Страх втратити

                                                            Страх втратити
За вікном йшов проливний дощ, віяв холодний вітер, а в кімнаті тепло, але щось тривожно на серці Руслана. Кілька разів під час операції стикався зі смертю, і коли відвойовував хворого, втомився. Відчував у душі занепокоєння, воно переслідувало його, свердлило мозок неусвідомленою тривогою.
Він не розумів: "Що це? "  Сьогодні ніби прозрів, після розмови із сином. "Я боюся втратити сім'ю". – Він уперше подивився своєму страху в очі, як вчила Даміра, але переляк вже не покидав його.
Щойно дочекавшись ранку, вже дзвонив Дамірі. Вона завжди могла знайти слова, щоб заспокоїти.
Уважно вислухавши друга, зізналася:
– Я теж боюся думати про це, але всьому є кінець, і страх втратити, кого любиш – це природно. Знайшла єдиний вихід, молюся, і вірю, що Бог чує нас. Пам'ятаю, завжди більше Господа любити нікого не можна.
Даміра поспішала працювати, сьогодні прийде комісія. Хотілося, щоб побачили та зрозуміли, в яких непростих умовах працює перевантажене відділення.
Санітарка та медсестра переживали, але завідувачка посміхнулася, підбадьорила:
– У нас все в порядку.
- Наче й знаю, а на душі не спокійно, – поділилася своїми емоціями Віра Петрівна, яка багато років пропрацювала у лікарні.
Вже особливо не вірили, що приїде комісія, але наприкінці робочого дня до них зайшла перевіряюча:
– Скажіть, що  терміново не вистачає для коронавірусних хворих? – спитала втомлено жінка.
Даміра здивувалася, чекала на перевірку, готувала звіт. "Схоже, він не знадобиться", – подумала лікарка.
– Ви мене не впізнали? Я у вас у листопаді лікувалась. Сорока Єлизавета Сергіївна. Ось, що маски з нами зробили, не впізнаємо, одне одного, – засміялася вона. На волосинку від смерті була і вірю вам, що зможете вилікувати. У мене свекор помер, пізно до лікарні звернувся. Страх втратити рідних, переслідує мене. Аби тільки побороли цю недугу, а ми чим можемо, допоможемо.
– Вірити треба Богу, а я роблю, що вмію, – вже у кабінеті відповіла завідувачка відділення. Подала список, поспіхом написаний від руки.
– Піду, на мене чекають, одна до вас прийшла, чоловіки не наважилися. Я, так як ви, не змогла б щоразу ризикувати, у вас діти.
– Я теж боюсь, тільки за спини ховатися не вмію. У нас у групі був девіз «Смерть зачекає!», намагаюся слідувати йому.
– Даміра Маратівно, дякую вам.
Увечері дзвонила Владі, та ознайомила її зі своєю новою книгою. Тема дуже торкнулася подруги. "Страх втратити", – дуже точно назвала роботу лікарка.
– Ти як завжди молодець, кожне слово доречне.
– Спасибі, я намагалася.
Вони ще довго обговорювали хвилюючу їх тему.
Владі, оцінка Даміри, дуже важлива, вона багато чому навчилася саме в неї.
З Кареном розмови не вийшло. Він не завжди розумів дружину, і часто повертаючись із роботи, бачив її за комп'ютером, дратувався.
– Мені хочеться, прийти додому і переключитися, ми зовсім перестали з тобою спілкуватися.
– Я не знала, що це для тебе важливо.
– Ти ніколи не думала, що завтра не може бути. А в тебе нема часу поговорити зі мною. Сьогодні з аварії привезли три трупи, і лише одного врятували, у реанімації.
– Вибач, що тебе турбує?
– Не треба зі мною, як із пацієнтом, – сердився чоловік. – Можеш просто відповісти на питання, яке мене мучить. Я не готовий втрачати, тебе, сина, страх переслідує мене. Вночі прокидаюсь у холодному поті, погані думки, проїдають мозок, стільки разів бачив смерть. Але не можу змиритись з думкою, що може трапитися біда.
Дружина гладила його жорстке посивіле волосся. Він обійняв її:
– Бережи себе!.
– Тут ми на рівних, всі по землі ходимо, не думай ніколи погане, не накручуй себе, думки матеріалізуються. Ще краще, прочитай мою книгу, вона так і називається "Страх втратити".
Два вечори поспіль до пізньої ночі, Карен вивчав працю Влади.
