Чому припустилися вiйни?

                                                Чому припустилися війни?
Довгими, зимовими ночами не спить мати, думає. Коли виростуть наші діти, вони обов'язково запитають: «Чому допустили війну? Що ми відповімо їм?»  Даміра згадувала ту зиму, коли почалося це божевілля. «У мене народилися двійнята, плутала день і ніч, у той момент нічого не було важливіше, ніж догляд за доньками. Що ми тоді могли зробити? Коли країна, як розкинуте осине гніздо гуло. Крикуни до чогось закликали, що говорити, якщо всередині країни не можуть домовитися між собою, що можна взагалі чекати».
Вранці на кухні. За вікном діловито метушилися синички біля годівниці. Підсипала пернатим більше насіння. Побачила сороку, що налетіла і розігнала маленьких пташок. Перевернула коробку, вміст розсипала, синички збирали корм на снігу, а загарбниця полетіла геть голодна. Даміра наповнила годівницю, щоб не залишити вихованців без їжі.
«Я своїм дітям скажу, вчіться жити дружно між собою, поважаючи і цінуючи один одного в сім'ї. Немає страшнішого ворога, ніж гординя, заздрість, ненависть, яка в серці руйнує тебе, принижує хто поруч».
Поділилася своїми думками з Владою, та здивувалася:
– Я думала, що тебе це не турбує.
– Ще й як переживаю. Ми дивувалися, як допустили голодомор, репресії наші предки.
Подруги закінчили розмову.
"А що ж я скажу синові, коли він мене запитає? – подумала жінка. Писала книгу, і тоді здавалося це потрібне, а важливішого за мир немає нічого. У той момент, коли у місті з'явилися зелені чоловічки, ніхто не звернув уваги, не зупинив. Хто вони? Звідки приїхали і навіщо"?
Роздуми її перервав Карен.
– Що сумуємо? На тебе це не схоже.
– Даміра, запитала, що відповісти коли діти спитають: Чому припустилися війни?
Чоловік опустив голову.
– Я не знаю, що відповісти, – ледь чутно промовив він. – Якби можна було повернути час і зупинити це божевілля. Дорого б я заплатив, щоби все змінити, але все вже сталося. Сину скажу чесно, що не зумів зберегти для нього світ.
Він відвернувся. Вперше, Влада бачила чоловіка таким розгубленим і невпевненим у собі.
Увечері Карен запропонував Руслану прогулятися. Вони йшли вузькою доріжкою, засніженим парком.
– Ти не боїшся, що колись наші діти запитають:
– Чому допустили війну?
Друг зупинився.
– Цікаве питання, – здивувався Руслан, – а в мене відповіді не було тоді, коли втік із рідного міста, і зараз не знаю, що сказати.
Вони довго, мовчки, брели ледь помітною стежкою. Вітер, що заблукав у кронах дерев, хитав гілки, і сипав сніг їм під ноги. Біля будинку Карена розлучилися, потиснувши один одному руки. Кожен йшов, проковтуючи гірку грудку безвиході, від подій, що відбуваються в країні.
Вдома Влада по скайпу спілкувалася з Оленою, поставила їй питання Даміри.
- Так і відповім, нас тоді ніхто не чув, ми війну не розпочинали. Найбільше від неї постраждали, і зараз, як на пороховій бочці, живемо.
Жінка довго не могла заспокоїтися, вже й ніч за вікном, а в душі у неї протест вирував проти несправедливості.
"Невже діти не зрозуміють, що ми нічого не могли вирішувати, то й відповім, нас ніхто не питав".
Вранці, не виспавшись, йшла на роботу, раптом побачила під колесами авто голуба. Спочатку думала, що зламано крило, потім помітила, що він заплутався у ручках целофанового пакета. Птах терпляче чекав, поки Олена звільнить його і випустить. Пробігши трохи, стрімко злетів.
– Гуля, гуля, принеси нам мир, – заплескала по-дитячому в долоні Олена. Голуб зробив кілька кіл навколо своєї рятівниці і злетів у небо. Вона озирнулася, чи не побачив хто її дитинство. Довкола нікого не було.
Настрій її покращав, день склався вдало. Увечері зателефонувала Кості і пошкодувала, той був злий.
