Лiкар - це дiагноз

                                                         Лікар – це діагноз 
Своїми думками Леся поділилася з Дамірою, та з нею згодна:
– Нам тільки здається, все найкраще попереду, і не цінуємо, що маємо, треба щодня радіти життю.
У Даміри ранок починається дуже рано, школярі ще сплять, а мамі треба приготувати обід, погладити. Вона поспішає, знає, будь-якої миті її можуть викликати до хворого.
Дзвонить телефон, сьогодні діти самостійно підуть до школи, дівчатка зберуть волосся в хвіст, кіски ще не вміють самі заплітати, мамі ніколи. Лікарку чекають у лікарні. Привезли тяжкохворого. Час іде на хвилини.
Заплакана жінка в коридорі, з надією дивилася на неї. "Мабуть мати", - майнуло в голові у завідувачки.
Через п'ятнадцять хвилин лікарка у приймальні. Худий хлопець, схожий на підлітка, лежав непритомний, поруч сидів лікар швидкої допомоги, розгублено, звітував:
– Даміра Маратівна, дотягли до останнього, ледь живого забрали, отруєння грибами, вже четверте за місяць.
– Нічого, не переживайте, Вікторе Павловичу.
За годину вона виходить до жінки в коридорі. Подає рецепт:
– Ось це, будь ласка, терміново. Що це за крайність із грибами, що їсти нічого? Постараємося витягнути, а чому відразу, як погано стало, не привезли.
– Я з ними не живу. Прийшла, а він непритомний. Дружина на заробітках у Польщі. Врятуйте сина!
В обід дзвонить незадоволений чоловік.
– Ти о котрій з дому пішла?
– Привезли з отруєнням, якось відкачали. Важкий випадок.
– Скоро я до тебе записуватимуся. Ти в лікарні постійно пропадаєш. Лікар – це як хвороба.
– Не хвороба, а діагноз, - пожартувала Даміра.
– Ти з цим не жартуй, може мені тебе самому забирати з роботи?
– Нічого, я постараюся сьогодні своєчасно. 
– Говориться, та не завжди так робиться.
– Тоді до вечора. Мені дзвонять.
Влада хотіла поділитися з подругою:
– Сьогодні вранці на роботі згадувала Віктора Івановича з хірургії. Пам'ятаєш?
  Хвора з нападом апендициту. Довелося на швидкій допомозі відправляти у тяжкому стані. Я все відразу зрозуміла, і лікарка підтвердила діагноз. Рідні, сусіди, якщо погано, вдень і вночі, дзвонять, не відмовиш.
– Ось - ось і я всім говорю, що лікар діагноз, – підтримала розмову подруга.
– Як правильно ти сказала, діагноз, треба сказати Карену. Він теж постійно зайнятий. З ранку як пішов, ще й чергування.
– А як же син?
– Він у свекрухи, на вихідні забираємо.
– Мої також після школи у батьків.
– Нам дуже хочеться дівчинку.
– А в чому справа?
– Якось боязко, тільки з пелюшок виросли.
– Як ви хотіли? Поки є, кому допомогти поспіши, час біжить швидко, мої вже всі школярі.
– Карену запропонували поміняти машину на хороших умовах, мені теж не можна без коліс.
– А ми якось все пішки. Чоловік не горить бажанням авто купити, а я до техніки взагалі байдужа, робота, будинок, поспішати нема куди.
– Диспансер від міста далеко, поки дістанешся, мені без коліс не можна.
Владу покликали, привезли на швидкій і знову нова історія хвороби, складний ланцюжок шкідливої звички, слабкої волі, депресії, що привела пацієнта до психлікарні. 
Вдома на неї чекав, сюрприз, приїхав Руслан, повідомив:
– Я до тебе за порадою, –вони довго вивчали історію хвороби. Їжа поспіхом, приготована господинею остигала, Влада підсіла до них, і трійця бурхливо обговорювала хід операції, яка завтра вранці чекає хірурга.
  – Ми будемо вечеряти?
  – Я сьогодні й пообідати нормально не встиг, – скаржився Карен.
  – Правильно Даміра каже, лікар – це діагноз.
  – Вона, як завжди, права, інакше не скажеш.
  – Як у неї справи? – поцікавився Руслан.
  – Вірне серце, виховує дітей, завідує відділенням, вона молодець. – повідомила Влада.
Тільки зачинилися двері за гостем, зателефонувала сусідка, тиск. Пізно вночі Карен упав на ліжко, йому здалося, що дуже швидко настав ранок.
– Сонечко, сніданок на столі, я раніше Данилівну до лікарні відвезу, сама не зможе.
– Ти її сину зателефонуй, зовсім матір забув, – досадував чоловік, що чергував уночі біля хворої сусідки, з жалем залишав теплу постіль.
