Чужi грiхи

                                                               Чужі гріхи
Павло Даміру вітав лише зі святами, мали мало спільних тем. З нею здебільшого спілкувалася Олеся. Їх поєднувала дружба ще зі студентських років. Вони обговорювали насущні проблеми, Лесю завжди турбували чужі гріхи. То в пологовому будинку дитину породілля залишила, то дружина чоловіка покинула, є привід, кому кісточки перемивати. Даміра просила подругу:
– Навіщо тобі весь негатив збирати, мозок засмічувати? Помилилася людина, допоможи, не можеш підтримати, відійди.
– Ти можеш, а я не можу на це неподобство дивитися.
– Те, що скоїв чоловік, – це його гріх. Ти засудила, вже твій, – остуджувала її запал Даміра.
Вона добре пам'ятала, якщо ти когось звинуватила, тебе життя, поставить у схожу ситуацію.
Лікарка тоді тільки починала працювати терапевтом. Прийшла до хворого, той лежав брудний, поряд із ним метушилася дочка. Коли Даміра зробила їй зауваження щодо гігієни батька, та винувато сказала:
– Нічого не встигаю.
Коли злягла свекруха, вона згадала, як сварила жінку, що хворого не може помити і переодягнути. Зрозуміла, якби не допомога інших родичів з догляду, сама не впоралася. За будь-якої можливості змушувала себе, бачачи чужі гріхи, не засуджувати. Не хотілося знову на своїй шкурі все випробовувати.
У союзниках у неї завжди була Влада. Вона не лише не критикувала інших, а й знаходила виправдання непристойним вчинкам друзів, рідних. Або ставила діагноз, коли це було незвичайне. Ще, навчаючись в університеті, з чоловіком домовилися, нікого не засуджувати. Карен взагалі вважав, не по-чоловічому, язиком молоти, кістки іншим перемивати, чуже лихо смакувати.
З ним у цьому за одно був і Руслан. Він завжди насторожено ставився до людей, які (в чужій білизні риються). На роботі суворо переривав співробітників, якщо вони поширювали плітки та бруд про інших. Згадував, як осмикував Івана, якому подобалося, виставляти напоказ, помилки інших. Але того задерикуватого хлопця, якого він знав, вже не було. Життя неодноразово покарало Івана за його злий і колючий язик, зараз будь-яке спілкування приносило користь, їм обом.
Якщо раніше Івану приносило задоволення розповідати про промахи інших, то зараз чоловік мовчав, щоб не викликати на себе лиха. 
Подзвонила Олена:
–Ти що замовк, більше місяця від тебе немає звісток?
– Хвалитись нічим, а скаржитися я не люблю, – коротко відповів він. Хочу перед тобою вибачитися, я не мав рації, коли сміявся над тобою. Казав, що в багатодітних сім'ях одні недоумки народжуються, а в мене дітей немає взагалі, і я по-доброму заздрю тобі.
– Ти це пам'ятаєш? Тоді ображалася, але зараз у мене прекрасна сім'я, сестри, брат. Усі в парах, купа племінників, усі дружимо, тримаємось разом.
– У мене крім Насті та мами нікого немає.
– Ось тобі, добрий день! Приїхали! А ми, одногрупники? Всі тебе любимо і дорожимо, і не пам'ятаємо те погане, що було. Сподіваємося тільки на краще.
Увечері Костянтин прочитав повідомлення Олени:
«Допоможи Івану», – задумався.
« Шкода хлопця. Якщо його безпліддя, покарання згори, то надто жорстоке. Як допомогти»?
Костянтин не мав звички засуджувати, ще давно Марк навчив його, однією фразою.
– Хто ти такий, щоби звинувачувати?
Нині щодня онколог стикався, шепотіли за спиною, де цікавилися його особистим життям, ставили під сумнів рекомендації, призначення. Якщо спочатку Костянтина це турбувало та злило, то згодом перестав звертати увагу. Його головним досягненням були зцілені хворі.
  У клініці зіштовхнувся із Сашком, вони посиділи у кафе. Вперше за час війни Костя побачив друга, котрий не скаржився на життя, здивувався.
– Тебе, ніби підмінили, не лаєш влади.
– Я живу за правилом, не можу змінити ситуацію, отже, треба прийняти, і змиритися.
– Молодець!
– Можна подумати, що бачачи і засуджуючи чужі гріхи, ми кращі за тих, кого звинувачуємо, – авторитетно заявив Сан Санич. Як гадаєш, Поліна зможе тещу проконсультувати, зараз важко знайти кардіолога?
– Навіть не сумнівайся, вона хоч і ціни собі скласти не могла, але фахівець чудовий.
– Вона була найкрасивіша дівчина курсу. Я радий за Марка. Він у її бік через раз дихав, не один рік.
– Ти теж про це знав, – здивувався Костя.
– Всі знали. Йду коридором, а він ховається, її виглядає.
– Думав, тільки я був у курсі його сердечних справ.
– Університет – не впевнений, але вся група переживала за хлопця.
Вони попрощалися, Саня того ж вечора комп'ютером спілкувався з Поліною, передав їй аналізи тещі.
– Я проконсультуюсь із колегами, – запевнила його лікарка.
– Нам терміново треба переконатись, що лікування призначили правильно.
– Я так одразу не можу тобі відповісти. Давай завтра, у крайньому разі, наприкінці тижня.
Саня хоч і був невдоволений, але розумів, що самі винні, що дотягли до останнього.
Наступного дня Поліна зустрілася з провідним кардіологом клініки. Той, подивившись аналізи, запитав її:
– Це ваша мати?
– Ні, просто знайома.
– Навіщо вам зайві проблеми?
– Я не вмію інакше, – відповіла жінка. Ці люди залишилися в окупованому місті, всі фахівці поїхали, лікувати нема кому.
Коли виходила з кабінету, вона бачила, що чоловік був незадоволений, і ледве стримався, щоб не послати її, куди подалі.
«Дутий індик», — гнівалася Поля. Зрозуміла, що засуджує колегу за його черствість, байдужість. Згадала слова Зоряни: 
 – Судити, остання справа. Ще невідомо, що гірше, його гріх, чи твої звинувачення.
Їй стало соромно, увечері розповіла про свій візит до колеги чоловіку. Той уважно вислухав і попросив:
– Все щось коштує, краще сплати, щоб не бути у боргу. Віддякуй йому найближчим часом. Тут дуже цінують час, не псуй стосунки з колегами, тобі з ними працювати.
Вже ввечері скаржилася Зоряні на те, що відбувається. Подруга вислухала Поліну і сказала:
– Марк правий, ти їх не засуджуй, у них свої правила. Чи хотіла б ти свій час витрачати на незнайомих людей, яких ніколи не побачиш?
Поля задумалася, надалі, домовлялася про консультацію заздалегідь, і оплачувала як прийом.
  Поліна дуже сумувала за Батьківщиною, і будь-яка звістка була їй на радість.