Ненависть

                                                               Ненависть
Коли особливо у Влади, щось не виходило, дзвонила Дамірі. Вони довго обговорювали, наболілу тему.
– Розумієш, ми не на лінії вогню, як би почували себе на їхньому місці, ніхто не знає. Це Христос вчив, ударили по одній щоці, підстави іншу, у житті кулак сам стискається, коли тебе кривдять, чи твою сім'ю, – міркувала Даміра.
Владі книгу довелося відкласти до кращих часів, погодившись із подругою.
Даміра розмовляючи з мамою, чула і запам'ятала її слова:
–- Нам завжди посилають людей гідних нас, і якщо з нами надходять несправедливо, ми щось робимо не так. Ніколи не оглядайся, і не шукай винних у своїх проблемах.
На роботі і вдома завжди намагалася не доводити до конфлікту. Згадувала, як часто в університеті просила Івана:
– Перестань скрізь бачити ворогів, ненависть руйнує, – він підозріло подивився на неї:
– Для мене люди, які не мають ворогів, дуже небезпечні.
Тоді вона мовчки пішла, а він ще довго доводив свій висновок. Хоча його ніхто не слухав.
"Цікаво! А зараз він так само, як сірник спалахує, чи змінився"?
  У цей момент зателефонував Іван. Привітав із минулими святами.
  – Тільки, що говорили з Владою. Пише книгу. Я згадала про тебе, і ти озвався.
– Сподіваюся, не лаяла мене.
– Скандалити так і не навчилася. Не бачу сенсу псувати собі нерви.
 – Заздрю тобі.
– Іване, ти людина крайнощів. Заздрість теж нічого доброго не приведе.
– Ні, я по-справжньому, хотів би перестати тривожитися, шукати ворогів, чекати на неприємності. У мене ніяк не виходить, сам страждаю від цього. Я ще в університеті за твоєю порадою до церкви ходив, молитви читав, але в душі немає спокою і досі. Вночі прокинуся, до ранку очей не зімкну.
– Ну – це не до мене, а до невропатолога, – обізвалась Даміра.
– Добре, що ні в дурню, – пожартував Іван.
Він, звичайно, багато що переглянув і переоцінив у своєму житті. Але йому не вірилося, що ненависть може руйнувати, і не було спокою в його серці. Все йому здавалося, що недруги приносять біди. У школі бився, доводячи свою правоту, в університеті сперечався з усіма. У гуртожитку, де жили з Настею, пересварився з усіма сусідами. Коли прилетіли до Африки, мови не знав, але й тут знайшов ворогів. «Може Даміра має рацію, вся справа в мені самому? – подумалося йому. Але не хотілося приймати очевидне, де він, там завжди напружена обстановка, якби добре знав мову, були б і скандали, пізніше зрозумів він. – Виходить, справа в мені, – досадував Іван. В голові у ту ж мить знаходилися звинувачення: – Дієго підсиджує мене. Емілія не виконує своєї роботи. Патрік постійно критикує, - виправдовував своє негативне ставлення до колег. Несподівано його осяяло: – Раптом я все вигадав собі? Усі працюємо за контрактом. Навіщо Дієго мене підсиджуватиме? Емілія просто самотня жінка, яка намагається допомагати своїм дітям. Патрік по-англійському двох слів не зв'яже. З чого я взяв, що він мене критикує»?  Йому стало соромно, що він має натягнуті стосунки з усіма. Він зателефонував Зоряні і поділився з нею своїми міркуваннями.
– Ти у своєму репертуарі, – засміялася жінка. Іванчику, ти не міняєшся, скрізь тобі бачаться вороги. Нехай удома було щось не так, а в Африці мавпи чи зебри тобі не догодили?
– Тобі весело? А мені сумно. Живу як на вулкані, а ти жартуєш.
– Не ображайся, хочеться від поганих думок тебе відволікти.
– Ось тільки як? Черв'як підозри зсередини мене тягне, породжуючи ненависть.
– Тільки ти сам можеш зупинити перебіг своїх сумнівів.
Зоряна довго згадувала, студентські роки і ті конфлікти тепер здавалися не суттєвими.
Прийшов чоловік, і вони торкнулися теми ненависті.
– Мені якщо, щось не подобатися я говорю відразу, не тримаю це в голові.