– Уявляєш, сьогодні прийшов наказ, закрити онкологічне відділення, чи бачите через брак фінансування, – скаржився друг. – Я як хлопчик просидів у приймальні, але мене навіть слухати не стали, ще ти, зі своїми дурними питаннями: – Що відповімо дітям? Потрібно хоча б, як мінімум залишитись живим, максимум не втратити тих, кого любимо.
  Він не знав, що робити? Розумів, онкохворі без допомоги просто повільно вмиратимуть.
  – "Що робити?" – метався лікар. Його неспокійні думки перервав дзвінок Марка. Він розповідав про клініку у столиці, куди його запрошують працювати, але Костянтин його не чув, грубо перебив:
– Лікарню закрили, не знаю, як бути.
Його старший товариш запропонував:
– Запитай, чи можуть вони залишити вам відділення без фінансування. Ми з Поліною організуємо допомогу. Зробите, якісь процедури платні, звернемося до підприємців.
Наступного дня його навіть не прийняли. Будівлю віддали під шпиталь, Костянтину запропонували прийом у поліклініці. З тяжким серцем він повертався додому. Думати ні про що не хотілося, потрібно шукати приміщення, куди скласти найбільш цінне обладнання. Але й це питання вирішилося інакше. Вже вранці біля відділення стояла фура. Солдати вантажили безцінний вантаж, який міг урятувати тисячу людських життів, у трейлер. Поруч купкою стояв персонал, побачивши його, зраділи, пішли назустріч з надією, що його поява щось змінить.
– Я нічого не можу вдіяти. Хворих готуємо до виписки.
– Вмирати, – обурювалася старша медсестра. Але глянувши на керівника, замовкла. Завідувач виглядав, як сирота на похороні матері, з потемнілим від горя обличчям. Колеги розійшлися, а лікар уперше не поспішав на роботу. Він боявся бачити очі хворих, яких він ще вчора вмовляв лікуватися. А сьогодні їх відправлять додому вмирати і нічого не можна змінити.
Раптом машина, що проїжджала повз, зупинилася.
– Які люди! Вітання, – зрадів Сан Санич. – Хочеш, підвезу?
– Я не поспішаю. Ти вже чув? Нас закрили. Прикро, що нещасні люди навіть не мають шансу на життя. Коли це вже скінчитися? Якщо наші діти спитають:
– Чому допустили війну? Я скажу їм, що це був шок для всіх. Ми не чекали на біду, не шукали ворогів, не поїхали, бо сподівалися, що все це скоро скінчиться. Скоро вже десять років, намагаємося вижити у цьому жаху.
– Я шкодую, що не поїхали, постійно в страху. Що це за життя? – скаржився Сан Санич. Якщо залишимось живі, виправдовуватись не буду. Нам Костянтин, теж не солодко, але ми обов'язково переживемо цю навалу. Їхню розмову перервав дзвінок Павла.
– Давно не чув тебе. Як справи?
– Краще нікуди! – відповів Сашко. – Ти знаєш, Костянтин поряд, їхнє відділення закрили.
– Як тепер?
– Я без роботи не залишусь, – включився в розмову Костянтин. – Людей шкода, залишили віч-на-віч зі своєю бідою. Паша ми з тобою дітям повинні відповісти. Чому припустилися війни?
– А вони спитають? – здивувався Павло.
– Ми ж зі своїх батьків питали. Чому вони мовчали, коли переслідували людей, якщо думали інакше? – відповів Санич.
– Так, є про що подумати.
Після розмови не стало спокою Павлові. Він хоч і не як товариші, у яких війна біля порога, але не менше, переживав за Батьківщину, яку розривали як зовнішні, так і внутрішні протиріччя.
«Якщо запитає син, чому допустили війну? Промовчу, я й досі не можу розібратися, що відбувається. Тоді взимку кричали на майдані, гинули мирні люди, на схід країну захищати йшли найкращі. Багатьох вже немає в живих, хтось у полоні, а конфлікт залишився».
Йому раптом дуже захотілося про це поговорити із Зоряною. Вона вислухала його і заплакала:
– Багато років наслідок тієї війни розгрібала моя сім'я. Вбили діда, бабуся сімох одна піднімала. Батько від недоїдання все життя виразкою страждав. У матері старших братів розстріляли. Чому війна ніколи не закінчується, гинуть люди? Невже й нашим дітям страждати від того ж лиха. Дітям відповім, як бабуся мені зізналася:
– Налетіли загарбники, як буря, змітаючи на своєму шляху, вбиваючи, спалюючи, руйнуючи, ламаючи. А потім прокляття людей, які втратили своїх дітей, тим, хто це безумство почав.
