Усе повертається

                                                         Усе повертається
Сашко переглянув фотографії дітей Даміри.
– Ти в нас мати героїня, молодець.
– Я завжди мріяла про велику родину. Повір бути мамою – це найбільше щастя у житті.
– Як ти все встигаєш?
– Ой, Сашко, завжди запізнююся. Дякую, чоловік допомагає, недосипаю, поспішаю, але на долю не скаржуся, нічого Бога гнівити. Вам важче, у вас війна. Ми боїмося, щоби вірус не повернувся, а ваш паразит вакцинації не боїться.
– Ти, як завжди, маєш рацію.
У Даміри життя кипіло ключем, рідкісний день не везли на швидкій допомозі важко - хворого. Двічі на тиждень чергувала добу. Все одно з дому викличуть в екстреному випадку.
  Діти уроки вчили з бабусею, телефоном навперебій розповідаючи мамі про новини в школі.
  Коли Даміра приходила до школи, їй здавалося, що вона, дівчинка, і повернулася у своє дитинство. Тільки не їй заплітали косички вранці, а вона своїм дочкам.
Син нагадував старшого брата, який правдами і кривдами намагався відкосити від школи, хоч і вчився чудово.
"Все назад", – думала жінка. Раділа, бачачи, як ростуть її діти.
Подзвонила Владі:
– У мене таке почуття, що я знову школярка, щодня уроки, завдання.
– Це гарне повернення у минуле, не всім щастить, частіше повторюється, те, що ми зробили погане.
  – Наприклад.
  – Я навчалася у коледжі, у бібліотеці взяла книгу, рідкісне видання, а потім захотіла собі залишити. Мені співробітниця дуже довіряла, дозволяла самій повертати на місце літературу, я збірку легко замінила.
– Досі нормальної книги не виберу, обов'язково проблема, то не ту вислали, то замінили. Свої роботи складно видати. Стільки років минуло, досі відпрацьовую, свою жадібність та дурість.
– Нічого собі. А ти ніколи мені про це не говорила.
– Вихвалятися нема чим. Нам завжди все погане, добре повернеться, тільки ми не готові приймати, те що гідні.
Карен, чув розмову дружини з подругою, хоч і не дуже вірив у цей кимось придуманий вирок. Але коли поверталася давно здійснена і забута ним підлість, було про що подумати. «Сергію Семеновичу, скільки разів мені допомагав, а попросив, щоб онука влаштував у відділення, я ж працював завідувачем, пальцем не поворушив. Коли сам ні з чим залишився, в чужому місті, зрозумів, як важко без підтримки. На той час мій вчитель патологоанатом помер, і прощення просити ні в кого».
Якось Руслан, згадуючи студентські роки, запитав:
– Ти став обережним, раніше таким не був.
– Просто зрозумів, що все повертається. Чим більше живу, тим соромно за те, що не підтримав, не допоміг  у скруту хвилину тим, хто довіряв мені.  
Руслан замислився:
– Друг, з якого я брав приклад, почав давати задніх і пасувати у простих ситуаціях, каже містичні вигадки, і дивно, сам у них вірить.
Вдома він розповів дружині про розмову з другом. На його подив, Ярослава підтримала Карена:
– Він звичайно має рацію ми завжди буваємо в ситуації тих, кого образили. Згадай хоча б мого колишнього, зрікся сина, так його по самому хворому поранили, єдину дитина виховує чужий чоловік, а в нього дітей більше не буде.
– Я про це якось не задумався.
– Завжди турбуємося, коли з нами відбувається біда, і свою підлість навряд чи хтось згадає, простіше чужі гріхи рахувати.
Довго розмірковував Руслан про невідворотність долі. Йому захотілося поділитися з Іваном своїми міркуваннями.
– Як ти гадаєш, все, що з нами відбувається, залежить від того, що ми зробили в минулому?
– Дуже хотілося, щоби це було не так. Багато людей образив, раніше здавалося, що правий, захищаю свої інтереси. Насправді, сперечався, доводив, собі та людям нерви тріпав. Зараз час від часу прилітають вітальні з минулого, а змінити нічого не можу.
Настя та Іван також працювали в лікарні, про Батьківщину намагалися не думати і не говорити, але щовечора із завмиранням серця слухали новин з України.
Батьки чекали, коли вони закінчать контракт та приїдуть додому. Щоб повернутися на схід країни, не могло бути й мови. Вирішили, що після приїзду куплять квартиру у столиці, а з роботою проблем не буде.
Подружжя мріяло, що в їхньому житті все зміниться, як тільки вони повернуться на Батьківщину. Вже не вважав Іван їхню втечу удачею: «Але як склалося, так і склалося», – змирився він.
– Хочеться подивитися, як там удома? Стільки років не були, – цікавилася Настя. Подзвони Сашкові, вони нікуди не виїжджали. Навіть і уявити не можу, що відбувається у місті?
Сашко відповів не відразу. Сьогодні він цілий день був в адміністрації. У батьків Світлани відібрали пансіонат без документів та пояснень.
Як не сподівалася родина, відсидітися в окупованому місті не вдалося.