– Поки він приїде, вона може померти, тиск занадто високий, – констатувала Влада.
Подружжя поспішало до ранкового обходу. На них чекали в лікарні, на них сподівалися стражденні, їм ніколи, та й не можна запізнюватися.
Увечері Іван, дзвонив Карену, просив консультацію для підлітка, що зламав руку.
Довго намагався поганою англійською опитати хлопчика, втручався в їхню розмову Іван. Травматолог зауважив, що друг переживає за хворого. "Іванко, став дуже відповідальним і серйозним", – подумав Карен.
У цьому він був абсолютно правий, Іван організовував заочні рекомендації фахівців, і багатьом міг допомогти.
Але вчора з ним сталося те, що він не міг пояснити, знаннями, якими володів. Настя додому пішла раніше за нього, і він повертався один. Дорогу йому переходила жінка, яка тримала на руках дитину. Малюк був вкритий виразками, лікар зупинився, запитав:
– Ви були у лікаря?
Жінка здивовано глянула на нього, і раптом замахала рукою, спльовуючи йому під ноги. Іван відсахнувся від неї, пробурмотів:
– Я лікар, хочу допомогти.
Колега підійшов до нього, пояснив:
– Вона хворобу на тебе перекинула.
– Яка дурість. Ти в це віриш? – здивувався Іван.
Джон знизав плечима і тихо попередив:
– Ти з цим не жартуй, обережно.
Яким було здивування Івана, коли вранці побачив у себе на тілі висип. Він сердився сам на себе: «Навіщо було підходити? Хворих у відділенні повно. Ні, я ще й на вулиці, собі знайшов проблеми».
– Та правильно Влада каже, лікар – це діагноз, – нарікала Настя.
На роботу Ваня не пішов, дзвонив і скаржився Костянтину, про подію, що сталася.
Той уважно його вислухав. Оглянувши по відео висип, погодився з Іваном, що в Африці завжди можна захворіти, чим завгодно.
– У нас хоч зима буває, і віруси завмирають, а у вас спека цілий рік, зарази, кожної тварини по парі. Я сьогодні підійду до наших лікарів, може щось призначать, а ти як годиться, здай аналізи, увечері тобі подзвоню.
Костя після смерті матері довго не міг відійти, душевний біль мучив його серце. Про це він не міг поговорити із дружиною. Катя відчувала себе винною, що не вмовила його виїхати на початку війни.
До лікарні постійно надходили нові пацієнти, ось і зараз молодий хлопець, що сидить на ліжку, відчайдушно дивився на нього.
– Що турбує?
– Мабуть, мені не зцілитися.
– Чому? Ми ще на твоєму весіллі погуляємо.
– Ви думаєте, маю шанс?
– Звичайно, навіть якщо один із тисячі, ми його не проґавимо. Ти мені віриш? – спитав лікар, дивлячись йому в очі. Вони світилися непідробним інтересом. – Як тебе звати?
– Назар.
З сьогоднішнього дня кожну хвилину прагни про майбутнє. Жодних сумних думок, і вір, що житимеш. Молитися вмієш?
– Що? – перепитав хворий.
– Бога попросити про здоров'я не зайве, все в тобі самому. Смерть зачекає, ти справжній пацан, борись, я буду поряд і тобі допоможу.
Наступного дня хлопця, як підмінили. Він не нив, у вільний час гуляв, часто заходив до церкви біля лікарні.
– Що ти йому сказав? – спитав колега.
– Сам вирішуєш жити тобі, чи чекати на смерть. Він вибрав одужання, тепер лише час та лікування все поставлять на свої місця.
– Я не знав, що ти тонкий психолог.
- У людині все разом. Вона сама себе або руйнує, або робить сильним перед будь-якою хворобою.
Вдома розповів Катерині про хворого. Та подумала: «Маму стільки років рятував, а уламок від снаряду зробив вирок в її житті». – А вголос промовила: – Ти молодець, вірю, що він виживе. Ти чудовий лікар.
– Олену на ринку бачила, по-моєму вона в цікавому становищі, питати незручно, – повідомила дружина.
Коли зателефонував їй, Олена зраділа, почувши друга.
– Як у вас справи?
– Все добре, лікуємо.
Вони проговорили півгодини, Олена не поспішала ділитися своєю радістю з Костею. З чоловіком домовилися, що поки дитина не народиться, мовчатимуть. Чи стали старшими, а може переживання пов'язані зі смертю свекрухи, зробили їх потайними.
Олена розуміла, що відділення їй залишати нема на кого. Рік тому прийшов молодий лікар, але поки що самостійно операції робити не ризикував. Але навряд чи надішлють іншого лікаря, вона переговорила з ним.
– Дмитре Петровичу, мені скоро в декрет, ви приймайте відділення.
