Ключ вiд серця

                                                          Ключ від серця
  Під час розмови з Дамірою Зоряна запитала: 
– Як ти багато років уживаєшся з чоловіком? 
– Я ніколи не думала про це. Мені з ним спокійно. Я була ще дівчинкою, мама вчила, не думати і не говорити про чоловіка погано.
Ми дуже різні, але не фіксуємо увагу на помилках один одного. 
– А мене дратує деспотичний характер чоловіка.  
– Ми не можемо виправити думки, слова, поведінку іншої людини, стежити можемо тільки за собою так простіше. Пам'ятаєш, Костянтин казав, що образи провокують онкологію. 
– Може мені розлучитися? 
– Ти думаєш, інший чоловік буде кращим?
– Я заміж взагалі не збираюся. 
– Зоряно, люба, свого часу я дуже багато в тебе навчилася, послухай мене, будь ласка, просто живи своїми інтересами, не стеж за ним, будь собою. Нехай він сам керує своїми емоціями, доросла вже людина. Не муч себе. Уяви, розлучилася, у вашому місті в нього все схоплено, тобі треба буде їхати, куди подалі. Міняти роботу шукати житло. Зруйнувати завжди легко, краще зі знайомим злом мірятися, ніж до незнайомого прагнути, класик сказав, все продумай, перш ніж зважитися на такий крок. 
– Ти як завжди маєш рацію. Я, мабуть, просто розлюбила його, і бачу тільки погане, але його любить син.
– Зауваж, це і його дитина. До чоловіка стався, як хочеш, щоб дружина сина ставилася до твоєї кровиночки, і все стане на свої місця. 
– Як все складно, але я постараюся.
Даміра та Лев вигадували, як їм дешевше зробити ремонт, але за будь-яких розкладів все виходило дуже дорого. Чоловік мав принцип не жити в борг, а дружині нічого не залишалося, як погодитися з його рішенням. Але будинок без реконструкції був непривабливий, прибирай не прибирай.  Просила Даміра чоловіка змінити ванну, переклеїти шпалери, він здавалося, не чує її прохання. Жінка сердилась на чоловіка. 
– Я хочу достукатися до твого серця, мені хочеться затишний дім, а тобі грошей на ремонт шкода. 
– Добре, якщо тобі це важливо, постараюся заробити, але без боргів, найнеобхідніше.
Нарешті навесні розпочали ремонт з ванни. Літо минуло у незручностях. Діти жили у батьків, самі у гаражі. Коли зайшли в оновлені дитячі, доньки раділи, син одразу почав командувати у своїй кімнаті. Лев погодився, що витрати себе виправдали, бачачи щасливе обличчя дружини.
Коли про зміни, що відбулися в їхньому будинку, повідомила Владі, та привітала її. 
– Мені це дуже знайомо, нас завжди з ремонтом рятувала свекруха. Вона виконроб, з будь-якими будівельниками домовитися, і як розуміється, розумниця, ми з Кареном у цьому, не сильні.
  Нині платимо кредит за квартиру. Досі про неї згадую, свою велику, зручну, яку довелося покинути, коли тікали від окупантів, розумію, загублено все й назавжди. Без сліз не можу згадувати те життя до війни. Їхали в нікуди, взяли тільки потрібні речі, а в серці залишився куточок минулого, де жива мама. Нині не знаю, коли до неї на могилку потраплю. 
– Не плач! А то я теж зараз із тобою розплачуся.
– Поки цілую тебе, прийшов Карен, тобі привіт від нього. 
– Дякую, взаємно.
  Час минав. І вже у цьому місті вони прожили не менше, ніж у рідному. 
– Ти чимось засмучена? – запитав чоловік. 
– Серце, не хоче відпустити минуле. 
– Ти ж сама мене завжди вчила, відпускати, не думати, про те, що не можемо змінити. 
–  Розумом розумію, а душа тліє. 
– Треба тобі до нашого кардіолога Полінки зателефонувати, може, у неї є ліки від нудьги. 
Увечері вони дзвонили до Німеччини. Поліна, почувши подругу, зраділа.
– Ми з Марком відпочиваємо у парку. Я раніше й уявити не могла, яке гарне осіннє листя! Зібрала букет і помаранчеві, і червоні та жовті, вогнем палахкотять. 
– А ми з дружиною ніяк не зачинимо двері в минуле, почуття жалю мучить наші серця. Як вилікуватись? 
– Більше бувайте на природі, і не треба озиратися назад, просто треба жити і задовольнятися тим, що є.   
– Старатимуся, і за Владою простежу, гуляйте далі, не відволікайтеся.
