Розділ 29. Остання вечеря

Година очікування в головному блоці розтягнулася у нескінченну, липку вічність, просочену запахом озону та іржавого заліза, який ніяк не вивітрювався з легень після ранкової жатви. Джон сидів на краєчку свого ліжка, впираючись нерухомим поглядом у шорстку бетонну стіну, намагаючись не думати про те, що за цією тонкою перегородкою, все ще холонуть десять тіл, які ще кілька годин тому мали плани, страхи й надії. Тепер вони були просто біологічним сміттям, викресленим із реєстру Майданчика.

Фред продовжував своє монотонне, ритмічне розгойдування на нарах. Звук його шепоту - сухий, потріскувальний, наче шум радіоперешкод у покинутому будинку - заповнював кожен куточок порожньої кімнати. Його очі були заплющені так міцно, що повіки зморщилися, а губи безперервно формували слова, які диктували йому "вони". №11 лежала на сусідньому ліжку абсолютно нерухомо. Вона витягнулася на спині, склавши білі руки на грудях у позі небіжчика в труні. Її дихання було настільки рівним і непомітним, що Джон кілька разів мимоволі прислухався, чи вона взагалі ще жива. Її здатність повністю вимикати почуття і перетворюватися на біологічний автомат лякала його більше, ніж безумство брата.

Рівно через шістдесят хвилин джаз вибухнув з новою, майже ніжною силою. Це був "That's life" Франка Сінатри. Неголосні звуки саксафонів, розрізали тишину блоку. Важкі металеві двері в дальньому кінці залу, які від самого початку здавалися частиною монолітної стіни, повільно й безшумно відкотилися вбік. За ними відкрився короткий, яскраво освітлений прохід до невеликої зали, яку вони ніколи раніше не бачили.

- Прошу до столу, мої дорогі, - голос Жахмейстера розлився по сектору, солодкий і урочистий, наче в господаря замку, який приймає найвищих гостей. - Декорації змінено. Сценарій чекає на ваш фінальний підпис кров'ю та щирістю.

Джон підвівся першим, відчуваючи нудотну слабкість у колінах. Він підійшов до Фреда й обережно, ледь торкаючись, поклав руку йому на лікоть. Брат здригнувся, наче від удару струмом, але цього разу не закричав. Він просто підняв на Джона порожні, вицвілі очі, в яких не залишилося нічого, крім титанічної, космічної втоми від власних галюцинацій.

- Ходімо, Фреде. Треба йти до кінця, - прошепотів Джон, не впевнений, чи чує його брат, чи лише черговий голос у своїй голові.

Вони увійшли до трапезної. Зала була оформлена з тією ж хворобливою, декадентською розкішшю, що й місце суду. Важкі оксамитові штори кольору запеклої крові закривали стіни, кришталева люстра з сотнями підвісок ледь помітно погойдувалася під стелею, відкидаючи на стіни довгі, викривлені тіні. Посеред кімнати стояв масивний дубовий стіл, накритий ідеально білою, хрусткою скатертиною. На ньому стояло лише три прибори: важке срібло, кришталеві келихи та порцеляна, що виблискувала в світлі ламп.

Жахмейстер не збрехав - їжа була справжньою, і це було найстрашнішим. Жодної гнилі, жодних хімікатів. Навпаки: повітря було насичене ароматом запеченої яловичини з травами, свіжоспеченого хліба та дорогого червоного вина. Це був запах життя, запах нормальності, який тут, у бетонному черевці Майданчика, здавався найвитонченішим видом катування. Це було нагадування про світ, який вони втратили, і про те, що скоро їх може не стати.

- Кожному за заслугами, - промуркотів голос із прихованих динаміків, коли вони посідали на свої місця. - Сьогодні я буду милостивим господарем. Я не буду заважати вашому травленню новими загадками чи болем. Просто їжте. Набирайтеся сил. Вони вам знадобляться, щоб не впасти від власної ваги в останньому акті.

Вони почали їсти. №11 діяла першою. Вона різала соковите м'ясо з холодною, хірургічною точністю, не видаючи жодного зайвого звуку. Тільки легке, ритмічне цокання срібного ножа об порцеляну порушувало музичний супровід. Її спокій був абсолютним, наче вона справді вірила, що вже перейшла ту межу, де страх перестає існувати. Фред механічно підносив ложку до рота, дивлячись у порожнечу перед собою скляними очима. Його губи продовжували беззвучно ворушитися, наче він ділився вечерею з невидимими супутниками.

Джон жував хліб, який на смак нагадував попіл, попри свою свіжість. Кожен ковток вина, терпкого і насиченого, обпікав горло, наче розплавлений свинець. Вечеря тривала в абсолютній, нестерпній тиші, яку лише підкреслював саксофон. Це був бенкет приречених, де ніхто не наважувався заговорити, бо після ранкового визнання вбивств та безумства слова втратили будь-яку вагу. Вони були трьома виродками за одним столом, і кожен знав ціну виживання іншого.

Коли останні краплі вина в келихах висохли, а свічки на столі почали тріщати, музика раптово обірвалася на найвищій ноті. У залі стало так тихо, що Джон чув, як калатає його власне серце - прискорено, рвано, наче загнаний у пастку звір.

- Досить, - сухо промовив Жахмейстер. Голос більше не грався в солодкість. - Час гри в цивілізацію та етикет закінчився. Підведіться. Театр закривається на останню реконструкцію.

Джон відчув, як потилицею пробіг крижаний холодок. За спиною №11 повільно, зі скрипом відкрилася ще одна прихована панель у стіні. За нею не було яскравого світла - лише довгий, вузький і низький коридор, що вів кудись вниз, у найтемніші, неосвітлені надра комплексу. Звідти тягнуло сирістю, холодом і чимось древнім, наче з розритої могили.

- Ідіть вперед, - наказав голос, який тепер здавався металевим і бездушним. - Останній блок чекає на своїх героїв. Там немає стільців для допитів, немає камер спостереження і немає правил безпеки. Тільки ви, ваші спогади, ваша справжня суть і я. Фінал починається прямо за цим порогом. Не змушуйте вічність чекати.

Вони встали й повільно рушили в темряву коридору, один за одним, залишаючи позаду оксамит і білу скатертину - останню ілюзію людського світу. Крок за кроком, Джон відчував, як Майданчик стискається навколо них. Він знав: за цим останнім поворотом Жахмейстер нарешті перестане бути голосом із динаміків і зніме свою маску. І те, що під нею, навряд чи було людиною.