село. Мати Сашка, побачивши невістку, дуже зраділа, шоферові за роботу зарізала курей, завантажила мішок картоплі. Геннадій, iз Сашком, обійшов село, де більшість будинків була порожньою, запитав:
– Як ти думаєш, якщо я сюди з дружиною та дітьми приїду, не виженуть?
– Хто вижене, дві баби, три кози, – засміявся Сан Санич – приїжджай не пошкодуєш.
– Боюся, що в армію дурнів заберуть, я не боюся воювати. Тільки за свою землю, рідну Україну.
Наступного дня Геннадій привіз сім'ю, дружину Ліну, дуже сором'язливу та мовчазну, сина Єгорку, та племінницю Мілану, мати якої рік тому підірвалася на міні. Вони зайняли будинок біля колодязя, він був ближчий до дороги. Так їх у загоні стало троє. Геннадій в армії навчався саперній справі, і перше, що вони зробили, замінували дорогу до села та міст. Обов'язково контролювали трасу і ночами знищували техніку, пригнали генератор, але він потрапив під обстріл і став непридатним. Чоловіки розуміли, що вони в глибокому тилу противника, і вдень село стояло непомітне і тихе. І якщо з неба й спостерігали, то бачили зарослі бур'яном городи та порожні вулиці.
Для мешканців Лугані йшов десятий рік окупації, де кожен день наповнений страхом, розчаруванням, болем.
Почати війну легко, а ось закінчити? Вже другий рік цього божевілля. Російська армія закидала ракетами міста України. Щодня гинули тисячі людей і військові, і мирні жителі, і найстрашніше, діти.