Вiра

                                                                     Віра
Всі лікарі, на щось сподіваються і вірять у Бога. Ще навчаючись в університеті Дамірі було спокійніше виходити iз гуртожитка, помолившись. Згодом це стало звичкою, а коли в кімнаті навпроти оселилася Зоряна, то в неділю разом поспішали до храму. Поступово їхні задушевні бесіди набули постійного характеру, навіть роз'їхавшись, вони часто телефонували одна одній, просячи молитовної допомоги, при вирішенні важливих життєвих проблем.
Зоряна завжди відвідувала храм, який був дуже близько від лікарні. Після роботи, хоч на годинку, але заходила вклонитися Богові та святим. Інакше складалося у Даміри, спочатку діти були малі, потім відділення прийняла, завжди знайдеться відмовка.
Подруга вчила її:
– Іди до Бога в храм, коли тобі добре, і Господь не покине тебе у біді.
– Все розумію, ніколи.
Знову тільки поспішно промовлені молитви по дорозі на роботу.
Завжди відчувала незадоволення, що не встигає хоча б іноді бути в церкві. Її дратували міркування чоловіка, який ніби вірить і сумнівається. Вона завжди знала, що все волею Вищого на землі відбувається.
Тему цю вважала дуже особистою і рідко з кимось могла обговорити. Влада була, тією людиною, з якою вона могла поділитися потаємним.
Для психіатра віра – це одне з ліків душевно хворих. І вона по можливості молилася. Багато її колег були парафіянами церкви, розташованої недалеко.
Одного разу наприкінці ранкової служби Влада була свідком, як жінка, підійшовши до хреста, впала і почала завивати страшним голосом. Здавалося, що тілом нещасної, опанувала якась сутність, знущалася і катувала.
Лікар намагалася вийти з храму разом із парафіянкою. Вона сором'язливо опустила очі, намагалася швидше прослизнути.
– Давно вас мучить хвороба? – поцікавилася лікарка.
– А вам що за діло?
– Хочу допомогти, я психіатр. Ви пробували лікувати, свою недугу?
– У дурню запруть, а від ліків сам психом станеш, ще й з цим діагнозом нікуди не влаштуєшся на роботу.
– Де ви працюєте?
– Прибиральницею в магазині.
– У вас є сім'я?
– Маму рік тому поховала, лишилася сама.
– Ви ще молода, заміж вийдете. Завтра у мене в поліклініці з ранку прийом, підійдіть, я на вас чекатиму.
– Ви мені знайдете чоловіка? – пожартувала жінка.
– Ні, постараюсь допомогти. Ви вже самі крок до одужання зробили, все починається з віри.
Жінка недовірливо подивилася на Владу, але наступного ранку була біля кабінету. Там вони вже разом обговорювали деталі лікування.
Увечері з Кареном розглядали історію ДТП, саме у ній Гера отримала травму голови. Після цього в неї почалися проблеми з психікою.
Надіслали до столиці історію її хвороби, і незабаром хвору запросили до клініки. Жінка дуже зраділа:
– Я Бога благала, що пошле мені в моїй біді помічника. Дякую вам Владо Анатоліївно, що не пройшли повз моєї проблеми.
Жінку прооперували, видалили пухлину, яка змушувала страждати нещасну, більше її не мучили галюцинації.
Своїми міркуваннями Карен поділився з Русланом. Друг зізнався:
– Я таку складну операцію не зміг би зробити.
– У нас ніхто навіть причину хвороби знайти не міг, а у столиці фахівці, знайшли причину, видалили. Гера вірила і молилася у храмі, дедалі більше схилялася до того, що все нам від Бога дається. А недуги, це те, що змушує людей забути про земні турботи і сподіватися на Отче Небесного.
– Я колись за Даньку по судах ходив, теж молився, і в церкві перед засіданням завжди благословення у батюшки просив, допомагає.
– Ось уже не думав, що ти віруючий, – здивувався Карен.
– З Богом спокійніше, і якщо щось не виходить, значить воно тобі просто не потрібно, треба навчитися, Господу довіряти.
Вони ще довго обговорювали деталі операції, яку здійснили колеги у столиці. Незабаром до них онлайн - приєднався Іван. Дізнавшись про те, що Гера вірила у своє зцілення, розповів дружині про це.
Настя, на відміну від чоловіка, була занадто категоричною, вона все, в тому числі й віру, ставила під сумнів. Якщо й погодилася на вінчання, тільки щоб у весільній сукні покрасуватися.
Коли Іван розповів про одужання Гери, побачила чоловіка, який дивиться на неї з надією, подумала: «Не засмучуватиму його, запропонував молитися разом, чому ні, це краще, ніж чекати погіршення і смерті боятися».
Вони щодня стали виконувати молитовне правило, і на її подив вона відчула себе набагато краще.
Іван дзвонив Поліні, розповідав про їхні досягнення. Вона консультувала Настю, і була дуже рада, що аналізи показували добрі зміни у її серці.
Поліна, одразу після приїзду до Німеччини, зрозуміла, що це Божий промисел. Він захистив її від війни на Батьківщині, дав чоловіка, сина. Хрестини Василька пройшли дуже урочисто, і назавжди прив'язали її до храму, часто їздила туди, рідну мову послухати, і помолитися за сім'ю.
Вона під час розмови по телефону зізналася Лені:
– Тягне мене до церкви, як удома побуваю, спокійно на душі стає.
– Ми хоч нікуди не виїжджали, а без Бога жодного кроку, я перед кожною операцією молюся, тільки на нього надія, вірою і живі. У церкві часто Костю з Катериною бачу.
Костянтин, коли захворіла мати, силу віри і молитов зрозумів. Після її смерті, в храмі подумав: «Добре, коли тебе діти поминають по-християнські, життя триває».
Якось побачив сон, що батьки сіли в човен і попливли. Костя кликав їх, кричав, але мати тільки раз обернулася, помахала йому рукою. Вони були молоді й щасливі у тому сні, вода в річці прозора, навіть камінчики на дні видно. Величезний сонячний шар освітлював все навколо. Дуже красиво! Костя відчув, легкість у душі, коли прокинувся, щось гірке, важке залишилося у тому сні, і перестало його турбувати.
Він поділився своїми враженнями із Сашком, який знайшов його у лікарні. Друг привозив на обстеження тітку. Вони проговорили більше за годину, коли прощалися, домовилися, частіше спілкуватися.
З того часу, як захворіла тітка, куди вони тільки не зверталися, але в клініці лікують тіло, а про душу, дбає кожен сам. Сашко перший заговорив про Бога. Тоді мати та тітка розповіли про сімейну реліквію Біблію, її продали, щоби дати грошей на весілля. Нині шкодували, що святиня роду, у чужих руках. Сашко заспокоював рідних жінок, хоч розумів, що безцінний скарб втрачений назавжди. Коли в храмі він поділився своїми побоюваннями, настоятель порадив:
– Моліться.
Після цього, Світлана та Сашко стали постійними парафіянами, і за будь-якої нагоди подружжя поспішало на службу.
Сашко знав, що Павло ще в університеті, молився і постив разом із дружиною. Зараз, коли потребував підтримки, чи виникали духовні питання, завжди міг розраховувати на нього.
Павло у всьому, що відбувається, бачив задум Бога, навчився сам змирятися, просив Олесю, не засуджувати. Дружина часто нагадувала чоловікові, що до церкви привела його вона. У їхній сім'ї день розпочинався і закінчувався молитвою. Цю традицію своєї родини Леся перенесла в їхнє подружнє життя, за що Павло їй був дуже вдячний.