Марк узяв руку дружини, і вони повільно гуляли по алеї парку. У повітрі падало листя, раптом налетів вітер, і вони закружляли в повільному чарівному танці. 
– Дуже добре. Нічого не хочу думати,– прошепотіла Поля.
Живеш і не знаєш, що вмираюче листя гарне, а чарівниця осінь тче з них різнокольорові килими. А ми ходимо по цій пишності, не помічаючи, так і життя минає. 
– Пам'ятаю іншу осінь, як побачив тебе у ресторані з Петром, мені хотілося втекти. Вискочив із будівлі, йшов, куди очі дивляться. Раптом до мене підбігає дівчинка, років п'ятнадцяти, і кинула листя під ноги, кричить: 
– По листю червоному йдеш, щастя знайдеш, – і втекла.
Я подумав: 
– Яке щастя без Полінки може бути? А зараз згадую все це, у мене після тієї зустрічі з'явилася маленька надія на диво, що колись ти будеш поряд. 
– Зовсім не знаю, як ти жив без мене? 
– Розказувати нічого, клініка, лабораторія, адже я в університеті залишився, щоб хоч іноді бачити тебе. 
– Де мої очі були, чому тебе не помічала? Душа про тебе не сказала? 
– Двері твого серця, були для мене зачинені. 
– Серце – це орган, що відкривається зсередини, – помітила Поля. – Поки сама людина не відкриє її, потрапити до неї неможливо. 
Темніло, запалилися ліхтарі, подружжя поспішило додому.
Марк отримав повідомлення від Кості і зателефонував йому: 
– Доброго вечора, я не пізно?

- Переслав гістологію хворого, чи має шанс? 
– Сам те, що думаєш?
– Хлопець готовий до боротьби, але ж ти все бачиш.
– Костю, пам'ятаєш? Діагноз не вирок.
– Але лікар не Бог, все покаже час. Переглянь призначення, може я щось упустив.
– Добре я тебе вранці наберу. Доброго вечора, привіт твоєї половинці.
– І ти Поліні передай вітання.
У відділення на Костянтина чекали погані звістки, вночі хворому стало гірше. Після нападу хлопець спав неспокійно, і на обході лікар його турбувати не став. Після обіду заглянув у палату і побачив Матвія, той лежав, відвернувшись до стіни. 
– Як справи, – спитав лікар. 
– Ще живий, – сердився хворий. – Дайте мені спокійно вмерти. Не треба на мені експериментувати, я не піддослідний кролик.
 – Хто б сумнівався. Хочеш ти, чи не хочеш, а крапельниці продовжимо.
– Толку від них, як від цапа молока.
– Ми тільки розпочали лікування, я не можу тебе змусити. Вчини так, як велить тобі твоє серце. 
– Нічого не хочу, – і одвернувся.
Коли Костянтин йшов додому, Матвій сам підійшов до нього, вибачився.
– Вибачте, мене, будь ласка, сам не знаю, що творю.
– На хворих не ображаюся, мир, – сказав лікар і подав відкриту долоню. Хворий схопився його за руку, як за рятівне коло, щось сталося цієї хвилини. Він відчув, як серце його забилося сильніше, йому дуже захотілося жити. В душі вогником затеплилася надія на одужання. Надалі за весь курс лікування він не падав духом і підтримував новеньких.
Удома Костя розповідав дружині про свою маленьку перемогу. 
– Я зміг достукатися до його серця.
– Ти молодець. Мені знаєш, дочка сказала, що буде лікарем.
– Ти їй розповіла, який тато довгий шлях пройшов, щоб лікувати?
– Чому завжди я? Ти сам розкажи. Тебе постійно вдома немає.
– Я гадав, що ми це питання вирішили. Працювати нема кому, і гроші не зайві. Не можу хворих кинути, піти, не по-людськи це. 
–    Вибач, не знаю, що мене знову понесло, у лікаря день не нормований, а я тобі голову, морочу своїми претензіями.
 – Катруся, правильно ти сказала, робота цілодобова, розслаблятися ніколи. Як справи у Олени, мала росте? – поцікавився чоловік. 
– У неділю нас запрошують на хрестини. Ти не забув? Домовся у лікарні, щоб тебе на вихідні підмінили. 
– Постараюсь.
У суботу вони, відклавши всі справи, їхали на свято. На вокзалі їх зустрів Мишко та Сан Санич. Господар одразу попередив: 
– Я завтра вас не відпущу. 
– У мене робота, – заперечив Костя, але його ніхто не чув.
Після хрестин зібралися в кафе, мала заснула, і Олена змогла переговорити з друзями. Згадали студентські роки, багато жартували.