– Якщо чесно боюся, раптом не впораюсь.
– Нічого завжди зателефонуєте, підкажу, мені працювати ще майже місяць, усі планові операції візьмеш на себе.
– Я то, візьму, але аби не нашкодити.
– Лікар ризикує завжди, але не може залишитися осторонь, коли хтось потребує допомоги. Зараз я маю бути спокійною, що відділення не закриють. Тільки-но налаштувала роботу, обладнання нове завезли, скільки праці вкладено.
– Спробую. Теж переживаю, щоб люди не залишилися без допомоги.
– Дмитре, мені одногрупниця якось сказала, лікар – це діагноз. Він не може бути осторонь будь-якого лиха, і завжди перший приймає удар.
– Я згоден і готовий, тільки щоб начальство по голові не настукало, – пожартував він.
Олена до декрету доопрацювала без пригод, народила дівчинку. Як Мишко не чинив опір, часто відлучалася на роботу, підказати колезі.
Незабаром про поповнення у їхній родині дізналися всі, стараннями Сан Санича. Він обдзвонив друзів, зі Світланою вони з'їздили у гості з подарунком. Чоловік бачив, що дружині дуже хочеться маленького, але він на сьогоднішній день не був готовим, проходити випробування, яке вони пережили з народженням сина. Вони так і не відбили бізнес батьків. Пансіонат, в який вклали багато кредитних грошей, віджала нова влада, а мати Світлани, тліла душею, не могла забути про втрати. Сашко розповідав їй:
– У Кості мати уламком у живіт поранило, не вижила. Ти ж бачила, як молоді парубки каліками залишилися. Стільки вбитих, багато людей вірус скосив. Ми всі живі, дякувати Богу, здорові, не можна думати про те, що ти не можеш змінити.
– Я ж як думала, влада владою, а здоров'ям усе дорожать. Зараз будівля стоїть опечатана, і самі не працюють та іншим не дають.
– Усі забули про це.
– Знаєш, поговорила з тобою, полегшало. Ти справжній лікар, поставив діагноз і вилікував, – усміхнулася йому теща.
  – Ви бережіть себе, а разом ми прорвемося.
Увечері розмовляв із Павлом, розповідаючи про невдачі з пансіонатом. Той теж заспокоював його:
– Не хвилюйся час покаже, що краще. Ти правий, аби всі були живі. Олена з Михайлом взагалі молодці, дочку народили. Запрошу їх у гості, може, захочуть із дітьми відпочити, і вам зі Світланою завжди будемо раді.
Друзі домовилися, що колись вони неодмінно побачаться.
Павло їздив на симпозіум до Польщі. Автобус довго стояв на кордоні, всі втомились. Проїхали зовсім небагато і знову зупинка, аварія.
За хвилину він був у постраждалого, що лежав біля дороги. Натовп роззяв розступився, пропускаючи лікаря. До нього підбігла жінка, і вони вже удвох робили штучне дихання. Поруч лежав непритомний літній чоловік, мабуть водій. Павло взяв із аптечки потрібні ліки.
– Я медик, Тамара, вам допоможу, – скоромовкою сказала жінка.
– Павле! На симпозіум їду. Ну, що Тамара працюємо? – Запитав він, - знайшов потрібний препарат, а медсестра вміло поставила укол, і травмований почав дихати рівніше.
Коли під'їхала швидка допомога, чоловік прийшов до тями.
– Дякую, що допомогли, колега,  – сказав англійською мовою лікар швидкої допомоги і потиснув Павлові руку.
– Я не один, зі мною Тамара співпрацювала, – він озирнувся, її поряд не побачив, медсестра вже сіла в автобус, він теж поспішив.
– Ви не розгубилися, – посміхнувся йому шофер, зовсім молодий хлопець. – Я, як кров побачив, мало не впав.
– Лікар – це діагноз, завжди на передовій у боротьбі зі смертю, – пояснив Павло.
Коли місце біля нього звільнилося, до нього підсіла Тамара.
– Четвертий рік туди, сюди їжджу. Зарплати у нас самі знаєте ніякі, а мову я ще в школі вивчила, і в медичному училищі були полячки. Чоловік на будівництві працює, у передмісті винаймаємо кімнату, не дорого. Сини навчаються у столиці.
– Ви маєте рацію, на наші оклади сильно не розбіжишся. Сім'я дружини, збудували готель, а природа у нас не гірша ніж у Польщі гори, ліс. Я завідую пологовим будинком, зарплата маленька, живемо не гірше за інших, завдяки туристам, які приїжджають до нас на відпочинок.
Наприкінці дороги обмінялися телефонами.
– Ви якщо потребуватимете, дзвоніть, прихистимо у себе в тісноті та не в образі.
– Ні, краще ви до нас приїжджайте, відпочивати.
