Ракети росiйського миру

                                                 Ракети російського миру
На душі Дамiри дуже тривожно, вдома за турботами наче забулася, а під ранок їх розбудив страшний гул.
 "Війна"! – майнуло у жінки в голові, вона згадала весну чотирнадцятого року, і великий страх охопив матір.
Все стало не важливим не головним, сталося найстрашніше, що могли взагалі придумати люди.
– Рятуй дітей, – наказав чоловік, – я у військкомат.
Повернувся він увечері, його записали до тероборони.
– Копали окопи. Потрібні люди з військовою спеціальністю. Вчилися стріляти. Не плач! Може, Бог дасть, не знадобитися.
Даміра витирала сльози і не могла зупинитися, і раптом її осяяло:
 «Що це я? Бога задуми ніколи не зрозуміти, його треба любити і довіряти», – рішуче сказала, – Діти, на молитву. Незабаром вся сім'я стояла навколішки і благала Господа про мир. Вночі ракети летіли, злісно завивали, і вибухали десь поруч. Здавалося, що будинок підстрибував від кожного поштовху.
Вранці Лев обійняв дружину і попросив:
– Прошу тебе будь сильною. Війна скоро скінчиться. Все в нас буде добре. Я люблю тебе. Будемо на зв'язку, і без геройства, – погрозив він пальцем. – Я тебе знаю.
У відділення на неї чекали, всі навперебій обговорювали, останні новини з фронту. Побачивши Даміру, стали займатися своїми справами. Її викликав головний, у лікарні почали організовувати шпиталь.
– Ставлю вас на чергування, щоб ми цілодобово могли приймати поранених. Що у вас там із хірургією?
– Навчуся, я готова, – відповіла жінка.
– Дякую, я іншого від вас не чекав, а сам подумав. – «Молодець, мужики, як таргани поховалися, а вона на посту».
Поранених привезли вночі, додому Даміра цього вечора не пішла. Поки медсестри приймали і перев'язували бійців, що надійшли з фронту. Вона з вдячністю згадувала Віктора Івановича, котрий їх просто дресирував на заняттях. Хоч дуже хвилювалася, коли взяла скальпель, вона посміхнулася до молодого хлопця.
– Смерть зачекає! – підтримала його лікар.
Коли поранений заснув, почала операцію. Здавалося, руки самі перекрили кровоносну судину. Знайшла і вийняла уламок. Після операції Даміра зітхнула спокійно.
– Маратівно, ви природжений хірург, – похвалила її операційна сестра.
Потім були інші поранені, але лікарка почувала себе впевнено.
Додому йшла поспати, дітьми займалися батьки, чоловік навчався боронити землю. Головлікар наказав підготувати операційну у підвалі, туди ж опустили поранених і тяжко хворих. Решту відправили додому лікуватися, лікарі по черзі чергували у шпиталі.
Дзвінок Івана розлютив Даміру.
– Як ви там?
– Війна! Сиди в Африці не висовуйся.
Але вони з Настею вже сідали в літак, що летів, у Дрезден. Поліна, дізнавшись про напад загарбників на Україну, запропонувала:
– Перебудьте у нас – це тривожний час, знімемо вам квартиру.
– Гроші у нас є, за допомогу дякую.
Так вони опинилися у Німеччині, у маленькій квартирці передмістя. Мати дзвонила зі столиці, яку бомбардували російські окупанти.
– Синку не приїжджай, тут дуже небезпечно.
Але Іван зробив по-своєму. Він, залишивши дружину на друзів, пішов добровольцем, як тільки не лаялася з ним Настя. Коли Іван сідав до автобуса, який віз його на війну. Люди навколо захоплювалися героями. Йому було дуже приємно. Вони приїхали на кордон. Колона з біженцями розступалася перед захисниками, пропускаючи їх у жерло війни, яку розпалила сусідня держава з усіх боків, обстрілюючи нашу Батьківщину.
Іван потрапив до шпиталю, де привозили поранених із південного напрямку. Він швидко став своїм. Робота вимотувала, спали по кілька годин на добу. Рятували людей, військових, цивільних, дітей, і чоловік був щасливий, що може бути корисним як лікар.
- Ювелірна робота, колега, – підтримував його Юрко, з яким вони працювали в парі. Хлопець інтерн, влучив у м'ясорубку війни, і зі студентської лави став рятувати життя.
З будь-яким питанням він йшов до Івана, той намагався згадати хірургію, щоб не впасти в бруд обличчям перед учнем. Якось зізнався:
– Я інфекціоніст, в Африці працював.
– Ви унікальний фахівець, – захоплювався інтерн.
Іван розквіт, як йому не вистачало такої високої оцінки, почував себе хлопчиком, якого похвалили. Щохвилини намагався підказувати хлопцеві, інтерн намагався бути поруч.
Про це він поспішав розповісти Павлові. У них у провінційному містечку, було порівняно спокійно, крім біженців, які селилися в готелі тещі, і винаймали квартири. Пологовому будинку довелося потіснитися і кілька палат відійшли до шпиталю, який розташувався в будівлі. Павлові не раз доводилося ставати за операційний стіл, і дякував Богові, що мав практику у студентстві. Доводилося чистити рани, що загнили, виймати уламки.
Часто консультувався з Русланом та Кареном, які з перших днів війни, працювали у підвалі, куди везли поранених бійців та постраждалих цивільних. Руслан привіз сім'ю. До їхнього будинку потрапив снаряд першого дня війни. Ярослава з дітьми теж знаходилася у бомбосховищі, і допомагала по кухні. Усі намагалися бути корисними, Данило працював санітаром, не боявся приймати поранених, готувати їх до операції. Влада теж була зі скальпелем у руках, їй діставалися легкопоранені, і вона успішно впоралася.