Вночі Лену викликали на операцію, колега попросив допомогти. Михайло, незадоволений був відсутністю дружини, але не заперечував. Мати Олени маля забрала з собою, і чоловіки обговорювали новини медицини. Костянтин  розповідав про останні досягнення в онкології. Сашко запитав: 
– Що там Марк та Поліна, додому не хочуть повернутися?
– Про що ти? Повертатися нікуди, у нього там і прийом, і наукові дослідження. Він геній, на нього в будь-якій країні світу чекають, – шкодував Костянтин. 
– Втікають мізки на Захід, – підтримав його Мишко. 
– Нам їхати нікуди, нас ніхто ніде не чекає, – зауважив Олександр. Батьків залишити шкода, вони нас виростили, допомогли і ми на старості не можемо їх покинути.
Наступного дня Мишко відвіз друзів додому, а Оленка отримувала вітання від Руслана.
Він серйозно думав про купівлю трикімнатної квартири, синові потрібна окрема кімната, і він уже шкодував, що не послухав батька, коли приїхали. Той наполягав, що хоч і дорожче, але брати просторий будинок, і влаштовуватись у місті не тимчасово, а ґрунтовно. Думав, що сім'я повернеться додому у зручне бабусине житло, час минав і надія переросла у розпач і розчарування.
 Донька восени пішла до музичної школи, потрібний інструмент, а ставити нікуди.
Якось в інтернеті натрапив на оголошення, де міняли будинок на дві квартири. Коли запропонував батькам, батько погодився, зателефонувавши господарю, вони вже ввечері їхали дивитися на житло.
Будинок був місткий, у дворі стояла літня житлова кухня, куди переселяться батьки Руслана. Незабаром вони вже переїхали жити у світлі зручні кімнати, де всі мали своє місце, при садибі був плодоносний сад. Хоча лікарня була далі, в іншому виграли всі.
Спочатку мати Руслана, яка завжди жила в квартирі, чинила опір.
– Мені будинок нема до чого, – бурчала жінка, але коли побачила добротне, впорядковане житло погодилася.
  Найбільше раділа Оля, у якої теж з'явилася своя кімната, а незабаром стояло піаніно. Інструмент хоч і не новий, але звучав добре.
Юна учениця розучувала гами, наповнюючи будинок музикою.
Якось Ярослава запитала чоловіка:
– Звідки ти дізнався про мою мрію?
– Я твоє серце запитав. Воно мені твою таємницю і відкрило.
– Ти вже й без слів мене розумієш. Входини присвятимо до твого дня народження, запросимо друзів. 
– Скучив уже за всіма, найчастіше чомусь Івана згадую. Як він там в Африці? Може, й не побачимось ніколи.
Вони рідко телефонували один одному, але зараз йому захотілося з мандрівником переговорити.
Дзвінок Руслана здивував його, друзями в університеті вони не були. Коли дізнався про придбання будинку, привітав.
– А ми з Настею досі по чужих кутах живемо. Я спочатку матері в столиці купив квартиру, потім тещі, до нас ще черга не дійшла.
– Як приїдеш в Україну, приїдь до нас.
– Коли це ще буде?
Після розмови з Русланом Іван задумався. Час іде, а вони ні житла, ні дітей немає.
– Все закінчиться контракт, додому, ніхто і ніщо, мене не втримає. Він відчув, як стукає його серце любляче Батьківщину, де він втратив свого сина, зручне та недороге житло, улюблену роботу. Іван відчув біль у грудях, про назавжди втрачений час, де все було можливо. Він налив у келих вино, випив і приліг на диван, прокинувся, коли йому зателефонував Павло.
– Щось ти не дзвониш, як ви там?
– Туга, хоч вовком вий, додому хочеться.
– У мене теж душа за батьків болить.
– Чого ти їх не забрав? Моя мати у столиці.
– У них там бізнес і потім кидати, нажите, не просто.
– Життя дорожче, – зауважив Іван.
– Я переконати їх не зміг.
Павло говорив правду, багато разів пропонував батькам приїхати ближче до нього, але вони були непохитними. З початком війни вони не змогли до них з'їздити, а мати відпочивала влітку і була дуже задоволена.
Олеся водила її дивитися невеликі будиночки, що продаються, але мати навіть слухати не стала. Сказала чесно:
– Добре у вас, але серцю не спокійно, тягне додому.
Проводжав і боявся: «Раптом востаннє бачу». Чоловік соромився сліз, які мимоволі текли по щоках.
Зараз знову нагадав, у якій небезпеці перебувають його рідні та друзі. Серце тривожно забилося, а головою Павло розумів, що нічого не зможе змінити, і відганяв геть злі думки. Завжди згадував Даміру, не думати про те, що не можемо змінити.
– Все буде добре, – заспокоював себе Павло.