– Зоренько, не плач, у нас хоч не стріляють, нашим там, хто залишився їм важче. У Кості відділення закрили, у Сашка пансіонат віджали, але хоч би всі живі залишилися.
 – Тільки на Бога сподіваємося, більше нема на кого, – закінчила розмову засмучена жінка.
Зоряна ніяк не могла заспокоїтися. Розмова з Павлом оголила її ретельно приховану тривогу про Батьківщину, про місто, яке стало для неї рідним під час навчання. Вона палко молилася, змушуючи себе не думати про це, але горе, що охопило країну, мучило серце матері. Взявши на руки дитину, яка їй посміхалася, нарешті відволіклася, коли їй подзвонила Даміра.
– Зоряно, хотіла тебе почути. Що там у вас новенького?
– Все як і раніше, Мирослава росте. Ми вже яблучко пробуємо.
– Як син, звик до малечі? Олег одразу прийняв. Сам був маленький, а сестричок зразу полюбив.
– Наш герой особливої уваги до неї не виявляє, дорослого із себе показує. Але коли мене нема, підходить, розмовляє з нею. Він її, безперечно, любить, хоча сам ще про це не здогадується. Натомість Кирило в дочці душі не чує, і вночі сам встає. Як у вас не стріляють?
– Іноді мене охоплює розпач, що все марно.
– Чому завжди в заручниках чиїхось марних ідей, прості люди, беззахисні діти? – запитала Зоряна.
– Я теж переживаю, скоро десять років війна, – підтвердила Даміра, – А зараз у ХХІ столітті, путінська орда вбиває людей, нічого не змінилося, домовитися ніяк не можуть.
Її покликали, Ганнуся виконала завдання, але засмучена жінка не могла зосередитися.
– Мамочко, правильно? – побачивши почервонілі очі матері, спитала, – Що трапилося? Ти плакала?
– Ні, все добре.
Дівчинка притулилася до мами, з іншого боку Дана. Вони гладили і заспокоювали Даміру. «Як добре, що вони не розуміють, що відбувається». Змусила себе перевірити приклади, доки доньки переписували, зайшла у кімнату до сина. Той грав із телефоном.
– Мамо, ти казала, якщо Бога просиш, він обов'язково допоможе, – зізнався, – я щодня молюся, щоб усі ігри були безкоштовними, але даремно, він не чує моє прохання.
– Бачиш, Олеже, якщо це потрібно іншим людям, якщо ні, то навряд чи Господь виконає твоє прохання. Як ти думаєш, що зараз найважливіше для всіх?
– Добре вчитися? – нудним голосом запитав хлопчик.
– Найважливіше для всіх мир. У боротьбі гинуть люди.
– Коли я виросту, стану президентом і забороню війну, – мріяв хлопчик.
– Ти ж хотів бути водієм? – запитала мама, знаючи плани сина на майбутнє.
– Спочатку водієм, а потім найголовнішим, – знайшов вихід Олег.
Увечері зателефонувала Владі, розмова не клеїлася, вдавати, що в країні нічого не відбувається безглуздо.
– Що у вас кажуть?
– Окупантів геть із нашої землі.
– Даміра, як же далі, що чекає на наших дітей, чому ми повинні тікати зі своєї країни?
– Не знаю, відчай мучить мене.
Підійшов Карен:
– Дорогі мої жінки, годі сумувати, все залишиться тим самим, скільки б ми не переживали. Залишилося сподіватися на Бога, тільки він розставить все на свої місця, і на наших хлопців на передовий.
Влада вперше зіткнулася, що чоловік вірив не в людський розум, а в невидимого Небесного Батька. Раптом зрозуміла, що все настільки погано, почалися масштабні військові дії, і відстань від гарячої точки не врятує їх.
Нічого не могло відволікти подружжя від подій, що відбуваються, ні олімпіада, що відбувалася, в Китаї, ні робота, ні домашні турботи. У скронях Карена пульсувало одне: «Чому на нашій землі? Кому ми заважали? І головне, коли кінець цієї бійні»?
А Влада думала: «За що»?
