Втрачаючи, цінуємо

                                                   Втрачаючи, цінуємо
Даміра багато разів переглядала новини, сумно зітхнула:
"Зведення невтішні знову, чиїсь матері не дочекаються синів. Серце раптом защеміло тугою за тим безтурботним часом, коли був мир. Не цінували те щастя, жити без війни, вже й забувати стали спогади про чудові миті. - Кілька разів намагалася додзвонитися до Олени, але марно. - Як вони? Чи всі живі? – переживала за подругу. - У Кості мамі, яку багато разів рятував, уламок життя вкоротив. Скільки ще втрат"?
Її роздуми перервав дзвінок:
– Дуже рада тебе чути, – голос Олени був бадьорий. – Зі зв'язком звичайно проблеми, ми з друзями по скайпу зв'язуємося.
– Що у вас новенького? Коли закінчиться війна?
– Запитай, що не будь полегше. У нас так, день минув, всі живі, здорові та слава Богу, планів не будуємо.
– Ти давно була у місті, в університеті? Я дуже скучила.
– Того міста, яке ми знали, вже не існує. Воно залишилося в нашій пам'яті того безхмарного часу. Ти вибач, не можу більше говорити, сльози душать.
Що вона могла розповісти Дамірі? Місто напхане військовими, майже біля кожного будинку, танк або бронетранспортер. Там, де вони любили відпочивати всією групою вириті окопи, і йдуть безперервно бої. Біля річки раніше були городи та дачі, зараз міни. Олена мимоволі змахнула сльози, намагаючись зосередитись.
У неї сьогодні кілька операцій. Потрібна світла голова і душевна рівновага, але не могла заспокоїтись, серце її переповнювало обурення. "Коли вже цей жах закінчиться? Чи прийде мир на нашу землю"? - Не могла відповісти на запитання, і навряд чи хтось може обірвати нескінченну низку смертей, нещасть і горя. Молох ворожнечі розбивав долі людей, не розбираючи ні правих, ні винних.
Вже ввечері, прийшовши з роботи, Олена заспокоїлася і розмовляла телефоном із Костею.
– Даміра дзвонила, питала, як у нас? Тільки ти можеш по-справжньому зрозуміти мене, знаєш не з чуток, що відбувається.
– Я теж мовчу, зайвий раз не хочу нікого засмучувати. Десь чув, що у кожного покоління своя війна. Нам дісталася, найстрашніша, в нас стріляють наші брати. Дід із Вітчизняної війни не повернувся, на цій бійні матір убили. Виходить, платимо невідомо кому найдорожчим, життям людей, яких любимо.
– Як ти маєш рацію, – погодилася Олена.
Зайнятий днем, Костянтин не любив ніч, коли залишався сам із своїми тривогами. Довго не міг заснути, але не хотів ділитися своїми переживаннями із дружиною. Беріг свою Катрусю, тепер уже точно знав, що вона найголовніша жінка у його житті, намагався їй допомогти та підтримати.
Костянтин  боровся з безсонням до ранку, але несподівано зателефонував Іван.
– Ти стоїш? – без вітання спитав він.
– Сплю, ніч, – сердито відповів Костянтин.
– Я тобі зараз таку новину повідомлю, впадеш. Тільки що почув війні кінець.
– Ну, у тебе й жарти. Ми про це довідалися б перші.
– Я дивлюся на засідання ООН. Ухвалили рішення, дуже серйозні люди підписали.
– Іване, ти завжди біжиш уперед паровоза, щось не дослухав і мене розбудив.
– Не гнівайся, я зрадів і забув, що у вас ніч, спи далі.
Іван продовжував дивитися трансляцію засідання та зрозумів, що потрібен час, щоб ухвалене рішення було реалізовано.
Коли він дзвонив на Батьківщину, там було без змін. Війна, що розколола країну, тривала, а люди жили в очікуванні.
Іван, звичайно, зрозумів, що з перемогою поспішив, розмовляючи по комп'ютеру з Владою, виправдовувався:
– Думав, одразу буде мир, хотів Костю порадувати.
– Він мені теж вісточку від тебе передав, але поки що воюють, будемо на краще сподіватися. Всі в очікуванні примирення. Я думаю, Олена, Костя, Сан Санич перші нам повідомлять. А ми тільки можемо сподіватися і припускати.
– У нас закінчиться контракт, вирішили з Настею, одразу додому, набридло на чужині. Якщо, що, мабуть, у столиці влаштуємося, там мати, батьки Насті. Хочеться до них ближче.
– «Так, вгамували конячку круті гірки, – думала Влада. – Навіть непокірний Іван до родичів ближче хоче приїхати. Мабуть, не солодко в Африці жилося, якщо і тещу поряд готовий терпіти.»
У чомусь жінка мала рацію, на багато чого Іван зараз дивився інакше. Те, що вона зрозуміла і оцінила, коли навчалася в коледжі, він зміг прийняти тільки зараз, пройшовши серйозні випробування, втратами та розчаруваннями.
«Хочеться побачити всіх, які вони стали, колишні студенти нашої групи»?
Її роздуми перервав Карен.
– Ти, що в темряві сидиш?
– З Іваном розмовляла.
– І як там наш боєць? – пожартував чоловік, – Підкорив Африку?
– Додому рветься, до тещі ближче, – засміялася Влада.
– Нічого собі, як його припекло, якщо із ворогом перемир'я уклав.
– Усі тільки й чекають, щоби повернутися додому.
– Якщо завтра, війні кінець, як наша родина? Як у 90-х залишиться в цьому місті, чи всі поїдемо на батьківщину?