Через день він підійшов до дружини:
– Ти молодець, просто, зрозуміло, об'єктивно. Навіть на душі стало легше.
– Тепер ти знаєш, над чим я працюю, погано буде, звертайся.
– Може, тобі кабінет відкрити у місті, багатьом могла б допомогти?
– А що я роблю? Книгу прочитають тисячі людей.
– Я про це якось не подумав.
Тепер, коли він бачив Владу за комп'ютером, не дратувався, а часто й зачитувався, вже написаним новим науковим дослідженням, про людську сутність.
Карен був на чергуванні, йому зателефонував Іван. Того, постійно, пригнічувала туга, за нездійсненним батьківством.
– Коли дізнався, що буде син, голову від щастя загубив. Як ти думаєш, якби я сам пологи приймав, а не віз Настю до лікарні, у дитини був шанс вижити?
– Не муч себе минулим, живи справжнім, ми з тобою про це говорили. Приїдете додому, після контракту, одразу вирішите цю проблему.
Карен подумав: « Про що я переживаю? Хлопець має реальну проблему, немає дітей». І чоловік зрозумів - У нас із Владою все чудово, син росте, дім, робота, живи та радуйся. Кому і скільки Бог відміряв часу на Землі, стільки і треба пройти». 
Розмова з другом заспокоїла Івана, який з дитинства ріс без батька, він дуже дорожив матір'ю. З Настею познайомився під час аварії, коли дівчина могла померти, якби вони з Русланом не надали допомоги. Потім цей випадок із укусом змії взагалі вибив з колії життя на довгий час. Тривога завжди мучила серце, страх втратити дружину переслідувало хлопця.
      Якось після розмови з матір'ю Настя рішуче заявила: 
– Хочу додому. 
– Нам з тобою ще треба, обов'язково собі на квартиру заробити. Ми батькам віддали гроші. Більше ми з тобою, ніде не зможемо заробити долари, потерпи.
 – Що чекаємо? Поки батьки помруть? Я найбільше боюся, що тебе втрачу, або від хвороби помреш, або яка - будь тварюка вкусить чи зжере. 
– Перестань, аби з тобою лиха не трапилося, що це ми вигадуємо, раніше і  гірше пережили, прорвемося. Вони довго сиділи, обійнявшись. 
– Давай домовимося, що не повертатимемося до минулого, де втратили сина, – запропонувала Настя. 
– Радітимемо кожному дню, що настав, – продовжив Іван. 
Наступного дня йому дзвонила Олена і сумним голосом повідомила: 
– Чого боїмося, те й відбувається, свекрусі на роботі стало погано, до лікарні не довезли. Постійно турбувалася про здоров'я матері, і моєї помічниці немає. Неприємне почуття безпорадності, втрачати, дорогу людину, поглинає мене зсередини, заважає заспокоїтися. На Михайла шкода дивитися, його мама ніколи не хворіла, а тепер її немає. 
– І нас хвилею тривоги накрило, – зізнався Іван. 
– Вам то, що переживати? 
– Це тобі здається. У кожного своє горе, і всі когось втрачають, важко з цим жити, але треба. 
– Я  думала тобі легше, ти завжди на життя дивився згори. 
– Тепер  по землі ходжу з опущеною головою, і боюсь, зайвий раз подивитися правді в очі. Надто дорого заплатив, за свою безтурботність та наївність. Довго обмірковувала Олена розмову з одногрупником. Що це за чорна смуга? На душі кішки шкребуть. Потрібно щоб Мишко в собі не замикався, ходить, мовчить, а так не можна.
Але коли чоловік прийшов із роботи, не знала, як розпочати розмову, він раптом запитав: 
– Оленко, мама просила, щоб її поминали в церкві. А як це зробити не знаю?
– Завтра піду і спитаю, не хвилюйся, все зробимо, як треба.
– Дякую! Я дуже втомився. Сьогодні не міг на операції зосередитись, руки пам'ятають, роблять, а голова, як не своя.
– Може тобі у відпустку?
– Працювати нема кому, відділення нема на кого залишити. 
– Бережи себе! Як це можливо? Мама постійно жила для нас, і тепер її немає. 
– Поки ми її згадуємо, вона з нами, і те добре, і гарне, що вона залишила на землі. 
– Ти знаєш, бачив Костю в адміністрації, теж великого ентузіазму у його голосі не почув.
– Життя всіх потріпало, навіть непримиренний Іван схилив голову.