Іван та Настя допрацьовували останній рік і поверталися на Батьківщину. Домовлялися, що куплять квартиру у столиці, ближче до батьків. Подружжя сподівалося, що пройдуть обстеження, і повторять спробу народити дитину.
Часто вони вечорами обговорювали, що заберуть із собою. Анастасія з жалем оглядала житло, де вони прожили багато років. Тут вони навчилися цінувати один одного, жити без конфліктів, і просто радіти дню, що настав. Півроку тому, коли Іван їздив на обстеження до приватної клініки до міста, його нічим не потішили.
– Потрібне диво, щоб ви могли стати батьком, – повідомило йому місцеве медичне світило. Він тоді дуже засмутився. «Сподіваюся на допомогу друзів, – думав Іван. – У крайньому випадку поїду до Німеччини, там Марк обіцяв домовитися. Медицина на Батьківщині десять років тому справлялася із моїм захворюванням, а зараз тим більше».
– Тоді ми були молодші, – наче підслухала його думки Настя.
«А раптом нічого не вийде, і ми залишимося без дітей, – відчайдушно думав чоловік. – Тоді виберемо здорового донора, – заспокоював він себе. – Якби не війна, мій син ходив до школи». – Серце його шалено билося, від несправедливості вироку страшного суду дитині, якої їх позбавили.
Олена залишила йому повідомлення. Іван передзвонив.
– Ти чув, що у нас діється? Сиди Іване, в Африці, приїдеш, пізніше. Ти нічого не втрачаєш.
– Ми з Настею вже все вирішили, хочу квартиру купити. Може війна ніколи не скінчитися, батьки чекають.
– Ну, пан-хазяїн, вирішив, приїдь, тільки потім не плач.
– Тобі точно скаржитися не прийду, – сердився Іван.
– Далеко йти доведеться, – засміялася жінка, розрядивши конфліктну обстановку.
  Вдома Олена розповіла про задуми подружжя, Михайло знав, круту вдачу Івана.
– Сильно не наривайся, попередив дружину, – ти його злий язик пам'ятаєш.
– Був та весь вийшов, його теж життя пошмагало.
  Вночі заснути не довелося, чулися кулеметні черги, якщо вдень шум міста забивав постріли, то зараз стріляли зовсім близько.
Коли подружжя вранці йшли на роботу побачили дуб, з обгорілими гілками, він був схожий на бійця, який постраждав, але не впав.
– Це найстаріше дерево міста, йому триста років, – жалкувала Олена.
– Хоч у людину уламок не влучив, – сказав Мишко, – і то добре.
– День починається, а крім тривоги, я нічого не відчуваю, – відчайдушно прошепотіла жінка.
Біля лікарні зустріли Костянтина.
– Добрий ранок! Що в тебе з обличчям?
– Яке може бути обличчя людини, яка втратила роботу?
– Ти ж найкращий онколог у місті, – здивувався Михайло.
– Однак це не зупинило владу закрити відділення.
– Натомість у нас, республіка, де все для народу, – злилася Олена, цитуючи місцевого керівника, – тих, кого не уб'ють, самі помруть, щоб у братській могилі поховати, без витрат.
Лікарі розійшлися по робочих місцях, зневірені. Вони не знали що робити далі?
Поки Костянтин чекав на головного лікаря поліклініки, йому подзвонила Поля. Вона запропонувала:
– Не хвилюйся, знайди приміщення, візьмеш в оренду, і лікуватимеш хворих.
– Поля, обладнання вивезли, у найкращому разі до іншої лікарні, у гіршому просто здадуть на металом.
– Забирай сім'ю переїжджай у місто до Влади і Карена. Спочатку допоможемо, погоджуйся.
– Стріляють навколо, у нас в Україні війна, у них теж небезпечно.
Мене ніхто не відпустить, ми в'язні. Доки тут живемо, нікому не цікаво, але якщо зберемося, то можуть і у в'язницю посадити.
– Розумію, безвихідь, ми дуже хотіли допомогти вам. Що тепер?
– Обіцяли влаштувати у клініку на прийом, чекаю на головного.
– Хто він?
– Ти його не знаєш, приїжджий.
– Успіхів тобі.
– Її якраз всій країні не вистачає.
Костя почав вести прийом у клініці. Більшість хворих вимагали стаціонарного лікування, але він змушений був відправляти їх помирати додому.
Якось увечері до кімнати постукали, відкрила Катерина. На порозі стояв високий хлопець у військовій формі.