У Варшаві він пробув кілька днів, почав збиратися додому, дзвонила Поліна.
– Павле, ти молодець, працюєш не в столичній клініці, а тебе і в Європі знають.
– На тому й стоїмо, – засміявся друг.
Вони довго говорили про симпозіум. Коли Павло поцікавився: 
– Як у вас справи? 
Замислилася.
– Все добре. Немає причин для смутку, лише серце за Україну болить. Напевно, разом в університеті і не зустрінемося.
Павло промовчав, це болюча тема, адже на окупованій території залишилися його батьки, друзі. Вони так і не кинули насидженого місця. Поліна більше не розпитувала, розуміючи, що другові зовсім не просто.
Чи то подружжя стало старше, будь-яке нагадування про місто, де вчилися, закінчувалося тим, що сльози мимоволі наверталися на очі.
Побачивши засмучену дружину, спитав: 
– Сонечко, що трапилося?
– Павло дзвонив, із Варшави.
– Він вирішив поїхати?
– Ні, був на симпозіумі.
– Як ти гадаєш, ми повернемося додому?
– Не хочу тебе засмучувати, але місто розікрали, все цінне вивезли до Росії. Люди просто виживають, і, якщо чесно, я не вірю, що окупанти зупиняться і не захоплять інші території. – Марк обійняв дружину, вона плакала, не стримуючи сліз.  – Хочеш, поїдемо влітку, до Одеси, чи до Павла з Олесею до Карпат, тільки не плач.
– Якби тебе тут не було, я й дня не залишилася б.
– Дякую.
Поля заспокоїлася, і вони довго сиділи, згадуючи друзів. Їхню розмову перервав дзвінок Зоряни. Марк вийшов, щоб не заважати їхньому діалогу.
Подруги обговорювали народження доньки у Олени.
– Вона не побоялася ні війни, ні віку, а Даміра після університету народила, тепер хтось памперси змінює, а вона косички заплітає. 
– Може б і я ще раз ризикнула, знати б, що дівчинка народитися, – зізналася Поля.
– І я б не проти доньки, але все одно, мені страшно, не сімнадцять.
– Павло мені сказав, що в Європі народжують, і в сорок п'ять, давай разом спробуємо.
– Тобі взагалі переживати не треба, Марк батько, що треба. Діти на радість, у мене немає впевненості, що у нас із Кирилом є майбутнє. Вчора знову влаштував гастролі, він або мовчить, або кричить. На роботі з кимось посварився, вдома мовчить, якщо в лікарні тиша, мені з сином, хоч із квартири біжи. В молодості мріяла поїхати жити до Італії, про заміжжя не думала. Зараз намагаюся зберегти стосунки, які тріскотять по швах.
– У цьому я тобі не порадник, ти пам'ятаєш, як я Петра берегла? Що з того вийшло? Марка не помічала, а він ще з університету у мій бік нерівно дихав. Мені здавалося, що він старий, не цікавий, а насправді дуже добрий, романтичний, сентиментальний, – розкривала секрети Поліна.
Стукнули вхідні двері, і Зоряна поспішила закінчити розмову з подругою. Кирило був явно не в дусі, жінка щоб зайвий раз не нариватися, мовчки гріла вечерю.
Чоловік підійшов ззаду, обійняв її, відчув, що дружина напружилася. 
– Що відбувається? – стривожено запитав він. 
– От і я хочу знати, який ти справжній? Той, який влаштовує розбирання, вдома та в лікарні. Вже й не пам'ятаю тебе люблячого, дбайливого. Та й чи був ти, іншим не вигадала я тебе?
– Зоряночко, не кидай мене, я без тебе зіп'юся. 
– Мені іноді здається, що я тобі не потрібна, все, що я роблю даремно, серце будь-якої людини відкривається зсередини. Якщо ти мені його не відкриєш, нам нема чого бути разом. Виходить, ти мені не довіряєш. 
– Я просто люблю тебе без проблем, ти все ускладнюєш. Можна просто жити, а ти весь час колупаєшся в наших відносинах, вигадуєш труднощі, яких не існує. Я перестав пити, намагаюся не конфліктувати. Що знову не так? 
– Якщо все гаразд, про що ти хвилюєшся? 
– Ти мене боїшся? 
– Вгадав, прислухаюся, придивляюся. Який у тебе сьогодні настрій? Ти навіть не помічаєш, що праворуч, ліворуч робиш боляче людям, які поряд. 
– І тобі? 
– Про себе мовчу, я для тебе, як піддослідний кролик. Хочеш, приголубити, частіше лаєш. Іноді думаю, що я роблю у твоєму житті, квартирі?
До кімнати прибіг син: 
– Татко прийшов, – обійняв його і потягнувся до нього на руки.
Розмову довелося відкласти, більше вони не поверталися до цього.