– Я їм одразу казав не приватизувати пансіонат, от і все повернулося на свої кола. Ми жебраки як були, так і залишилися. Батьків шкода, вони стільки сил, здоров'я в цю справу вклали і все марно. А грошей скільки вклали! Банку ще повинні, а роботи у них немає. Будемо зі Світланою вигадувати, як допомогти їм змиритися з втратою.
– А мене ностальгія замучила, – зізнався Іван.
– Скажи спасибі, що поїхав, нема про що нудьгувати. Того міста, яке ми знали, вже немає.
Олена теж знала про їхню біду. Світлана розповіла їй про свавілля, що твориться в центрі.
– У нас на периферії тихіше, але радіти рано. Боїмося, що знову почнуть стріляти.
Михайло та Олена остерігалися, щось припускати чи загадувати. День минув, живі, здорові, без втрат. Ось і щастя. Ні про що надто не замислювалися. За що? І чому?
Костянтин та Катерина після смерті матері теж були обережними. Зайвий раз з дому ні на крок, хоча ні факт, що можна розраховувати на безпеку в старому гуртожитку.
Костянтин часто переглядав фотографії та розумів: «Вже ніколи не повернеться, той чудовий час, коли не переживали про завтрашній день, не замислювалися про неминучість покарання. Чекали в той період, тільки гарне і нічого не боялися. Зараз, аби всі залишилися живими».
Його роздум перервав дзвінок Поліни.
– Костю, як у тебе справи?
– Згадую, як чудово жили, і розумію, що те добре ніколи не повернеться, і боляче і гірко на душі стає.
– Не хвилюйся. Що зробиш. Життя передбачити неможливо. Хочеться вірити, що на нас чекає найкраще майбутнє.
– Вам то, чого не вистачає? Живете собі, ні війни, ні біди, – нарікав Костя.
– Бракує вас, Батьківщини, того головного і важливого, що становить долю людини.
– Що там Марк?
– У нього все добре. Їздив до Англії на симпозіум, привіз багато цікавого матеріалу. Я дзвонив. Він просив тобі переслати.
– Ти в нього як секретар.
– Я, перш за все, твій друг, якому потрібна моя підтримка.
– Дякую!
Того ж вечора Зоряна скаржилася Поліні.
– Настільки важко жити з людиною, яка окрім себе нікого не бачить. 
– Я не знала, що в тебе так погано, – здивувалася подруга. 
– Ми з ним просто намагаємось вдавати, що нічого не трапилося. А насправді нас об'єднує лише дитина. Чоловік злісний, егоїстичний, самозакоханий чиновник. Він конфліктує із працівниками, ті пишуть скарги, приїжджають перевіряючі. Замість того, щоб поставити крапку, Кирило шукає, винуватців, і починає їх пригнічувати. Люди не витримують, розраховуються. Я напевно подам на розлучення. Немає в ньому нічого людського.
– Чи тобі не знати, як погано одній? Я завжди з тебе приклад брала. Сама мене вчила. Щастя всюди тебе знайде, тільки його треба берегти. Дитина спільна є, вже не чужа людина, а що принципова, такий характер. Раніше ж ти з ним ладнала.
– Просто любила. А зараз, розумію, що почуваюся дівчиськом – практиканткою, над якою він владу свою показує. 
– Відставити поганий настрій, треба тобі у відпустку до Павла до Карпат з'їздити, це й не дорого, й корисно.
– Я так і зроблю, скоро відпустку, візьму сина, відпочину, думки приведу до ладу.
Чоловікові сказала, що проведе відпустку в пансіонаті. 
– Мене з собою не візьмеш?
– А як же робота? – питанням на запитання відповіла Зоряна.
– Втомився, хочу повернутись у той час, коли ми познайомилися.
– Що ж тоді було дивовижного, що ти хочеш все повернути?
– Тоді ти була іншою, любила мене.
– А чи ти любив?
– Я й зараз без тебе не можу.
– Але ти мене не бачиш і не чуєш, живеш у своєму світі, вигадуєш собі ворогів, борешся з ними. Тебе всі або бояться чи ненавидять. Як ти із цим існуєш?
– Може, й ти мене боїшся? 
– Ще чого?
Павло та Олеся завжди раді були зустрічати гостей, підготували номер у готелі. Ні цілюще гірське повітря, ні смачні обіди, приготовлені господинею пансіонату, не повернули їм той час, коли вони були щасливі поруч. Щось головне, важливе пішло назавжди. Залишилась на серці у Зоряни порожнеча і жаль про втрачене почуття.
Павло не дуже розумів, що відбувається з друзями, а коли грав із Кирилом у теніс, запитав:
– Що у вас трапилось?
– Тепер уже нічого, просто віддалилися. Вона не поділяє моїх поглядів. Я її не розумію. Не хочеться залишатися одному, а якщо чесно, інше розлучення я не переживу. 
– Хочеш, я з нею переговорю?
– Клеїти те що розбилося, безглуздо.
Коли Паша розповів дружині про проблеми друзів, вона замислилася:
  «Живеш і не знаєш, що може зараз чудовий момент твого життя, а ми все чекаємо кращих часів. Пам'ять на крилах несла її в їх студентські роки, на орендовану квартиру, де речі лежали не розпаковані в коробках. Зараз у їхньому двоповерховому будинку було все, і зручні меблі, гарні шпалери. Але щось назавжди залишилося в тому минулому, і серце тужило про ту студентську невлаштованість, де все було вперше».