– Звичайно, треба з ранку всім настрій зіпсувати, Ти як Іван, аби мені було все добре та комфортно. А як почувається скривджена тобою людина, начхати.
– Ти знову починаєш, мене колупати, – сердився Кирило.
– Пробач, – прикусила язичок Зоряна. Їй не хотілося лаятися з чоловіком. Коли зателефонував Павло, зраділа.
– Уявляєш, сьогодні якась погань новонароджену дитину, у парку вмирати залишила. Ненавиджу. Малеча у важкому стані. Ніяк не можу заспокоїтись, задушив би цю тварину, власними руками.
– Павло, не переймайся, такі випадки були і раніше, аби немовля врятували. Хлопчик чи дівчинка?
– Панночка, три сімсот, п'ятдесят два сантиметри, – поступово заспокоювався лікар. Мої фахівці, які зараз чаклують над нею, з області прислали бригаду.
– Ну, бачиш, переживати не треба. Всі разом вони обов'язково впораються.
Павло сьогодні за день не присів, а вдома раптом відчув себе розбитим та втомленим. Щойно сів на диван заснув, чув, як дружина розповідала комусь телефоном, про підкидьок.
Леся дзвонила Поліні, та охала і ахала:
– Як же це можна? Віддала б у пологовий будинок, там за новонародженими черга.
Олеся ще півгодини будувала припущення, що буде з малюком далі.
Поліна її не слухала. Кров прилила до голови, пульсуючи у скронях. Чоловік дав ліки, але ніяк не міг заспокоїти дружину. Сидів поруч, доки вона не заснула. Причину раптового нападу з'ясовувати не став. Завтра Полінонька сама розповість, що сталося.
Прикривши двері, розташувався біля комп'ютера. Вони домовилися з Костянтином обстежити хворого. Хлопець розповідав про себе.
– Батьків своїх ненавиджу. Батько гроші пропивав, мама нас кидала, виїжджала на заробітки. Ми з сестричкою, ховалися, коли татко п'яний приходив. Коли війна почалася, сестра поїхала до матері, та вийшла заміж. Я вивчився на водія, пішов працювати.
– У тебе є шанс видужати, тільки якщо ти пробачиш їх, ненависть підживлює онкологію, – зауважив Марк.
Лікарі ще довго розглядали та обговорювали його аналізи.
– Налаштуй хлопця на життя, для нього зараз ти найближчий, допоможи йому.
– Я постараюся. Як гадаєш, шанс у нього є?
– Дуже важко минуле перекреслити, змінити свій погляд на минуле. Потрібно знайти його матір, сестру, щоб він відчував себе потрібним.
Наступного дня Костя здійснював задум друга, шукав сім'ю хворого. Олена обіцяла йому в цьому сприяти. У неї були знайомі, їй дуже хотілося допомогти другові. Вона відчувала, що в цей небезпечний час вони залишилися в місті, стали ближче один одному. Могла завжди розраховувати на їхню підтримку. Сашко і Світлана, постійно були на зв'язку. На Костю можна покластися у скрутну хвилину. Усіх їх поєднувала ненависть до загарбників, які окупували рідне місто.
Несподівано до пошуків родичів хворого приєднався Руслан. Сестра хлопця працювала санітаркою у їхньому відділенні. Він підійшов до дівчини, попросив:
– Жанно, зайдіть до мене.
Вона зайшла, поцікавилася:
– Вам Тетяна Іванівна скаржилася?
– Хочу поговорити про вашого брата. Він лежить в онкології, стан у нього важкий, його треба підтримати.
– Нічим допомогти не можу, грошей я не маю.
– А совість?
– Що? – перепитала дівчина.
– Ми можемо його забрати до нашого міста. З місцем у лікарні я домовлюся. Йому потрібна ваша підтримка.
– Добре, я з матір'ю поговорю, – погодилася Жанна.
Руслан домовився з Костею про перевезення хворого на вільну територію та його подальше лікування.
Карен підтримав друга і допоміг йому у цій важливій справі. Хоча на блок посту їх затримали окупанти, з іншого боку стояла швидка допомога. Хворого пропустили. Коли Миколу привезли до місцевої лікарні, до нього щодня приходила мати, а Жанна перевелася працювати санітаркою в онкологію.
Незабаром спільні зусилля дали позитивні результати. Хлопець пішов на поправку, незабаром він, як і Костя повторював.
– Смерть зачекає, – і щиро вірив у своє одужання.