– Навряд чи квартири збереглися. У найкращому разі розграбовані, у гіршому живуть інші люди. Хочеться на рідні могилки подивитися. Брат їдучи, гроші місцевим залишав, щоб доглядали.
– Коли мир настане, тоді й поговоримо, що даремно рвати серце, за минулим.
– Я обіцяв до Руслана зайти, допомогти з машиною, щось із мотором. Карену дуже сподобався будинок, просторий і звичайно місткий гараж, мрія всіх автолюбителів.
Підходячи до будинку, одразу відчув приємний запах.
«Руся чаклує на кухні», – подумав чоловік, який любив страви, які готував друг.
– Добрий вечір, сідай з нами вечеряти, – привітав його господар.
– Не відмовлюся, я ще на вулиці аромат м'яса відчув.
Через півгодини вони розбирали мотор, працювали швидко, мовчали.
– Ви після війни повернетесь додому? – порушив тишу Карен.
– Ні! Як було, не буде. Ми звикли тут у провінції.
– Це після інституту видавалося престижним, що тебе залишають у базовій клініці. Приходять студенти, а ти вчорашній вузівець, пояснюєш протокол операції. Зараз – це не актуально. У мене відділення. У Ярослави робота в коледжі та абітурієнти, завжди стабільний підробіток. Батькам дуже подобається у своєму будинку. Якщо квартира збереглася, то Данила відправимо до інституту, житиме в ній. Але – це мрії. Всі чекаємо на мир, а там розберемося.
Домовилися відремонтувати двигун на вихідних.
Наступного дня з ранку дзвонив Павло, пропонував знижки у готелі на зимові канікули для батьків із двома та більше дітей.
– Ми подумаємо, – запевнив його Руслан, все ще стурбований грошовими проблемами.
Павло та Олеся, використовували будь-яку можливість, щоб про пільги дізналися друзі. Запрошували та чекали їх у гості. Зоряна відгукнулася перша. Вона багато разів із сім'єю відпочивала в них, і всі були в захваті від відпочинку в Карпатах.
Багато що змінилося у стосунках Зоряни із чоловіком. Кирило припинив влаштовувати розбір стосунків у лікарні, рідко збирав збори, де відчитував недбайливих працівників. Зауваження їм робив індивідуально, у себе в кабінеті, нікого не принижуючи, і люди почувалися впевненіше і перестали хвилюватись.
– Боюся наврочити, – відверто говорила Поліні Зоряна, – адже розумний, пробивний, роботу знає досконально. Вдома змінився, ми з ним на одній хвилі, мені з ним стало спокійно, не чекаю від нього підступів.
– Пам'ятаєш, Даміра казала, що найважливіше, не думати і не говорити про чоловіка погано? – підказала Полінка.
– Це єдино правильне рішення, про що ми не говоримо і не думаємо, перестає існувати, – підтвердила Зоряна.
– Ніяк не можу себе змусити не квапити події, дуже хочеться, щоб скінчилася війна, вас швидше побачити.
– Ми теж чекаємо, хоча б не вийшло, за двадцять років зустрітися.
– Зоряночко, не наганяй тугу, – просила Поліна. – Нехай це буде останнє лихо для нашої країни. Сан Санич казав, що з їхнього пансіонату вивозять обладнання. Багато чого на кредитні гроші купували. Шкода батьків Світлани, це їхнє дітище. Уявляю, як переживають, втративши, те, що їх годувало.
– Сидіть у своїй Німеччині, повертатися, схоже, нікуди.
У сім'ї Олександра справді була темна смуга, то в матері корова на міні підірвалася, то теща після звісток з пансіонату з високим тиском злягла. Але всі чекали на зміни. Одного разу, перемовляючись із тестем, сказав:
– Смаженим запахло. Мабуть розуміють, що тут на них ніхто не чекав і їм не раді.
– Сашко, аби всі були живі. Бандити підуть. Ви нашу справу продовжите, документи про приватизацію надійно заховані. Ми можемо з матір'ю не дожити, а ви пансіонат не кидайте. У мирний час він доходи приносив чималі, багато кошти і праці в нього вклали. Шкода.
– Тату, давай не поспішатимемо події. Дочекаємося найкращих часів, і все в нас вийде.
– Пам'ятаю, як ти до нас вперше прийшов, мати одразу сказала:
– Чекайте на сватів.
– Я, як тільки Світланочку побачив, одразу подумав, що буде моя.
– Бережи її. Вона хоч і задиркувата, але все одно слабка жінка.
Це була їхня остання розмова. Тесть побачив на дорозі колону танків. У нього стався напад. По дорозі до лікарні він помер.
Дізнавшись про горе у родині Сан Санича, Влада обдзвонила всіх, організувала допомогу. Вона була беззмінною старостою групи, якої вже не існує, але до неї прислухалися, з нею радилися. Кожен знав, що є людина, яка, хоч вдень, уночі вислухає, у добрій справі підтримає, від поганого кроку відверне.
Влада багато разів починала і ніяк не могла закінчити книгу про руйнівну силу ненависті. Все зводилося до того, що в кращому разі це почуття притягувало хворобу, у гіршому своєму прояві пригнічувала людину і призводила до психічного розладу. Вона розуміла, що війна не лише розколола країну, а й загострила у багатьох людей це небезпечне почуття. Але ставлячи себе на місце Костянтина, Сашка, Світлани, у яких протистояння забрало рідних людей, розуміла, що важко любити людей, які розпалили пожежу бойових дій.