Кохання

                                                                   Кохання
У життєвій метушні минають дні Даміри. Вона нічого не встигала, як не намагалася правильно організувати себе, це не завжди виходило. У відділенні працювали медсестри та санітарки, які пропрацювали довгий час. Завідувачка дивилася на Галину Іванівну і запитала:
– Де ви сили берете?
Її історія вразила Даміру своїм трагізмом:
– Спочатку мама злягла, думала, виходжу. Потім із Півночі чоловік приїхав, захворів. Ще до нашого весілля сердилися один на одного, Вєня влаштувався вахтовим методом працювати, щоб тещу не бачити. Тепер, коли злягли обоє, а я між ними кидаюся, треба помити, погодувати, лікувати. Зараз  донька, навчається заочно в університеті, наглядає за ними, поки я на роботі. Люблю їх, вони найдорожчі мої люди. Маму, скоро п'ять років, як паралізувало. Чоловік три роки не піднімається. Їхня, один до одної, ненависть у ліжко поклала, а мене любов до них з колін піднімає, змушує боротися за їхнє життя.
Вдома Даміра, зайвий раз намагалася, не гніватись на прокази дітей, на неуважність чоловіка.
Розуміючи, що образа та ненависть є причиною багатьох хвороб, намагалася не нервувати.
Поділилася своїми враженнями із Владою. Психіатр давно знала, що почуття людини впливають на її здоров'я. У її архіві багато прикладів, де заздрість, злість приводила до психічного розладу людей.
Карен теж знав, якщо хворий турбується, засмучується, травми довго не гояться.
Про це звичайно здогадувався Іван, але в його голові завжди народжувалися жахливі підозри. Потім йому й самому було соромно, що він не довіряв тим, хто поряд. Найбільше діставалося Насті. Але останні події з її серцем змусили його змінити свою поведінку. Пізніше він зрозумів, як приємно, не воювати, а просто жити у світі. Свої спостереження обговорив із Русланом, той уважно вислухав його:
– Нарешті - то ти зрозумів, що не повинно все навколо тебе крутитись.
Руслан завжди намагався стежити за своїми емоціями, і не дозволяв, злу в душі збиратися. Був певний, нічого доброго це не дасть.
Він покохав Ярославу, відчуваючи її щирість, і варто було йому відчути втому, заклопотаність дружини, поспішав на допомогу. Щоб не відбувалося з ним, завжди відчував підтримку дружини. «Взаємне кохання – це щастя!», – думав він.
Його роздум перервав дзвінок, Олена:
– Як ви там?
– Про нас не хвилюйтеся, вам важче.
– Серце завмирає від стрілянини, вибухів, не можу звикнути, постійний страх, не живемо, існуємо. – Вони проговорили більше години, повідомляючи новини.
Олена багато дізналася за час роботи, що зір насамперед псує критика, а зцілює любов. Розмовляючи з хворими, просила забути про те, що їх не влаштовує у рідних, якщо хочуть не втратити зір.
Вона дивилася на своїх батьків, і розуміла: «Молодці, і самі дружно жили та дітям допомогли, у своїх проблемах не шукали винних».
Її гукнули, випадково зустріла Олександра, він ішов із сином. Хлопчик дуже схожий на тата.
– Привіт, Сан Санич, – привіталася Олена. У неї мало не вирвалося Колобок.
– Кредити за пансіонат ще не виплатили, а його віджали, – скаржився чоловік.
– Що нічого не можна зробити?
– Намагався. Ніхто не чує. Коли це вже скінчиться?
– Завжди знала, що мати майно в нашій країні не так просто, і дітей треба навчати. У вас сьогодні  є одяг, їжа, а завтра думатимете, що далі. Ніхто годівницю свою не віддасть, а дізнаються, що заробляєш, заберуть, ні на що не подивляться, – міркувала жінка
Олександру важко відпустити, що батьки Світлани втратили бізнес. Розуміє, що не можна так переживати, а вчора дізнався, що має підозри на цукровий діабет, але вдіяти нічого з собою не міг.
Коли зателефонував Костянтину, той уважно його вислухав, сказав лише одну фразу.
– Я втратив матір, яку довго від смерті рятував, це найстрашніше, втрачати, кого любиш.
Сашкові стало соромно скаржитися другові, він, мовчки, слухав про спостереження онколога.
– Образи, ревнощі, ненависть, це ґрунт для онкології. Багато бачив чудес, коли люди вставали на ноги і від цієї тяжкої недуги. Цей рецепт ми знали завжди. Люби Бога та ближнього свого, як себе самого.
– Ти віриш у Бога?
– Цим живу, – зізнався Костянтин.
– Мені напевно віри не вистачає.
– Живи, знаючи, минуле не повернути, завтра може й не бути. Радуйся кожній хвилині, що настала.
Після тієї зустрічі Саня ніколи не повертався до теми пансіонату, і йому полегшало. Навіть аналізи тішили, цукор у нормі.
Костянтин знайшов втіху в молитві, надалі в будь-якій справі до Бога звертався, завжди допомога, і слушну пораду отримував від друзів.
Марк потребував постійного спілкування з Костянтином, спочатку дуже сумував за другом. Телефонували вони щодня, хоч на кілька хвилин, незважаючи на зайнятість обох.
Маркові хотілося допомогти другові і матеріально, але Костянтин і чути не хотів. Поліна вигадала відправляти через подругу, яка працює у Червоному хресті, посилки. Отримувала їх Катерина, була дуже задоволена і дивувалася, що речі підходили за розміром. Поліна зробила відкриття, їй приємно віддавати тим, кого вона кохає. Як тільки дізнавалася, що комусь із її друзів важко, поспішала допомогти. Марк ніколи не заперечував, а навіть пишався дружиною, бачачи, як вона самовіддано трудиться у центрі збирання речей для мешканців окупованого Донбасу.
У Полі та Зоряни був свій маленький секретик. Вони разом збирали відомості про викладачів університету та діставали потрібні ліки хворим, переказували гроші. Марк допоміг організувати лікування у клініці у Німеччині своєму вчителю.
Зоряна просила Павла для викладачів зробити відпочинок дешевшим у їхньому готелі. Олеся спочатку бурчала, але потім заспокоїлася, і її дуже здивувало відкриття матері.
– Чим більше витрачаємо на благодійність, тим більше заробляємо. Це Божий промисел.
Раз на місяць дітям до церкви купувати ласощі. Паша дуже зайнятий на роботі, але завжди знаходив час, щоб хоча б недовго побути на святковій службі в храмі. Де його й завітала ця думка: «Бог любить нас, і тільки з ним ми можемо почуватися в безпеці та щасливими».